Катріона - Сторінка 11

- Роберт Луїс Стівенсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та цього ніколи не буде, до кінця днів своїх ви знатимете про жіноцтво не більше, ніж я про військову справу.

Мені ще ніколи не доводилося такого чути з вуст жінок. Щоправда я й знав їх усього дві, це місіс Кемпбелл і мою матір, але вони обидві були надто сумирними та вихованими.

Мабуть, місіс Ожілві помітила здивування на моєму обличчі, бо раптом зайшлася сміхом.

— Ой, не можу! — вигукнула вона, аж захлинаючись од сміху. — Ви з таким одерев'янілим обличчям збираєтесь одружитися з дочкою гірського розбійника! Ха-ха-ха! А зараз, — вела вона далі, — вам нічого тинятися тут без діла, бо дівчини немає вдома, а я, стара відьма, не підхожа компанія для такого молодця, як ви. Приходьте іншим разом по свої шість пенсів! — кричала вона мені вже вслід.

Сутичка з цією дивачкою надала моїм думкам певного спрямування й рішучості, яких мені досі бракувало. Протягом двох днів образ Катріони неодмінно переслідував мене, створюючи ніби фон для всіх інших думок. Дівчина стала для мене набагато ближчою, здавалося, що я навіть доторкуюсь до неї, хоч насправді торкнувся її лише раз; я линув до неї всією душею і, з трепетом оглядаючись навкруги, бачив, що весь світ — лише дика пустеля, по якій ідуть люди, наче солдати в поході, скоряючись обов'язку з властивою їм впертістю; і лише Катріона, тільки вона може дати мені щастя, прикрасити мої похмурі дні. Сам дивуюсь, як я міг у такий нещасливий для мене час, час ганьби і небезпеки, думати про це. Пізніше, згадуючи свою молодість, я часом сам соромився своїх вчинків. Мені треба було закінчити; освіту, зайнятися корисною справою, відслужити, нарешті, там, де всі мають служити, треба було багато дечому навчитись і стати мужчиною. Про одруження в такі роки у мене й гадки не було. Я знав, що той, хто не збирається бути батьком, не може бути хорошим чоловіком, а бути батьком мені, хлопчакові, — просто безглуздя.

Отак міркуючи, я вже пройшов майже половину відстані до міста, коли помітив, що назустріч мені хтось іде. Серце моє затріпотіло. Це була Катріона. Здавалося, мені треба так багато сказати їй, але я не знав, з чого почати. Пригадавши, яким небалакучим я був сьогодні ранком у прокурора, я боявся, що зовсім онімію. Коли ж нарешті вона підійшла, весь мій страх розсіявся. Мене навіть не бентежили щойно пережиті думки, я відчув, що можу говорити з нею так само легко і розважливо, як говорив з Аланом.

— О, — вигукнула дівчина, — ви приходили по свої шість пенсів! Ну що, дали їх вам?

Я сказав, що не просив їх, але оскільки зустрівся з нею, то не вважаю прогулянку марною.

— Хоч я вже й бачив вас сьогодні, — додав я і розповів їй, де й коли.

— Я вас не помітила, — мовила дівчина. — Очі в мене, щоправда, великі, але, виходить, бувають кращі, коли бачать далі. Я тільки чула співи в будинку.

— То співала міс Грант, — відповів я, — найстарша серед них і найвродливіша.

— Кажуть, вони всі гарні, — зауважила дівчина.

— На їх думку, ви теж красуня, міс Драммонд, — вставив я, — всі вони юрмилися коло вікна, щоб краще вас розгледіти.

— Шкода, що я така короткозора, — мовила Катріона, — інакше побачила б їх. А ви були в будинку? Сподіваюся, дістали задоволення від музики і чудово провели час у товаристві таких вишуканих леді?

— Тут-то ви помиляєтесь, — щиро визнав я, — почував я себе не краще, ніж риба без води. Якщо бути відвертим, то я скоріше створений для товариства грубих чоловіків, ніж гарненьких леді.

