Карибська таємниця - Сторінка 11

Навіть секретарка містера Рейфаєла вважає себе вищою за нього. Через те йому доводиться важко. — Тім помовчав, а тоді сказав із почуттям: — Це просто жах, що навіть у такому місці ми маємо стільки соціальних проблем.

Доктор Ґрем пройшов повз них — у руках у нього була книжка. Він відійшов трохи далі й сів за стіл, обличчям до моря.

— Доктор Ґрем здається чимось стурбованим, — сказала міс Марпл.

— Справді? Усі ми стурбовані.

— Ви теж? Через смерть майора Полґрейва?

— Я перестав турбуватися через це. Люди, схоже, про все забули. Вони просто обминули цю смерть і пішли собі далі. Ні, мене турбує моя дружина, Молі. Ви щось знаєте про сновидіння?

— Сновидіння? — Міс Марпл була здивована.

— Атож, про погані сновидіння, про ті, які ми називаємо кошмарами. Зрештою, вони нікого з нас не оминають. Але Молі бачить їх майже щоночі. Вони лякають її. Чи можна проти цього щось удіяти? Чи можна звикнути до них? Вона іноді ковтає снодійні пігулки, але каже, що від них погані сни стають ще гіршими — вона намагається скинути їх із себе й не може.

— І що ж їй сниться?

— Щось чи хтось женеться за нею. Або пильно стежить — вона не може позбутися цього відчуття навіть тоді, коли прокидається.

— Безперечно, лікар…

— Вона не терпить лікарів. Не хоче навіть чути про них. Я їй кажу — це минеться. Але ми були такі щасливі.

Нам було тут так цікаво. А тепер… Можливо, на неї дуже погано вплинула смерть старого Полґрейва. Вона стала мовби іншою людиною, після того як він помер… Він підвівся.

— Мені треба зайнятися своїми повсякденними справами. Ви певні, що не хочете свіжого лимонаду?

Міс Марпл похитала головою.

Вона сиділа там і міркувала. Вираз її обличчя був серйозним і стривоженим.

Подивилася на доктора Ґрема. Нараз прийняла рішення. Підвелася й підійшла до його столу.

— Я повинна попросити у вас пробачення, докторе Ґрем, — сказала вона.

— Справді? — доктор подивився на неї зі щирим подивом.

Міс Марпл підтягла стілець і сіла біля нього.

— Боюся, я припустилася дуже поганого вчинку, — сказала вона. — Я збрехала вам, докторе Ґрем, і збрехала навмисно.

Вона подивилася на нього з острахом. Доктор Ґрем не здавався приголомшеним, але явно був трохи здивований.

— Ви не жартуєте? — запитав він. — Але даремно ви хвилюєтеся через таку дрібничку.

Що могла набрехати йому ця мила старушенція, подумав він. Про свій вік? Проте він не пригадував, щоб вона називала йому свій вік.

— Ну що ж, розповідайте, — сказав він, бачачи, що вона сповнена бажання висповідатися.

— Ви пам'ятаєте, як я розповіла вам про фотографію свого небожа, яку я нібито показала майорові Полґрейву, а він мені нібито не повернув?

— Так, так, звичайно, пам'ятаю. Мені дуже шкода, що ми не знайшли її для вас.

— Фотографії мого небожа не існувало, — сказала міс Марпл, і в тоні її голосу пролунали боязкі вибачливі нотки.

— Пробачте, що ви сказали?

— Фотографії мого небожа не існувало, — повторила міс Марпл. — Боюся, я вигадала всю цю історію.

— Ви її вигадали? — Доктор Ґрем здавався трохи роздратованим. — Навіщо?

Міс Марпл розповіла йому про все. Вона розповіла йому про все чітко і ясно, не вдаючись до старечого базікання. Розповіла, як майор Полґрейв розказав їй свою історію про вбивство і як уже хотів показати їй фотографію, що мала б проілюструвати розповідь, розповіла про його раптову розгубленість, а тоді перейшла до власної тривоги й до свого рішення спробувати якось з'ясувати цю справу.

