Карибська таємниця - Сторінка 19

Залишайтеся тут і спробуймо розв'язати цю головоломку. Хто з них? Безтурботний Ґреґ? Спокійний Едвард Гілінґдон чи мій слуга Джексон? Убивця хтось із них трьох, чи не так?

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

МІСТЕР РЕЙФАЄЛ БЕРЕТЬСЯ ЗА ДІЛО

— Я не знаю, — сказала міс Марпл.

— Як, не знаєте? А про що ми з вами розмовляли протягом останніх двадцятьох хвилин?

— Мені спало на думку, що, можливо, я помиляюся…

Містер Рейфаєл витріщився на неї.

— Усе ж таки в голові у вас забагато сміття! — сказав він із виразом огиди. — А ви ж здавалися такою впевненою у своїх висновках!

— О, я цілком упевнена — у тому, що стосується вбивства. Я не впевнена щодо того, хто вбивця. Бачте, я довідалася, що майор Полґрейв мав у своєму запасі не одну історію про вбивство — ви самі казали, що він розповідав вам про жінку, схожу на Лукрецію Борджіа…

— Справді розповідав. Але ж то була зовсім інша історія.

— Я знаю. А місіс Волтерс нібито чула від нього про когось, кому запхали голову в газову піч…

— Але ж та історія, яку він розповів вам…

Міс Марпл дозволила собі урвати його — таке рідко траплялося з містером Рейфаєлом.

Вона заговорила зі щирістю, у якій бринів майже розпач, і лише зрідка плутаючись.

— Невже ви не розумієте, як важко бути впевненою в чомусь. Уся причина в тому, що дуже часто людина не слухає, що їй розповідають. Запитайте місіс Волтерс, вона сказала мені те саме: спочатку ви слухаєте, але потім ваша увага послаблюється, ваш розум починає блукати туди-сюди, і несподівано до вас доходить, що ви чогось не почули. От і я раптом засумнівалася, чи не пропустила я чогось, хай і дуже трошки, між історією про чоловіка, яку він мені розповідав, і тією миттю, коли він дістав свого гаманця і сказав: "А не хочете подивитися на фотографію вбивці?"

— Але ж ви думали, що то була фотографія чоловіка, про якого він вам розповідав?

— Я так думала — справді. Досі мені не спадало на думку, що могло бути й не так. Але тепер — як я можу бути певна?

Містер Рейфаєл подивився на неї замисленим поглядом.

— Проблема з вами полягає в тому, — сказав він, — що ви надто совісна. Налаштувати себе так рішуче, а потім почати вагатися — велика помилка. Спочатку ви не вагалися. Якщо ви спитаєте мою думку, то базікання із сестрою пастора та з усіма іншими не пішло вам на користь.

— Можливо, ви й маєте слушність.

— Але облишмо це поки що. Повернімося до того, з чого ви почали. Бо в дев'ятьох випадках із десятьох перші висновки виявляються правильними — така моя думка. Отже, ми маємо трьох підозрюваних. Розгляньмо їх по черзі. Ви віддаєте комусь перевагу?

— Мабуть, що ні, — сказала міс Марпл. — Усі троє виглядають нездатними на вбивство.

— Розгляньмо спершу Ґреґа, — сказав містер Рейфаєл. — Я терпіти не можу цього суб'єкта. Проте це не робить його вбивцею. Але проти нього є один або два факти. Ті бісові пігулки від високого тиску належали йому. Він міг без жодних проблем скористатися ними.

— Це було б надто очевидно, чи не так? — заперечила міс Марпл.