— Авжеж. Можу погодитися з вами, — мовила міс Драммонд, і ми обоє розсміялися.

— Хоч і дивно, — відповів я на це, — однак вас я чомусь не боюся, а від міс Грант ладен був тікати. Ваша тітонька теж налякала мене.

— О, вона самого чорта налякає! — вигукнула дівчина. — Мій батько теж її боїться.

Згадка про її батька вплинула на мене гнітюче. Я глянув на Катріону, що йшла поруч. В уяві сплив образ чоловіка, якого я так мало знав, але багато в чому підозрював. Порівнюючи дочку з батьком, я відчув, що буду зрадником, коли нічого їй не скажу.

— До речі, — почав я, — не далі як сьогодні ранком я зустрічався з вашим батьком.

— Правда? — вигукнула дівчина з неприхованою радістю, наче навмисне глузуючи з мене. — Ви бачили Джеймса Мора? Навіть розмовляли з ним?

— Навіть розмовляв, — ствердив я.

Отоді-то й почалося найгірше. Дівчина подивилася на мене з виразом безмежної вдячності в очах.

— Велике вам спасибі! — почув я голос Катріони.

— Я не заслуговую на подяку, — почав я і враз замовк. Але треба було хоч трохи розповісти з того, що я приховував. — Я розмовляв з ним досить грубо, — сказав я. — Він мені не дуже сподобався. Я повівся з ним грубо, і він розсердився.

— Тоді вам нема чого говорити і з його дочкою, тим більше розповідати їй про це! — випалила дівчина. — Не хочу й знатися з тими, хто не любить і не поважає мого батька.

— Дозвольте сказати ще слово, — благав я, починаючи тремтіти. — Напевно, ні мене, ані вашого батька не годують у Престонгрейнджа медом: нам там буває невесело; це небезпечний будинок. Мені було шкода вашого батька, тому я перший заговорив до нього. Що я міг тоді зробити розсудливішого? Але мені здається, що незабаром його справи трохи покращають.

— Сподіваюся, не тому, що у нього об'явився такий друг, як ви, — вколола дівчина.

— Міс Драммонд! — вигукнув я. — У цьому світі я зовсім самотній…

— А це й не дивно, — байдуже пролунав її голос.

— О, дайте висловитись! — благав я. — Скажу все, що на серці, а потім, коли вам так хочеться, піду від вас назавжди. Я прийшов до вас, сподіваючись почути ласкаве слово, воно мені так потрібне! І сам же необережним словом завдав вам болю. Більш того, я знав наперед, що так вийде. Було б набагато легше говорити м'якше, власне брехати; думаєте, це не спокушало мене? Хіба ви й досі не бачите, що серце моє палає щирою правдою?

— Навіщо завдавати собі зайвого клопоту, містер Бальфор, — мовила дівчина. — Гадаю, що з нас вистачить однієї зустрічі і ми розійдемось, як порядні люди.

— Невже ви й тепер не вірите мені? — благав я. — Де взяти сили, щоб усе це стерпіти? Весь світ проти мене! Як мені виконати свою справу!? Що можна вдіяти, коли тобі не вірять? Виходить, невинний чоловік має померти, бо я не в силі нічого зробити.

До цього дівчина весь час дивилася кудись вперед, гордо підвівши голову, але, зачувши мої слова, а може, стривожена тоном мого голосу, раптом зупинилася.

— Що ви сказали? — запитала вона. — Про кого ви кажете?

— Мої свідчення могли б врятувати невинну людину, — сказав я. — але мене навіть не допускають у свідки. Що б ви робили в такому разі? Ви знаєте, що це значить, адже вашому батькові загрожує така ж небезпека. Чи кинули б ви напризволяще бідолашного? Вони випробували на мені всі засоби. Намагалися підкупити, обіцяли золоті гори. А сьогодні той хитрий лис сказав мені, в яке становище я потрапив, які в нього наміри, щоб остаточно зганьбити, знищити. Мене хочуть заплутати у всю цю історію з вбивством, збираються довести, що я заради грошей і дрантя затримав Гленура розмовою; мене вб'ють і знеславлять. Якщо так трапиться зі мною, з хлопцем, у якого ще пушок під носом, якщо таку славу пустять про мене по всій Шотландії, ви теж повірите усьому цьому, і моє ім'я стане посміховищем? Катріоно. Як мені знести все? Ні, це неможливо! Цього ніхто не витримає.

