Кентавр - Сторінка 35

Десь є інше місто — місто, де він буде на волі.

Батько говорить так, що чути тільки йому.

— Хвилин десять тому іду я коридором, як тут раптом двері до Зіммермана відкриваються, і хто, ти думаєш, вискакує звідти? Місіс Герцог.

— Ну й що тут такого? Вона ж у раді.

— Не знаю, чи варто тобі це казати, але, гадаю, ти вже дорослий хлопчик: вигляд у неї був амурний.

Пітер здивовано хихотить.

— Амурний?

Він знову хихоче і шкодує, що загасив сигарету — тепер це йому видається манірністю.

— Після цього в жінок особливий вигляд. Обличчя міняється. І в неї такий був, поки мене не побачила.

— Але як це? Вона була вдягнена?

— Аякже. Капелюшок тільки перекосився. І помада розмазана.

— Ого!

— Оце ж бо, що "ого!". Це те, чого мені аж ніяк не бажано було бачити.

— Так ти ж не винен, ти просто йшов собі коридором.

— Те, щэ я не винен, анічогісінько не значить; якби це бралося до уваги, то завжди виходило б, що ніхто ні в чому не винен. Ясно одне, малий,— йшов я, йшов та й найшов на біду. Зіммерман зі мною вже п'ятнадцять років в кота-мишку грається, а тепер все, запалася клямка.

— Та ну, тату. Дуже вже в тебе буйна фантазія. Вона, певно, з ним там радилась про щось,— ти ж знаєш, Зіммерман будь-коли приймає.

_ Ти не бачив, як вона глянула на мене.

— Ну, а ти що зробив?

_ Усміхнувся мило, як завжди, і пішов собі далі. Але

шило вилізло з мішка, і вона це розуміє.

_ Тату, давай мислити тверезо. Ну, що вона може мати

з Зіммерманом? Вона вже немолода жінка, правда ж?

Пітер не розуміє, чому батько посміхається. А Колдуел каже:

— Про неї у місті всяке говорять. Вона на добрих десять років молодша за Герцога — вийшла за нього, як він уже доробився маєтку.

— Але ж у неї дитина в сьомому класі!

Пітер у розпачі, що батько не хоче бачити очевидного: жінки, котрі входять у шкільну раду, безстатеві; стать і секс — це те, що дано молодим. Він не знає, як усе це пояснити батькові якомога делікатніше. Взагалі питання настільки багатозначне, що йому просто язик не повертається.

Батькові руки в коричневих цятках стискуються з такою силою, аж суглоби жовкнуть. З уст його зривається стогін:

— Я мав відчуття, що Зіммерман сидить там, у кабінеті, як грозова хмара: він мені ще й зараз на груди тисне.

— Перестань,— уриває його Пітер.— Ти просто смішний. Нащо робити з мухи слона? В Зіммерманові й близько того немає, що ти в ньому бачиш. Звичайнісінький собі слизький старий йолоп, що любить дівчаток помацати.

Батько вражено дивиться на нього, щоки йому відвисли.

— Мені б твою самовпевненість, Пітере,— каже він.— Був би я такий самовпевнений, як ти, то зумів би маму твою витягти на сцену, і ти б на світ не народився.

Це звучить майже як докір синові,— такого він ще не говорив. Щоки у хлопця горять.

— Піду подзвоню їй.— Колдуел важко зводиться з місця.— Все ніяк мені з голови не йде, що тато Крамер звалиться-таки з цих сходів. Обов'язково поставлю поручні, якщо жити буду.

Пітер іде за ним до самого прилавка.

— Майноре,— запитує Колдуел,— вам не буде серце краятись, коли я попрошу розміняти десять доларів? — І, віддаючи Майнорові банкноту, продовжує: — Коли, по-вашому, росіяни вступлять в Олінджер? Вони, певно, якраз сідають в Елі на трамвай.

— Який батько, такий син,— га, Майноре? — гукає Джонні Дедмен зі своєї ніші.

— Як вам розміняти? — невдоволено питає Майнор.

