Кентавр - Сторінка 40

Атоми, атоми, атоми... Пухнастий килим у дюйм завтовшки вже лежить на сходах. Машини на вулиці рухаються сповільнено, лопотять "двірники" на шибках, снопи світла від фар міняться блискітками під нестихаючим снігопадом. Сніг, здається, існує тільки на світлі. За трамваєм, що котиться в Олтон, тягнеться шлейф повільних світлячків. А яка промовиста тиша панує скрізь! Це Олінджер під розлогим ліловим склепінням шквалистого нічного неба стає ще одним Віфлеємом. За жевріючим У пітьмі віконцем кричить новонароджений господь. Усе народжується з нічого. Шибки, на які лягає відсвіт сіна із ясел, притишують крики дитини. Світ не чує і твориться далі. Місто під білими покрівлями схоже на колонію покинутих храмів; на віддалі вони зливаються, сіріють, тануть. Шейл-Хілл не видно. На крайнебо лягла жовтизна; на заході, де Олтон, просочується рубінове сяйво. А над головою нависло немерехке бузкове світіння, наче із блиску місяця та зірок зробили однорідний розчин і перепускають крізь нього струм низької напруги. Враження таке, ніби щось тяжить над тобою, якась небезпека, і від цього голова йде обертом. Повітря тисне на тебе з невиразним шипінням — це педальний звук органа, нижнє "до" всесвітньої бурі. Вервечка ліхтарів уздовж вулиці — наче залита світлом авансцена, де сніговиця — тут густіша, там рідша під легесенькими подмухами вітру,— позуючи, мов актриса, то завмирає, то знову зривається з місця. Висхідні струмені повітря стримують сніг, та за мить він уже знов, з нетерпінням закоханого, летить стрімголов у обійми земного тяжіння; від цих перепадів густоти здається, що чиїсь білі ноги сягнистою ходою безконечно прямують увись. Це іде-гуляє віхола. Іде, але йде на місці.

Ті, хто ще в школі, не знають нічого, однак, наче рибини, підхоплені океанською течією, відчувають — щось перемінилося. Атмосфера у залі ще більше розпалюється. Деталі не просто впадають — врізаються в око. Голоси чутнішають. Серця набираються відваги. Пітер виводить Пенні з залу в коридор. В голові у нього гупає одне — його недавня обіцянка, але Пенні, судячи з вигляду, забула про неї. Він ще занадто молодий, щоб уміти вловити ті моменти, ті невидимі точки перетину в обличчі жінки, в яких можна прочитати сподівання і згоду. В центральному коридорі він купує їй кока-колу, а собі — лимонний сік з лотка, яким відає їхня учнівська рада. Біля лотка повно народу; їх відтісняють до стіни. Тут висять знімки колишніх легкоатлетичних команд, вишикувані у довгий хронологічний ряд. Пенні, відставивши мізинець, перехиляє пляшку і, ковтнувши, облизує губи, ДИБЛЯЧИСЬ на нього своїми зеленими, наче зі свіжого друкарського відбитка, очима.

Його таємниця не дає йому спокою: відкритися їй чи ні? А якщо це — адже вона розділить з ним його ганьбу — зв'яже їх між собою навіки? Зробить її — із жалощів — його рабою? Чи може він, ще такий молодий, дозволити собі мати рабу? Геть розпашілий від усіх тих безжальних самооцінок, він повертається спиною в червоній сорочці до тієї орди, що штовхається й ліниво снує довкола лотка з напоями. Раптом чиясь залізна рука хапає його вище ліктя у грубому потиску — це може бути хто завгодно з сотні отих ідіотів.

Але це не хто завгодно, а сам містер Зіммерман, директор. Він одночасно вхопив і Пенні за руку — стоїть собі, посміхається і не думає їх відпускати.

— Ось парочка зразкових учнів,— говорить він так, наче піймав у сильця двох пташок.

Пітер сердито пручається в директорових пальцях, та вони затискаються ще дужче.

— По ньому щораз більше видно, що це син свого батька,— каже Зіммерман, звертаючись до Пенні, і Пітер з жахом бачить, що та відгукується на його усмішечку. Зіммерман нижчий за Пітера, але вищий, ніж Пенні. Зблизька його асиметрична, напівлиса похилена голова видається велетенською. Ніс у нього, як цибуля, очі водянисті. Душа хлопця скипає несказанною люттю на цього дурня.

— Містере Зіммерман,— каже він.— Я давно хотів у вас щось запитати.

— Не може без запитань, як і його тато,— озивається той до Пенні і відпускає Пітерову руку, але тільки його. На Пенні — рожевий светр з ангорської вовни, і голі руки з-під куцих рукавів стирчать, неначе ноги зі штанців. Товсті пальці старого впились у пухке прохолодне тіло, а великий палець тихо совгається туди-сюди по маленькому клаптику шкіри.

— Я хотів спитати вас,— провадить Пітер,— що таке "гуманістичний зміст природничих наук"?

Пенні нервово підхихикує, її обличчя геть-чисто отупіло. Зіммерман питається:

— Де це ти таку фразу чув?

Пітер відчуває, що перегнув. Він червоніє, усвідомивши свою зраду, але гордість не дає йому спинитися.

— Прочитав у вашому відгуку про батька.

— Він тобі їх показує? І, по-твоєму, так і повинно бути?

— Не знаю. Що стосується його, стосується і мене.

— Цікаво, чи не забагато ти береш на свої плечі? Я, Пітере, надзвичайно ціную твого батька. Але він — ти й сам це розумієш, ти ж розумний хлопчик — він схильний до безвідповідальності.

Такий закид здається Пітерові найменш прийнятним з усіх можливих. Щоб його батько — оте незряче, сполотніле обличчя, та постать в картонній коробці боржника, що. спотикається на сходах...

