Катріона - Сторінка 7

Однак справа про невинність Брека не кінчається на цьому. Визнати його невинність — значить звести нанівець усі обвинувачення проти іншого злочинця-зрадника, який двічі піднімав зброю проти короля і якого двічі милували, підбурювача до розбрату й незадоволення і, безперечно (хоч стріляв, може, й не він), ініціатора аппінського вбивства. Нема потреби пояснювати, що я говорю про Джеймса Стюарта.

— Признаюсь відверто, мілорде, що я саме заради цього й прийшов сюди, щоб заявити вам неофіціально про невинність Алана й Джеймса, і готовий підтвердити це своїми свідченнями в суді, — сказав я.

— На це можу відповісти з такою ж відвертістю, містер Бальфор, — мовив він, — що в даному разі я не допущу вас давати свідчення і хотів би, щоб ви взагалі утримались від них.

— На вас покладено вершити правосуддя у всій Шотландії, — обурився я, — а ви пропонуєте мені вчинити злочин!

— Я всією душею вболіваю за інтереси Шотландії, — мовив прокурор, — і підказую вам те, чого вимагає політична необхідність. Патріотизм не завжди буває моральним у точному значенні цього слова. Мені здається, що ви повинні б радіти такому: у цьому ваш захист. Факти проти вас. І якщо я все ще намагаюсь визволити вас з дуже небезпечного становища, то роблю це почасти тому, що ціную вашу чесність, яка привела вас сюди, почасти завдяки листу Пілріга, але, головним чином, тому, що в цій справі на перше місце я ставлю свій політичний обов'язок, а обов'язок прокурора на друге. З тих же причин — повторюю вам відверто — я не хочу бачити вас серед свідків.

— Мені не хотілося б, щоб ви зрозуміли мої слова як заперечення, я тільки хочу точно визначити наше взаємне становище, — сказав я. — Коли вам, мілорде, не потрібні мої свідчення, то супротивна сторона, напевне, буде надзвичайно рада їм.

Престонгрейндж підвівся й почав ходити по кімнаті.

— Ви не такий молодий, — зауважив він, — щоб не пам'ятати сорок п'ятого року і заворушень, які прокотилися по всій країні. Пілріг пише, що ви відданий церкві й урядові. А хто врятував їх того фатального року? Я не кажу про його королівську високість і його військо, яке в свій час принесло дуже велику користь.

Та країну було врятовано, а бій виграно ще до того, як Кумберленд напав несподівано на Друммоссі. Хто ж врятував її? Повторюю: хто врятував протестантську віру і весь наш державний устрій? По-перше, покійний лорд — президент Куллоден; він зробив багато, хоч йому погано за це віддячили; так само й я напружую кожен нерв на тій же службі і не жду іншої винагороди, крім усвідомлення виконаного обов'язку. А потім хто, після президента? Ви самі знаєте не гірше від мене. Про нього багато лихословлять; і ви натякнули на це, коли увійшли сюди, а я спинив вас. То був герцог великого клану Кемпбеллів. І ось тепер Кемпбелл по-злодійському вбитий при виконанні державної служби. Герцог і я — обидва горяни. Але ми цивілізовані горяни, тоді як значна більшість наших кланів і родів не цивілізовані. У них і чесноти, і вади диких племен. Вони ще варвари, як і Стюарти. Тільки варвари Кемпбелли стояли на боці закону, а варвари Стюарти виступали проти закону. Тепер розсудіть самі. Кемпбелли жадають помсти. Якщо вони не задовольняться, коли Джеймс уникне смерті, серед Кемпбеллів почнуться заворушення. А це означає заворушення у всій гірській Шотландії, яка й так неспокійна і далеко не беззбройна. Роззброєння — одна комедія…

— У цьому я можу підтримати вас, — перебив я його.

