Кентавр - Сторінка 20

В хрусткому від холоду повітрі черевики його рипіли, відриваючись від цементу, а губи рухались, як у ляльки. %

— Ну все, Пітере,— сказав він.— Ти йди до Майнора, а я тебе потім заберу, коли Аплтон скінчить зі мною.

— А що ти сподіваєшся від нього почути? Перспектива малювалася спокуелива. В кав'ярні могла

бути Пенні.

— Що я здоровий, як старий беззубий кінь,— відказав батько,— а він такий мудрий, як старий шолудивий сич.

— Ти не хочеш, щоб я з тобою пішов?

— А чим ти можеш зарадити, бідолашку? Лишайся тут і не суши собі голови. Іди посидь з друзями, чи як там вони себе величають. Я друзів не мав, то й не уявляю, які вони в тебе.

Такого, щоб я опинився між батьком і власним сумлінням, майже не бувало. Я пішов на компроміс:

Я зайду. На хвилинку. І наздожену тебе. Не спіши,— сказав він, зненацька картинно махнувши Рукою, наче згадав про ту невидиму публіку, для якої він був

5 ізз

129

актором.— Часу в тебе доволі, і його треба вбити. Я в твої роки убив таку прірву часу — донині руки в крові.

Батько так розбалакався, що я почав мерзнути.

Коли він далі пішов уже сам, він, здавалось, полегшав і наче навіть схуд. Можливо, всі зі спини видаються худі, шими. Хай би він хоч ради мене купив собі пристойне пальто, подумав я і побачив, що він витягує з кишені свою плетену шапку й насаджує її на голову; раптом зніяковівши, я збіг по сходах, штовхнув двері і пірнув у кав'ярню.

В Майнора було стовпотворіння. Сила народу: хоч з нашої школи сюди мало хто вчащав — більшість наших мали інші улюблені точки. А в Майнора збиралися самі, що не є, кримінальники, і мені імпонувало, що я, хоч би як побічно, належу до них. Я відчував, що в задимленій залі причаївся могутній монстр і дихає на неї цим димом, і гріє її своїм теплом. Голоси, з'юрмлені у цій стаєнній теплоті, здавалось, усі без винятку ґелґотали про одне і те ж — щось, що сталося перед самим моїм приходом: у ті роки мене весь час мучила думка, що десь зовсім поруч, за межею мого зору, творить свої міфи інший, яскравий і надзвичайно важливий світ. Я проштовхався крізь натовп, наче крізь стулки цілої галереї густо посаджених воріт. Одна ніша, друга, третя — є. Так, це вона. Вона.

Чому так буває, люба, що кохане обличчя при кожній зустрічі здається таким, наче ти його вперше бачиш, наче тільки в цю мить твоє серце зліпило його заново? Як мені описати її, щоб було чесно? Невеличкого зросту і нічим особливим не примітна. Губи надто повні і надто вже самовдо-волені; ніс гоструватий, нервовий. Повіки чимось схожі на негритянські — важкі, пухнасті, з просинню і по-старечому мудрі, що зовсім не в'язалося із здивованою, непорочною трав'янистістю її очей. Мабуть, саме ця невідповідність — між губами і носом, між очима й повіками, це тихе і мирне протиборство — наче брижі, що схрещуються на поверхні ріки, свідчачи про глибинні перепади — і вабили мене до неї;

оця її ледь уловима неврівноваженість наштовхувалана дум— ку, що, можливо, вона мені пара. І що саме тому п вигляд завжди трохи несподіваний для мене.

Біля неї було вільне місце. По той бік столу двоє дев'ятикласників, з якими вона майже не зналася, хлопець і дівчина, тягали одне одного за ґудзики, нічого поза собою не бачачи. Вона задивилась на них і помітила мене, аж коли я, відразу розслабившись, підійшов упритул.

— Пітер!

Я розстебнув куртку так, що стало видно мою відчайдушно-вогняну сорочку.

— Дай мені сигарету.

— Де ти був цілий день?