Я сипав словами, не переводячи подиху, а коли, нарешті, зупинився, то помітив, яким пильним і збентеженим поглядом дівчина дивиться на мене.

— Гленур!? Це аппінське вбивство, — мовила вона тихо, але з помітним здивуванням.

Проводжаючи дівчину додому, я повернув назад, і тепер ми вже були майже на вершині пагорба, що височів над селом Дін. На голос Катріони я в нестямі вихопився наперед, закричав:

— Господи! Що я накоїв? — і затис скроні долонями. — Хто мене спокусив на це? Напевне, нечиста сила, і я наплів тут такого?

— Боже милостивий, що з вами?! — вигукнула дівчина.

— Я дав слово, — мовив я, — дав слово, а ось зараз порушив його. О Катріоно!

— Я питаю вас, що сталося, — наполягала вона, — хіба ви не повинні були цього говорити? Може, ви думаєте, що я без честі, здатна зрадити друга? Ось моя рука, заприсягаюся, що нікому не скажу.

— О, я знаю, ви дотримаєте слова! — випалив я. — А от я! Ще сьогодні ранком я сміливо стояв перед ними і був ладен скоріше обрати ганебну смерть на шибениці, аніж зважитися на нечесний крок, а через кілька годин у випадковій розмові порушую свої ж власні слова. Прокурор говорив: "З нашої бесіди мені стало ясно, що я можу цілком покластися на ваше чесне слово". Де воно, це слово зараз? Хто мені тепер повірить? Хіба ви повірите мені? О, до якої ганьби я докотився! Краще вже вмерти. — Усе це я сказав плаксивим голосом, проте очі були сухі.

— Мені боляче за вас, — почувся голос дівчини, — але повірте, ви надто вразливі. От ви кажете, що я не віритиму вам, а я вже у всьому звірилася на вас. Що ж до тих людей, про яких ви говорите, я й думати про них не хочу. Вони полюють на вас, заманюють у пастку, щоб знищити! Тепер не час схиляти голову. Мужайтесь! Я пишатимусь вами, як справжнім героєм, вами, майже моїм однолітком. Не варто так побиватися тільки через те, що сказали другові кілька слів, другові, який скоріше помре, ніж стане зрадником. Краще забудьмо про все це.

— Катріоно, — сказав я і подивився на неї благальними очима. — Правда? Ви ще вірите мені?

— Хіба ви не бачите моїх сліз? — відповіла вона схвильовано. — О містер Давід Бальфор! Якщо вас і повісять, я ніколи не забуду вас, постарію, а все ж пам'ятатиму. Мені здається, що в такій смерті є щось величне. Я заздритиму, що ви отак загинули.

— А може, вони все це влаштували, щоб налякати мене, як дитину, — сказав я. — Може, вони просто сміються з мене?

— Я повинна знати це, — знову заговорила дівчина. — Знати все. Однаково я вже дещо знаю, тому розповідайте.

Я сів край дороги, а дівчина примостилася поруч, і я розповів їй свою історію, яку потім описав у книзі, викинувши, звичайно, свої міркування відносно поведінки її батька.

— Так, — мовила дівчина, коли я закінчив, — ви справжній герой, а мені це ніколи і на думку не спало б. Тепер я розумію, вам загрожує небезпека. О Сімон Фрейзер! Хто б подумав, що він на таке здатний! Заради власної шкури і проклятих грошей встрявати в таку справу.

Раптом вона вигукнула якісь дивні слова своєю, зрозумілою тільки їй самій мовою — Ой.