— Заворушення у гірській Шотландії на руку нашому давньому пильному ворогові, — вів далі лорд, ходячи по кімнаті, — і, даю вам слово, сорок п'ятий рік може повернутися з тою тільки різницею, що Кемпбелли будуть на супротивній стороні. Невже заради врятування Стюарта, котрий і до цього вже був кілька разів засуджений за різні справи, ви пропонуєте втягти всю нашу батьківщину в міжусобну війну, наражати на небезпеку віру своїх батьків, рискувати життям і майном багатьох тисяч ні в чому неповинних людей?.. Ці мої міркування беруть гору над усіма іншими, сподіваюсь, вони переважать і над вашими, містер Бальфор, якщо ви любите свою батьківщину, уряд і правду в питаннях релігії.

— Ви говорите зі мною відверто, і я вам за це вдячний, — мовив я. — Я, з свого боку, постараюсь бути таким же чесним. Я вірю, що ваша політика цілком правильна. Вірю також, що ви взяли на себе важкі обов'язки, коли вступали на цю високу посаду. Що ж до мене, то я простий смертний, майже хлопчисько, і з мене досить простих обов'язків. Я можу думати лише про дві речі: про нещасного чоловіка, несправедливо засудженого на ганебну смерть, і про ридання його дружини, які не виходять у мене з голови. Я не можу не звертати на це уваги. Таким уже я вродився. Якщо країні судилося загинути, хай гине. Коли я засліплений, то молю бога, щоб він просвітив мене, поки ще не дуже пізно.

Слухаючи мене, Престонгрейндж стояв нерухомо і, коли я скінчив, усе ще не рушав з місця.

— Це непередбачена перепона, — промовив він голосно сам до себе.

— Які ваші наміри відносно мене, мілорде? — спитав я.

— Чи знаєте ви, — відповів він, — що, коли б я захотів, ви могли б спати у в'язниці?

— Я спав і в гірших місцях, мілорде, — кинув я.

— Ось що, юначе, — сказав прокурор, — з нашої розмови ясно видно, що я можу покластися на ваше чесне слово. Обіцяйте мені, що збережете у таємниці не тільки те, що відбулося між нами сьогодні, а й усю аппінську справу, і я відпущу вас.

— Я можу обіцяти зберігати це у таємниці до завтра або до іншого найближчого дня, призначеного вами, — заперечив я. — Мені не хотілося б, щоб ви були про мене надто поганої думки. Однак коли б я дав слово без обмеження, то ви, мілорде, досягли б своєї мети.

— Я не хотів піймати вас у пастку, — відказав він.

— Вірю вам… — буркнув я.

— Хвилинку, — спинив він мене, — завтра неділя. Приходьте в понеділок, о восьмій ранку, а до того обіцяйте мовчати.

— Охоче обіцяю, мілорде, — відповів я. — Що ж до ваших слів, сказаних сьогодні, то обіцяю зберегти їх у таємниці до кінця моїх днів.

— Зверніть увагу, — додав прокурор, — я не вдаюся до погроз.

— Це повністю відповідає вашому благородству, мілорде, — зауважив я. — Проте я не настільки тупий, щоб не відчути їх, хоч вони й не були висловлені.

— Ну що ж, — промовив він. — На добраніч. Бажаю вам добре виспатись; я ж на це не розраховую.

Він зітхнув, узяв свічку і провів мене до виходу.

Розділ п'ятий

У ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА ВДОМА

Другого дня, в неділю 27 серпня, мені нарешті випала нагода послухати кількох уславлених едінбурзьких проповідників, про яких я багато чув від містера Кемпбелла. Та що це! Таке саме я міг почути в Ессендіні, слухаючи містера Кемпбелла. Безладні думки, що невідступно крутилися навколо побачення з Престонгрейнджем, відвертали мою увагу, і я ніяк не міг зосередитись. Я майже зовсім не заглиблювався в зміст проповідей церковних служителів, мене більше цікавило само видовище, велике скупчення прочан. Все нагадувало театр або — як на мій настрій — зал суду. Особливо це стосувалося Вест Кірки з трьома ярусами галерей, куди я потрапив, сподіваючись побачити міс Драммонд.

