Кентавр - Сторінка 45

Мій батько, при всій його скорботності, жив в атмосфері такого сміху. Він би видався тобі дивним. Він і мені видавався дивним. Його голова була недосяжна для мене; єдине, що я знав добре — це його ноги.

Послухай. Послухай мене, о пані. Я люблю тебе, я хочу бути твоїм чорношкірим рабом, хочу мати погордливе і мов наваксоване обличчя з тугими, як барабан, вилицями та ще великі, темні окуляри, за якими не видно, хто ти; хочу сидіти у цих окулярах о третій ночі в лавандовій від диму пивничці і нічого не бачити й не чути, окрім тихесенького співу в грудях. Але так у мене не вийде. Не вдасться мені ця роль. Є оболонка, з якої мені не вирватись. Я — син свого батька. Надвечір, коли переповнений світлом день чекає, що темрява от-от проткне його стрілами тіней, випливаючи з хмарочосів на перехрестя вулиць, я згадую свого батька і навіть уявляю собі — очі, збілілі від сумнівів, неозначені, збляклі вуса — батькового батька, якого я ніколи не бачив. Священик, учитель, художник: класичний зразок виродження.

Прости мене, бо я тебе люблю, ми з тобою пара. Наче тібетський лама, я покидаю свою плоть і злітаю над ліжком, щоби побачити, як ти і я, інь і ян, складаємо єдине "я". Але в таку надвечірню пору — тоді саме ми з батьком звичайно їхали машиною додому — я дивлюся на гніздечко, яке ми з тобою звили, на мостини підлоги, відполіровані нашими босими ногами, на стелю в підтьоках, що подібна до карти — дуже старої і дуже приблизної карти якогось першопрохідця, на воістину безрозмірні полотна, які я сумлінно розмальовую нерівними довгастими смугами, з усіх сил намагаючись виразити те, що, як сам починаю підозрювати, вираження не має, і мені стає страшно. Я оглядаюсь на життя, яке ми прожили удвох — на дні наші, що ніяк не збігались зі сходом і заходом сонця, на бароккові арабески нашої дедалі менш бурхливої пристрасті, на Все це живописне безладдя речей, мов постягуваних з уже немодних натюрмортів Брака, на нашу доволі журливу — суміш Фрейда і східних філософій — містику кохання, і питаю сам себе: Невже ради всього цього мій батько віддав життя?

Лежачи поруч тебе у підрожевленій темряві, я прокидаюся вранці, давним-давно тому, в кімнаті для гостей Віри Гаммел. В кімнаті погідно, мов після бурі. Сни мої були викривленим зображенням — мов залом палиці, встромленої у воду — всіх недавніх реальних подій: ось ми ледь тіпнемось останню милю крізь розгуляну хуртовину; ось батько грюкає в двері неосвітленого будинку — грюкає розпачливо, постогнуючи й розтираючи руки, однак його настирливість вже не здається мені, геть задубілому, несосвітенністю чи шаленством, як раніш, а необхідністю, крайньою необхідністю; ось Віра Гаммел, що, позіхаючи, кліпає очима серед білого сяйва своєї кухні — волосся її розсипалося по плечах синього махрового халата, руки вона гріє в рукавах і, позіхаючи, ще щільніше тулить їх до грудей; ось чути важку кульгаву ходу її чоловіка, який спускається сходами, щоб вислухати цілу зливу вибачливих і вдячних батькових слів. Нас поклали в кімнаті для гостей, на ліжку з розхитаними бильцями, що лишилося їм по матері містера Гаммела, а сестрі мого дідуся, Ханні. Ліжко пахло пір'ям та крохмалем, але скидалося не так на ліжко, як на гамак, тож ми з батьком мусили триматись кожен свого краю, щоб не скотитися всередину. Кілька хвилин я лежав напружений — здавалось, у мені й досі вирує хурделиця. Потім почулися перші, сапливі ноти батькового похропування. Потім надворі зітхнув на повні груди вітер, і, немовби цей раптовий шум-гам, що зчинився десь далеко від мене, поставив усе на свої місця, я заспокоївся.