— А через те,— м'яко веде далі Зіммерман,— на плечі його близьких лягає ще більша відповідальність.

— По-моєму, він якраз дуже відповідальна людина,— відказує Пітер, заворожений задумливо-пестливими рухами Зіммерманового пальця. А вона, бач, і не протестує; оце так відкриття! А він — подумати тільки! — от-от був би звірився цій лярві, цій ляльці про свої сокровенні плями!

Зіммерманова усмішка ширшає.

— Ну звичайно, в тебе інший кут зору. Я на свого батька так само дивився.

Вони на багато що так само дивляться — він і Зіммерман; наприклад, на інших людей вони обоє дивляться як на грунт для власного самоутвердження. У них є підстави для спорідненості, а це значить, що й боротьба між ними можлива. Пітер відчуває це, відчуває дружелюбність, що сплітається в ньому з ворожістю, і зародок довір'я у гущі страху. Директор схибив, шукаючи близькості: дистанція і мовчазність — значно впливовіші чинники. Пітер впивається поглядом йому в обличчя, готовий бовкнути непоправну грубість, та вчасно відводить очі. Він чує, що шия в нього горить з одного боку, як у мами.

_ Він надзвичайно відповідальна людина,— повторює Пі-

тер#— От на днях довелось йому рентген шлунка робити, але його далеко більше турбує те, куди ділась якась нещасна пачка баскетбольних квитків.

— Квитків? — вихоплюється в Зіммермана. Як не дивно, але цього разу він, здається, влучив в очко. Від різкого повороту голови на директоровому обличчі чітко вималювалися зморшки; видно, що він старий. Пітер тріумфує, коли йому, месникові за свого батька, відкривається оця його перевага над суперником: йому судилося жити довше. Хай зараз, у цю хвилину, він ще зелений і безсилий, зате майбутнє — за ним. Зіммерман бурмоче щось, вочевидь, збирається з думками.

— Треба з ним переговорити,— каже він упівголоса, наче сам до себе.

Таки перегнув. Від думки, що його зрада може виявитись фатальною, Пітерові все обривається всередині, як бувало, коли він, ще дитиною, біг, спізнюючись до початкової школи.

— А це обов'язково? — Голос у нього благальний, тоненький, мов у немовляти.— Знаєте, я б не хотів, щоб він мав неприємності через мене.

І знов переміна сил. Зіммерманова рука відривається від Пенні і, склавши пальці, щоб дати щигля, лізе Пітерові в око. Ця мить, мов у страшному сні: Пітер кліпає, в голові у нього порожнеча, він просто-таки чує, як з нього вибило дух. Та рука прослизає осторонь його обличчя і лягає на інше — на фотографії в рамці у нього за плечима.

— Це я,— говорить Зіммерман.

На знімку — шкільна команда легкоатлетів 1919 року. Всі в чорних с ^аромодних футболках, а керівник — у білих штанах і солом'яному брилі. Навіть дерева на задньому плані — це дорога до богадільні, тільки дерева нижчі, ніж нині — здаються старомодними, як штучні квіти. На поверхні фотознімка проглядають рудаві плями. Зіммерманів палець з полив'яним нігтем і зморшками на згинах — об'ємний, яскраво освітлений теперішній палець — уперся в мініатюрне тодішнє лице. Пітер і Пенні мимоволі придивляються до знімка. Хоча Зіммерман-легкоатлет і стрункіший, і має цілу копицю чорного волосся, у ньому на диво легко можна впізнати Зіммермана-директора. Важкий ніс, навислий над ледь скошеним ротом, так що лінія губ іде врозріз із лінією надбрів'я, надає його юному обличчю тієї нестійкої статечності, вичікувальності і невблаганності, яка й тепер, у розквіті літ, допомагає йому беззаперечно тримати в шорах навіть вроджених насмішників та бунтарів.

— Так, це ви,— мляво погоджується Пітер.

— Ми не програли ані однієї зустрічі.

Палець — цупкий, всюдисущий згусток плоті — зникає. Зіммерман без слова повертається до них своєю могутньою спиною і простує в глиб коридора. Учні тісняться, даючи йому дорогу.

Коридор порожніє, починається гра старшокласників. Від Зіммерманових пальців на руці в Пенні залишились жовті овальні плями. Гидливо скривившись, вона щосили розтирає руку.

— Хоч бери та купайся,— каже Пенні.

В цю мить Пітер усвідомлює, що любить її по-справжньому. Просто вони обоє були безпорадні в Зіммерманових лапах. Він веде її вздовж коридора, наче прямуючи назад до залу, та в самому кінці раптом штовхає подвійні двері й тягне її догори, на темну сходову клітку. Це робити заборонено. Вечорами, якщо школа відкрита, на двері звичайно вішають замок, та цього разу прибиральники забули. Пітер раз по раз оглядається знервовано; але всі, хто б міг крикнути: "Ви куди?", поспішили до залу, щоб не проґавити початку гри.

Тут, на площадці між поверхами, їх ніхто не побачить. Ліхтар унизу над входом, що веде до дівчачої роздягальні, крізь сталеві хрестовини вікна кидає сюди викривлені ромби світла. Треба, щоб було трохи світла, щоб Пенні могла бачити. її оголені руки відливають сріблом, а яскраво-червоні губи здаються чорними. Його сорочка теж здається чорною. Він розстібає один рукав.

— Це дуже прикра таємниця,— каже він.— Але, раз я тебе люблю, ти повинна про це знати.

— Зачекай.

— Га? — Він прислухається, гадаючи, що вона почула чиїсь кроки.

— Ти думаєш, що ти говориш? За що ти мене любиш? Рев юрби розтинає тишу, здіймаючись довкола них, мов

океан.