— І я не знайшла іншого способу це зробити, як розповісти вам ту неправду, — сказала вона. — Сподіваюся на ваше прощення.

— Ви думаєте, фотографія, яку він вам хотів показати, була фотографією вбивці?

— Так він мені сказав. Принаймні сказав, що ту фотографію дав йому знайомий, який розповів йому історію про чоловіка, що був убивцею.

— Так, так. І — пробачте мені — ви йому повірили?

— Я не знаю, повірила я йому чи не повірила в ту хвилину, — сказала міс Марпл. — Але ж ви знаєте, наступного дня він помер.

— Так, — сказав доктор Ґрем, несподівано приголомшений очевидністю цього одного речення. — Наступного дня він помер…

— А фотографія зникла.

Доктор Ґрем дивився на неї. Він не знав, що сказати.

— Пробачте мені, міс Марпл, — промовив він нарешті, — але те, що ви мені щойно розповіли, це правда?

— Мене не дивує, що ви берете мої слова під сумнів, — сказала міс Марпл. — Я зробила б те саме на вашому місці. Але те, що я вам кажу тепер, правда, хоч я розумію, що лише моє слово може послужити її підтвердженням. Але навіть якщо ви мені не повірите, я подумала, що повинна вам усе розповісти.

— Навіщо?

— Я зрозуміла, що ви повинні мати повну можливу інформацію — на той випадок…

— На який?

— На той випадок, якщо ви захочете вдатися до якихось заходів.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

РІШЕННЯ В ДЖЕЙМСТАУНІ

Доктор Ґрем сидів в офісі джеймстаунської адміністрації за столом навпроти свого друга Дейвентрі — серйозного молодика віком тридцяти п'яти років.

— Ваш дзвінок видався мені вельми загадковим, Ґреме, — сказав Дейвентрі. — У вас щось сталося?

— Я не знаю, — сказав доктор Ґрем. — Але я стурбований.

Дейвентрі подивився на обличчя співрозмовника, а коли внесли трунки, то став весело розповідати, як він нещодавно їздив рибалити. Та коли служник вийшов, він відкинувся назад на стільці й подивився на Ґрема.

— Розповідайте, — сказав він йому.

Доктор Ґрем розповів про ті факти, які його турбували. Дейвентрі протяжно присвиснув.

— Он воно що. То вам здається, що смерть старого Полґрейва сталася не випадково? Ви вже не переконані в тому, що майор помер унаслідок цілком природних причин? Хто засвідчив смерть? Робертсон, я думаю. У нього були якісь сумніви чи не було?

— Ні, та думаю, що коли він видавав посвідчення, то на нього вплинув той факт, що у ванній кімнаті знайшли пігулки сереніту. Він запитав мене, чи Полґрейв коли-небудь згадував про те, що страждає від високого тиску, і я йому сказав, що між нами ніколи не було розмов на медичні теми, але навряд чи випадає сумніватися, що він розмовляв про це з іншими постояльцями готелю. Пляшечка з пігулками сереніту й те, що Полґрейв розповідав людям, приводили до одного висновку, і не було жодної вагомої причини підозрювати щось інше. Тож зроблений тоді висновок був цілком природним — але тепер я думаю, він міг бути хибним. Хоч якби засвідчувати ту смерть довелося мені, я її засвідчив би без жодної задньої думки. Обставини його смерті цілком узгоджувалися з припущенням, що він помер саме з цієї причини. Я ніколи не став би сумніватися в правильності того висновку, якби не дивне зникнення фотографії…

— Але послухайте-но мене, Ґреме, — сказав Дейвентрі, — якщо ви мені дозволите так сказати, чи не надто ви покладаєтеся на досить фантастичну історію, яку розповіла вам одна стара леді? Ви ж бо знаєте, якими вони бувають, оті старі леді. Вони надають надмірно великої ваги якійсь дрібній подробиці й роздувають значення всієї події.