— Я не переконаний, — сказав містер Рейфаєл. — Зрештою, головне було в тому, щоб зробити свою справу швидко, а в Ґреґа пігулки були напохваті. У злочинця не було часу на те, щоб шукати пігулки в когось іншого. Припустімо, що це все-таки Ґреґ. Ну гаразд. Якщо він хотів прибрати свою любу дружину Лакі (то була б добра робота, й у цьому випадку я цілком на його боці), то я не бачу його мотиву. Судячи з усього, він багатий. Успадкував купу грошей від першої дружини. Можливо, він і справді її вколошкав. Але з цим покінчено, і він вийшов сухим із води. Але Лакі — вбога родичка його першої дружини. Грошей у неї нема, і якби він хотів прибрати її з дороги, то тільки для того, щоб одружитися з кимось іще. Ви не чули ніяких пліток на цю тему?

Міс Марпл похитала головою.

— Ні, не чула. Щоправда, він… е… е… надто галантний у своєму ставленні до всіх жінок.

— Як ви старомодно висловлюєтеся! — сказав містер Рейфаєл. — Він, звичайно, поводиться з жінками, як жеребець, але для нас цього не досить. Нам треба чогось більшого. Тож перейдімо до Едварда Гілінґдона. Ось це справді темна коняка, якщо такі бувають.

— Він мені не здається щасливою людиною, — сказала міс Марпл.

Містер Рейфаєл подивився на неї замисленим поглядом.

— А ви вважаєте, убивця має бути щасливою людиною?

Міс Марпл кахикнула.

— Мій досвід підказує мені, що так.

— Я не думаю, що досвід у вас такий великий, — сказав містер Рейфаєл.

Міс Марпл могла б довести йому, що він помиляється в цьому своєму припущенні. Але вона не стала з ним сперечатися. Джентльмени, вона знала, не люблять, коли їм указують на очевидні факти.

— Мені Гілінґдон навіть подобається, — сказав містер Рейфаєл. — У мене враження, що між ним і його дружиною відбувається щось дуже дивне. Ви це помітили?

— О, так, — сказала міс Марпл. — Я це помітила. На людях вони поводяться досконало, звичайно, але цього слід було сподіватися.

— Ви, певно, знаєте про таких людей більше, ніж я, — сказав містер Рейфаєл. — Отже, вони ні в чому не порушують правил доброго смаку, та все одно існує ймовірність того, що з якихось суто джентльменських міркувань Едвард Гілінґдон розглядає можливість прибрати зі своєї дороги Евелін Гілінґдон. Ви зі мною згодні?

— Якщо так, — сказала міс Марпл, — то повинна існувати інша жінка.

Вона похитала головою з невдоволеним виглядом.

— Я не можу позбутися відчуття, — я справді не можу його позбутися, — що все далеко не так просто, як може здатися.

— Ну а кого ми розглянемо наступним — Джексона? Мене ми виключимо з розгляду.

Міс Марпл уперше усміхнулася.

— А чому ми маємо виключати вас, містере Рейфаєл?

— Бо якщо ви хочете обговорювати мою кандидатуру на роль убивці, то повинні обговорювати її з кимось іншим, а не зі мною. Говорячи на цю тему зі мною, ви лише марнуєте час. А проте я вас запитую, хіба не логічно виключити мене з розгляду? Адже я цілком безпорадний, мене витягують із ліжка, мов манекен, одягають, возять у кріслі на коліщатах, виводять на прогулянку, підтримуючи під обидві руки. Який шанс я маю піти й когось уколошкати?

— Не менший шанс, аніж будь-хто, — бадьорим голосом сказала міс Марпл.

— І як ви це собі уявляєте?

— Думаю, ви погодитеся, що мізки у вас є?

— Звісно, вони в мене є, — підтвердив містер Рейфаєл. — І в значно більшій кількості, аніж у будь-кого в цій спільноті, я сказав би.

— А якщо ви маєте мізки, — розвивала свої міркування міс Марпл, — то вони допоможуть вам подолати ті фізичні труднощі, які перешкоджають вам бути вбивцею.

— Це було б не так легко!

— Авжеж, — погодилася міс Марпл. — Це було б не так легко. Але я думаю, містере Рейфаєл, що ви отримали б від цього втіху.

Містер Рейфаєл досить довго дивився на неї, а потім раптом зареготав.