— П'ять разом, чотири по одному, три по двадцять п'ять, дві по десять і одну в п'ять центів.— І далі веде своєї:— Маю надію, що колись вони та прийдуть. Для нашого міста це була б найзнаменніша подія відтоді, як пішли індіанці. Поставлять всіх старих дідів, як-от ми з вами, в рядок під поштою, і кінець нашим мукам.

Майнор і слухати не хоче. Він чмихає, і чмихає так люто, що в Колдуела міняється голос — стає болісно-тонким, як завжди, коли він дошукується істини:

— А яка ж, по-вашому, відповідь на питання? Самі умерти ми ж не додумаємось.

Відповіді він, як звичайно, не отримує. Мовчки бере розміняні гроші і дає Пітерові п'ятірку.

— А це для чого?

— Поїси. Людина — ссавець, і потребує їсти. Ми не маємо права просити Майнора, щоб нагодував тебе за трояк, хоча, з його порядністю, він би міг це зробити, я певен.

— Де ти їх узяв?

— Все гаразд, не турбуйся.

Пітерові стає ясно, що батько знову взяв гроші з довіреного йому шкільного спортивного фонду. У його фінансових справах Пітер не розбирається, але розуміє одне — що вони небезпечно заплутані. Колись, чотири роки тому, йому снилося,ніби батька було покликано до звіту. Батько — мертвотно-блідий, і тільки й убрання на ньому, що картонний ящик з-під бакалії, звідки стирчать, мов веретена, жовтаві ноги,— спотикаючись, іде сходами мерії, а юрба, сиплячи прокльони і сміючись, кидає в нього чимось темним і м'яким, що глухо стукає, вдарившись об коробку. І, як буває у снах, коли ми водночас автори й персонажі, бог і Адам, Пітер збагнув, що там, у мерії, щойно відбувся суд. Батька його визнали винним, забрали усе, що в нього було, відшмагали різками і з тим і пустили в світ, на саме дно, між найгірших покидьків. По отому безкровному обличчю видно — ганьба ця уб'є його. Уві сні Пітер кричить: "Ні! Ви не розумієте! Зачекайте!" Слова вийшли пискляві, як у дитини. Він намагається пояснити цим розлюченим людям, що батько зовсім безвинний, просто він перевтомлений працею, совісний чоловік, замучений турботами й тривогами: але юрба насідає на нього, копає ногами, він душиться, і голосу його не чути. Він прокинувся, так нічого й не пояснивши. Тому зараз, в кав'ярні, йому здається, що в нього в руках — клапоть живої батькової шкіри, якого він кладе собі в гаманець, щоб потім пустити на булочки з котлетами, пепсі з лимоном, автоматичний більярд і шоколадки з арахісовим маслом, що йому цілковито протипоказані.

Платний телефон-автомат висить на стіні, біля полиці з коміксами. За дві монетки у п'ять і десять центів Колдуел набирає номер у Файєртауні.

— Кассі? Ми в кав'ярні... Полагодили. Це все карданний вал... Він думає, десь близько двадцяти, ще не рахував, скільки візьме за роботу. Скажи татові, Ел питався про нього. Тато ще не звалився зі сходів, га?.. Ну, ти ж знаєш, що я йому цього не бажаю,— надіюсь, і він такої думки... Та де там, ані секунди вільної, он у зубного маю бути за п'ять хвилин... Правду кажучи, Кассі, я боюся почути, що він мені скаже. Знаю... Це я знаю... Думаю, біля одинадцятої. У тебе що, хліб скінчився? Я купив тобі бутерброд по-італійськи, досі в машині лежить... Га? У нього все нормально, я щойно дав йому п'ятірку, хай поїсть... Передаю трубку.

Колдуел простягає трубку Пітерові.

— Мама хоче поговорити з тобою.

Пітерові не до вподоби, що вона отак вторгається в кав'ярню, центр його життя без неї. Голос у неї крихітний і строгий, начебто, втиснувши її в оцей металевий ящик, телефонна компанія образила її почуття. Сила її магічного притягання передається по кабелю, бо Пітерові теж починає здаватися, що він поменшав у розмірах.