— Всюди. Я тебе бачив.

Вона зграбно добула сигарету зі свого багряно-жовтого пластмасового портсигара з висувною кришкою. І знов на мене глянули зеленаві в крапочку очі з ідеально рівними кружальцями чорних і наче побільшених зіниць. Я не розумів, що саме в мені хвилює її, і в глибині душі чесно визнавав, що це не моя заслуга. Та це було приємне хвилювання; воно таїло в собі якусь не знану мені благодать. Як сонному немовляті хочеться до ліжка, так і моїй руці кортіло опинитися між її колін. Я затягнувся сигаретою.

— Ти мені сьогодні снилася.

Вона відвела погляд, немов шукала сховку, щоб там залитися рум'янцем.

— Як я тобі снилася?

— Не так, як ти думаєш,— сказав я.— Ніби ти обернулася в дерево, а я кличу: "Пенні, Пенні, вернись!" — але ти не вертаєшся, і я притулився лицем до стовбура і стою.

Вона сприйняла це без особливого захвату.

— Який сумний сон.

Дуже сумний. Взагалі все тепер у мене сумне.

— А що ще?

— Батько думає, що він хворий.

— А чим — не каже?

Не знати. Може, рак.

— Невже?

Від сигарети мене, як завжди, занудило, забило памо-роки; та замість того, щоб кинути її, як хотілося, я, задля Пенні, затягнувся іще раз. Стінка навпроти хитнулась і підсунулась ближче, а хлопець з дівчиною тепер буцалися лобами, як двійко очманілих баранів.

— Серденько,— сказала Пенні.— У твого батька напевно нічого серйозного. Він ще молодий.

— П'ятдесят,— сказав я.— Якраз виповнилось місяць тому. Він усе казав, що до п'ятдесяти не доживе.

Вона задумливо насупила чоло, моя бідолашна, дурненька дівчинка, гадаючи, чим би мене потішити — мене, що з просто-таки безмежною винахідливістю —уникав будь-яких потішань.

Нарешті сказала:

— Такі веселі люди не вмирають.

Вона вчилася у дев'ятому класі, тож стикалася з ним тільки під час самостійних занять; хоч, звичайно, хто в школі не знав мого батька!

— Всі вмирають,— сказав я.

— Так, але колись, ще дуже не скоро.

— Так, але приходить час, і "колись" стає "зараз". Тут був край таємниці, далі якого ми сягнути не могли;

залишалося тільки повернутись назад.

— Він був у лікаря? — спитала вона, і я відчув під столом дотик її стегна, безпристрасний, як подмух вітру.

— Він якраз туди пішов.

Я переклав сигарету в праву руку, і звільнивши ліву, знічев'я, ніби мені там засвербіло, опустив її на коліно.

І я мав би з ним піти,— сказав я, а сам думав, чи й справді мій профіль такий елегантний, як мені здається, коли, отак випнувши губи, пускаю витками дим.

— Для чого? Що б ти міг зробити?

Не знаю. Втішити якось. Просто бути поруч.

Природно, як стікає у діл вода, моя рука сама собою зісковзнула на її коліно. Спідниця на ній була волохата, як шкура фавна.

Цей дотик — хоч по ній і не було видно — збурив її думки. Затинаючись, Пенні ледве вимовила:

— Як ти можеш? Ти ж його син.

— Знаю,— швидко заговорив я, щоб вона, бува, не сприйняла мій порух за щось більше, ніж випадковість, безневинний збіг обставин. Захопивши місцевість, я розширив границі, розчепіривши пальці і втискаючи долоню в податливий грунт.— Але я його єдиний "малий".— Оце батькове "малий" в моїх устах оживило його самого; здавалося, зовсім поруч в миготливому повітрі замаячили його прищурені, в зморшках, очі і постать, стурбовано похилена наді мною.— Єдиний у світі, з ким він може поговорити.

— Не вірю,— сказала вона тихо, і в голосі її було ще більше сердечності, ніж у словах: — У твого батька сотні друзів.