— Так, я знаю, — признався доктор Ґрем зі смутком у голосі. — Я сказав собі, що так може бути, що, либонь, воно так і є. Але я не можу цілком переконати себе. Вона сформулювала своє твердження надто ясно та з дуже переконливими подробицями.

— Усе це видається мені вкрай неймовірним, — сказав Дейвентрі. — Якась старушенція розповідає про фотографію, якої там не мало бути — ні, навпаки, яка там мала бути, я вже й сам заплутався, але єдиний реальний факт, на який ви можете опертися, — це слова покоївки про те, що пляшечки з пігулками, на яку посилаються у своїх висновках представники влади, не було в кімнаті майора напередодні його смерті. Але на це може знайтися сотня пояснень. Можливо, він постійно носив ту пляшечку з пігулками у своїй кишені.

— Цілком можливо — не заперечую.

— Та й покоївка могла помилитися, вона могла просто не помітити їх раніше…

— І це можливо…

— Отже…

Ґрем повільно сказав:

— Дівчина була дуже переконана.

— Але ж ви знаєте, що люди на Сент-Оноре легко збуджуються. Вони дуже емоційні. Легко себе накручують. Чи, може, ви підозрюєте, вона знає більше, аніж вам розповіла?

— Не виключено, — погодився доктор Ґрем.

— Якщо так, то спробуйте витягти з неї все, що їй відомо. Ми не можемо вчиняти непотрібну метушню — якщо в нас не буде надійних фактів, на які можна опертися. Якщо він помер не від високого кров'яного тиску, то від чого, думаєте, він помер?

— Сьогодні є багато способів допомогти людині померти, — сказав доктор Ґрем.

— Ви маєте на увазі ті способи, які не залишають помітних слідів?

— Не в кожного вбивці, — сухо зауважив доктор Ґрем, — вистачає розважливості застосувати миш'як.

— То скажіть мені ясно, у чому полягає ваша гіпотеза? Що пляшечку з пігулками від високого тиску хтось замінив іншою? І в такий спосіб майор Полґрейв сам себе отруїв?

— Ні, все було зовсім не так. Так думає та дівчина, Вікторія, але вона помиляється. Якщо хтось вирішив позбутися майора — і швидко — то він підсипав йому отруту в їжу або — що простіше — долив у якийсь трунок. А щоб надати смерті природного вигляду, у його номер поставили пляшечку з ліками від високого тиску. І поширили чутку, що в нього був високий кров'яний тиск і він лікувався від нього.

— І хто ж поширив ту чутку?

— Я намагався це з'ясувати, але мої зусилля виявилися марними, бо все було зроблено дуже розумно. А каже: "Здається, про це розповів мені В", коли ж я запитую В, то він відповідає: "Ні, я не казав нічого подібного, але пригадую, що С одного разу про це згадав". А С каже: "Про це говорили багато людей. Й одним із них, здається, був А". Отже, ми повертаємося до початку.

— То це був хтось дуже розумний?

— Так. Коли стало відомо, що майор помер, то всі навколо тільки й говорили, що він страждав від високого кров'яного тиску, і повторювали те, що нібито почули від інших людей.

— А чи не простіше було б просто отруїти його, не вдаючись до цих вигадок?

— Ні. Така смерть спричинила б розслідування й, можливо, розтин тіла. А в нашому випадку лікар сприйняв смерть як цілком природну й видав свідоцтво, яким усе й закінчилося.

— А що ви хочете від мене? Щоб я звернувся до Скотленд-Ярду? Запропонував зробити ексгумацію тіла? Це наробить такого галасу…

— Можна було б зробити це потай.

— Потай? На Сент-Оноре? Неможливо.