— Привіт,— каже він.

— Який він тобі, Пітере?

— Хто?

— Як це — хто? Тато, звичайно. Хто ж іще?

— Якийсь ніби і втомлений, і збуджений,— важко сказати. Сама знаєш, його не розгадати.

— Я так переживаю, а ти?

— Я теж, само собою.

— Чого він не передзвонив Аплтону?

— Може, він думає, знімок ще не готовий.

Пітер дивиться на батька, наче шукаючи підтвердження своїм словам. Але той вже поринув у балачку, хитромудро виправдовуючись перед Майнором:

— ...не думайте, що я оце про комуністів на глум вам говорив; я їх ненавиджу не менше, ніж ви, Майноре...

Телефонна трубка підслухала це і питає:

— З ким він говорить?

— З Майнором Крецом.

— От у таких людях він просто душі не чує, правда? — скаржиться мініатюрний голос у Пітера в усі.

— Вони про росіян балакають.

У трубці щось ніби кашлянуло, і Пітер знає — мама розплакалась. Серце у нього падає. Він роззирається, шукаючи, що б його сказати, і погляд, мов муха, сідає на шматок розмальованого гіпсового посліду на вітрині з новинками.

— Як там собака?

По маминому диханню чути, що вона силкується опанувати себе. В проміжках між схлипуванням голос її звучить на диво зібрано, твердий, мов камінь.

— Вона цілий ранок сиділа в хаті, я її тільки пополудні випустила. А коли знов прийшла, від неї скунсом смерділо.

дідусь такий недобрий, що навіть з кімнати не виходить. Хліба нема, от він і злиться.

_ То, кажеш, Леді скунса загризла?

_ Напевно. Вона аж заходилась від радості.

_ Тато сказав, що збирається до зубного.

— Так, нарешті. Коли вже пізно.

Нова хвиля сліз безгучно вливається Пітерові у вухо; мозок його затоплює видіння: мамині очі в червоних обідках, важко насяклі водою. Ледь уловимий терпкий запах — трави чи то зерна — вдаряє йому в ніздрі.

— Ще зовсім не відомо, чи вже запізно,— каже він. Вийшло пишномовно й нещиро, але ж мусив він щось сказати. Телефонні номери, що ними пообписувана стіна над автоматом, починають плигати й роїтися у нього в очах.

Мати зітхає.

— Що ж, будемо надіятись. Пітере.

— Ну?

— Опікуйся батьком.

— Постараюсь. Це досить нелегка справа.

— Хіба? Він же так тебе любить.

— Добре, я постараюсь. Дати йому трубку?

— Ні.— Вона замовкає на мить і, майстерно, мов актриса, яка вміє тримати публіку в напруженні — так що, мабуть, у батьковій фантазії про її водевільну кар'єру є таки зерно здорового глузду,— повторює зі значущим тремом у голосі: — Ні.

— Добре, тоді побачимось десь біля одинадцятої. Материна душа, без заспокійливої присутності її тіла, діє

на Пітера украй виснажливо. Мати відчуває це, і голос її звучить ще більш ображено, стає ще віддаленішим, ще більш мініатюрним і твердим:

— Кажуть, буде сніг.

— Так, схоже на те.

— Гаразд. Гаразд, Пітере. Досить тобі твоєї бідної старої мами. Ти славний хлопчик. Тільки не переймайся нічим.

— Добре, і ти теж. Ти славна жіночка.

Отакої! Оце так сказав рідній матері! Дивуючись сам собі, він вішає трубку. В нього аж шкіра свербить після розмови з нею по телефону — цей звідник обертає його матір у звичайну жінку, з котрою він щойно ділився таємницями!

— Що, в неї поганий настрій? — питається батько.

— Та трохи. По-моєму, там дідусь погоду робить.

— О, це він уміє! — Колдуел повертається до Май нора, пояснюючи: — Це мій тесть. Вісімдесят чотири роки, а таку вміє погоду нагнати, що на роги стаєш.