— А ви нахабна бабуся! — сказав він. — Анітрохи не схожа на ту пухнасту стару леді, якою ви здаєтеся, чи не так? То ви справді думаєте, що я вбивця?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Я так не думаю.

— А чому?

— Саме тому, що ви маєте мізки. А маючи мізки, ви можете добути більшість речей, які вам треба, не вдаючись до вбивства. Убивство — це для дурнів.

— І зрештою, кого я мав би вбивати, нехай мені біс?

— Це дуже цікаве запитання, — сказала міс Марпл. — Я ще не мала втіхи достатньо поговорити з вами, щоб розвинути відповідну теорію.

Усмішка містера Рейфаєла стала ще ширшою.

— Розмови з вами можуть бути небезпечними, — сказав він.

— Розмови завжди небезпечні, якщо вам є що приховувати, — сказала міс Марпл.

— Можливо, ви й маєте слушність. Повернімося до Джексона. Що ви думаєте про Джексона?

— Мені важко щось сказати про нього. Я, по суті, не мала жодної нагоди поговорити з ним.

— Отже, щодо нього ви не маєте якоїсь певної думки?

— Він трохи мені нагадує, — замислено промовила міс Марпл, — одного молодика, що працює клерком в одній із міських контор неподалік від того села, у якому я живу, Джонаса Парі.

— І що ви можете про нього сказати? — запитав містер Рейфаєл і замовк, чекаючи відповіді.

— Він не заслуговував на похвалу.

— Джексон теж не надто заслуговує на похвалу. А проте мене він задовольняє. Він першокласний фахівець у своїй галузі й не протестує, коли я на нього сварюся. Він знає, що одержує від мене дуже високу платню, а тому мириться з усіма незручностями служіння мені. Я б не поклався на нього там, де потрібна довіра, але довіряти йому я не маю потреби. Можливо, його минуле бездоганне, можливо — ні. Його рекомендаційні листи були в повному порядку, але в них я помітив певну стриманість. На щастя, я не маю злочинних таємниць, а тому шантажувати мене немає як.

— Ви не маєте злочинних таємниць, — замислено повторила міс Марпл. — Але ж, містере Рейфаєл, бізнесові таємниці ви, безперечно, маєте?

— Якщо й маю, то не там, де Джексон може до них добутися. Ні, Джексон, у якомусь розумінні, можливо, і слизький суб'єкт, але в ролі вбивці я його не бачу. Я сказав би, що такий спосіб поведінки йому не властивий.

Він помовчав хвилину, а потім несподівано проголосив:

— Знаєте, якщо відійти трохи назад або вбік і добре подивитися на всі ці фантастичні події: від майора Полґрейва та його безглуздих історій до того, що сталося потім, — то можна відзначити, що вони були спрямовані не в той бік. Я та особа, яку треба було вбити.

Міс Марпл подивилася на нього з легким подивом.

— Головна роль мала дістатися мені, — пояснив містер Рейфаєл. — Хто завжди виступає жертвою в детективних романах? Літні чоловіки з великими грішми.

— При тому існує багато людей, які мають усі підстави бажати їм якнайшвидшої смерті, щоб одержати бодай частину цих грошей, — сказала міс Марпл. — Це також правда?

— Тут буває по-різному, — пояснив містер Рейфаєл. — Я маю всі підстави стверджувати, що п'ятеро або шестеро людей у Лондоні не проливатимуть сліз, прочитавши мій некролог у "Таймс". Але вони не пішли б так далеко, щоб прискорити мій перехід до кращого світу. Зрештою, навіщо це їм? Смерть може забрати мене в будь-який день. Усі й так дивуються, що я досі топчу ряст на цій землі. І найбільше здивовані лікарі.

— Ви маєте, звичайно, велику волю до життя, — сказала міс Марпл.

— Вам це здається дивним?

Міс Марпл похитала головою.

— О, ні, — сказала вона. — Я вважаю це цілком природним.