— Ні,— заперечив я,— немає в нього ніяких друзів; друзі йому не потрібні. Він сам мені щойно сказав.

І, з чимсь, схожим на батькову несміливу, але жадібну допитливість, що змушувала його в розмовах з незнайомими переступати межу звичайної ввічливості, моя рука, зробившись раптом велетенською, захопила нараз усі приховані скарби її плоті так, що пальці втонули в западині між стегнами, а мізинець, здається, навіть сягнув до покритої шкурою фавна вершини, що їх єднала — єдвабної, священної розгілини.

— Не треба, Пітере,— так само тихо сказала вона, і холодні пальці, вхопивши мене за руку, переклали її назад, на моє власне коліно.

Я ляснув себе по коліну і вдоволено зітхнув. Я здобувся на більше, ніж мені снилося. І тому на диво недоречними і якимись соромливо-розпусними видались мені слова, котрі вона додала пошепки:

— Тут стільки людей...

Начебто цноті потрібно виправдуватись; начебто, коли б ми

були наодинці, земля б дибки стала, щоб зв'язати мені руки. Я загасив недопалок.

— Мені треба йти.— І спитав: — Ти молишся? _ Богові?

— Еге.

— Молюсь.

— Помолишся за нього? За мого батька?

— Добре.

— Дякую. Ти така хороша.

Ми обоє замислились, вражені власними словами. Я думав, чи не богохульствую я, вдаючись до бога як до знаряддя, щоб глибше запасти у серце цій дівчині? Але ні — від її обіцянки помолитися мені й справді полегшало на душі. Підводячись, я спитав:

— Ти йдеш на баскетбол завтра ввечері?

— Можу й піти.

— Зайняти тобі місце?

— Як хочеш.

— Або ти мені займи.

— Добре. Пітере...

— Що?

— Не переймайся аж так. Хіба ж ти у чомусь винен? В цю мить двоє навпроти, однокласники Пенні — Бонні

Леонард і Річі Лора — припинили, нарешті, свою лунатичну шарпанину. Річі, в пориві глумливого тріумфу, зверескнув:

— Піт Гарбузоїд!

Бонні по-ідіотському хихикнула, і в кав'ярні, де досі я чувся так безпечно, війнуло грозою від слів, що посипалися мені в лице. Старші хлопці, що хизувались мішками під очима, як у дорослих, загукали:

Гей, Гарбузоїд, як там твій старий? Як там Джорджик Моржик Крем-Желе?

Коли вже хто вчився у мого батька, він цього не забував, та спогади ці чомусь набирали форми глузувань. Почуття вини і любові, що бродило у них, виливалося, шукаючи заспокоєння, на мене, як своєрідного хранителя міфа. Це мене обурювало, але водночас і додавало ваги: те, що я — син Колдуела, підносило мене над безликою масою молодших школярів, і тільки завдяки батькові я був кимсь в очах цих титанів. Усе, що мені лишалося — це, вдавано посміхаючись, слухати, як сиплються з них солодко-жорстокі спогади:

— Ото, бува, ляже на підлогу між партами і кричить не своїм голосом: "Ну, давайте, топчіть мене, ви ж цього хочете!.."

— ... а ми, чоловік шестеро, напхали кишені каштанами...

— за сім хвилин до дзвінка всі встали і вивалили очі, ніби в нього ширінька розстібнута...

— О господи, та я в житті не забуду...

— ... а та дівчина сиділа ззаду і каже, їй не видно, де там кома в дробі... він мах до вікна, нашкріб снігу з підвіконня, зліпив сніжку і як пальне в ту дурну дошку...

— "Тепер видно?" — каже.

— Да, оце характерець!

— Знаменитий у тебе батя, Пітере.

Мої терпіння завжди кінчались таким ото єлейним благословенням. Я був у захваті, чуючи його від цих високих, як дуби, кримінальників, що курили у вбиральнях, дудлили самогонку в Олтоні і їздили у Філадельфію бавитися в публічних домах з негритянками.