У понеділок я вперше в житті завітав до перукаря і вийшов звідти вельми задоволений його роботою. З перукарні попрямував до будинку прокурора; біля дверей знову вешталися червоні мундири, утворюючи єдину яскраву пляму в похмурому провулку.

Очима я весь час шукав молоду леді та її супутників. Однак їх не було й сліду. Коли ж мене завели в кабінет чи то в передпокій, де мені довелося провести кілька страшних годин у суботу, то в кутку я помітив високу постать Джеймса Мора. Він, здавалося, був чимось страшенно занепокоєний, бо сидів, випроставши руки й ноги, і збентежено бігав поглядом вздовж стін маленької кімнати. На мить я подумав про одчайдушність його становища. І мені стало шкода чоловіка. Почасти через співчуття, а може, через посилений інтерес до його дочки, я привітався до нього.

— З добрим ранком, сер, — промовив я.

— Вас теж, юначе, — озвався чоловік.

— Ви чекаєте побачення з Престонгрейнджем? — спитав я.

— Так, сер, і дай боже, щоб ваша справа до нього була приємнішою, ніж моя, — відповів Джеймс Мор.

— Я принаймні сподіваюся, що ваша справа не буде загайною, бо вас приймуть раніше, — зауважив я.

— Тут усіх приймають раніше за мене, — кинув він, знизавши плечима. — А колись було інакше. Усе міняється. Не так було, юначе, коли меч не залежувався у піхвах і солдат міг постояти за себе.

Говорив чоловік якось у ніс, як говорили горяни, і це дратувало мене.

— Містер Макгрегор, — зауважив я, — мені здається, що найголовніша якість солдата — тримати язик за зубами і ніколи не нарікати на свою долю.

— Бачу, ви знаєте моє ім'я, — і він, схрестивши руки, вклонився, — хоч я сам не повинен називати його. Я надто часто бував серед ворогів, ніколи не маскувався і не приховував свого імені, а тому мені нічого дивуватися, коли моє обличчя та ім'я відомі людям, яких я не знаю.

— Не знаєте, сер, як не знають мене й інші, — зауважив я. — Якщо ж ви зволите вислухати, то мене звуть Бальфор.

— Добре ім'я, — чемно відповів Мор. — його мають чимало гідних пошани людей. Як я пригадую, ім'я Бальфор мав один юнак, що в сорок п'ятому році служив лікарем у моєму батальйоні.

— Думаю, що то брат Бальфора з Беса, — відповів я, бо вже дещо чув про лікаря.

— Він самий, сер, — сказав Джеймс Мор. — Оскільки ваш родич був моїм товаришем по зброї, дозвольте потиснути вашу руку.

Чоловік гаряче і довго тис мені руку, дивлячись на мене таким ніжним поглядом, наче він розшукав рідного брата.

— О! — вигукнув Мор. — Багато дечого змінилося відтоді, як біля мене і вашого родича свистіли кулі.

— То, мабуть, був мій далекий родич, — стримано промовив я, — і мушу визнати, що я його ніколи не бачив.

— Можливо, — сказав чоловік, — та це байдуже. А от вас, я думаю, тоді не було при ділі. Щось не пригадую вашого обличчя, хоч його й не так легко забути.

— І не дивно, сер. Того року я вперше пішов до школи, — відповів я.

— Ви ще такий молодий! — вигукнув Джеймс Мор. — Тоді вам не зрозуміти, що означає для мене ця зустріч. Зустрітися в час нещастя, та ще в будинку свого ворога з людиною, близькою по крові до мого колишнього товариша по зброї! Від усього цього завмирає серце, як завмирає воно при звуках флейти горян! Так, сер, багатьом нам з сумом доводиться згадувати про своє минуле, так, із сумом, а то і з слізьми на очах.