Кімната сяяла. Небо за білими рамами й фіранками з перетканого вузликами серпанку, що тримались на білих металевих квітах-застібках, було чисто-голубе. Такого ранку ще не було,— подумав я радісно, почуваючи себе, мов на носі корабля, що розтинає небоподібний океан часу. Я розглянувся за батьком: батько щез. Я лежав сам, скотившись на середину ліжка. Пошукав очима годинника — нема. Глянув ліворуч, щоб визначити час по тому, як сонце лягло на дорогу, на поле й поштову скриньку, та погляд наштовхнувся на цегляну стіну кав'ярні. По цей бік біля вікна, щирячи пообдирані боки, стояв старомодний комод з різьбленими скляними ручками, фігурною верхньою шухлядою й масивними гнутими ніжками, схожими на безпалі лапи карикатурного ведмедя. У сяйві, що лилося з вікна, зблискували сріблом стебла й листки на шпалерах. Прислухаючись, я заплющив очі — чути було тільки, як десь далеко гуде пилосос — і, мабуть, знову поринув у сон.

Коли я прокинувся вдруге, то від усіх цих незвичних вражень — від самого будинку, від дня, такого ясного й тверезого після нічного шаленства, від тиші довкола (чому мене не збудили? а школа? хіба сьогодні не середа?) — я вже не зміг заснути, встав і сяк-так одягся. Черевики й шкарпетки, що сохли на батареї, досі були вологі. Здавалося, самі ці чужі стіни й коридори, де щокрок треба було збиратися з думками і з духом, висмоктують з мене сили. Я розшукав ванну кімнату, плюснув холодної води на лице і протер мокрим пальцем зуби. Так, як був, босоніж, спустився Гаммело-вими сходами по недавно чищеній ясній доріжці, що кріпилася до сходин мідними поперечками. Це був один із тих незмінно статечних, добропорядних домів, в якому мені хотілося жити. В одній і тій же червоній сорочці, в білизні триденної свіжості я почував себе брудним і нічого не вартим.

З вітальні вийшла місіс Гаммел в яскравій хустинці й фартушку, розписаному зірчастими анемонами. В руці вона тримала тонко плетений кошик для паперів і, посміхнувшись широко, аж блиснули ясна, привітала мене словами:

— Доброго ранку, Пітере Колдуел!

Від того, що вона назвала мене по імені й прізвищу, я чомусь відчув себе бажаним гостем. Ідучи за нею до кухні, я зі здивуванням побачив, що ми з нею одного зросту, а, може, я й трішки вищий. Вона була висока, як більшість жінок в окрузі, а для мене і взагалі богорівна,— такою вона видалась мені з першого погляду, коли я тільки-но з'явився в середній школі — опецькуватий семикласник, що, стоячи біля дошки, грудьми сягав не вище коробочки для крейди. Тепер, по моєму, вона дивилась на мене, як на рівню. Я сидів за невеличким, порцеляновим зверху, кухонним столом, а вона обслуговувала мене, наче дружина: поставила переді мною кухоль апельсинового соку, що, просвічуючись на сонці, відкидав на стіл оранжеву скибку тіні — зриме передчуття смаку.

Це справді була насолода сидіти отак, посьорбуючи сік, і стежити за нею. її голубі капчики розмірено ковзали від буфету до холодильника, від холодильника до раковини — так, мовби ці відстані були заздалегідь підігнані під довжину її кроку; вся її простора, повністю споряджена кухня була цілковитою протилежністю тому тісному, абияк прилаштованому закутку, де готувала їжу моя мати. Чому це так, думав я, що одні можуть дати собі раду принаймні з побутовими житейськими проблемами, а іншим — наприклад, моїм батькам, здається, довіку судилося їздити в несправних автомобілях і жити в холодних домах без туалетдв? Раніше, в Олінджері,ми навіть холодильника не мали, лише оту жалюгідну стару холодильну шафку горіхового дерева, а бабуся моя навіть за стіл з нами не сідала, тільки їла стоячи, пальцями, просто з плити, сахаючись і морщачись від пари. Кожна дрібниця нашого побуту несла на собі відбиток поспіху і не-завбачливості. А все тому, як я раптом збагнув, що головна особа в нашій сім'ї — мій батько — ніяк не міг позбутися думки, що скоро, мабуть, доведеться перебиратися на нове місце. Цей страх — чи то надія — завжди висів над нашим домом.

— А де мій батько? — спитав я.

— Важко сказати, Пітере,— відповіла вона.— Тобі що — пшеничну кашу чи рисову, чи, може, яйце?

— Рисову кашу.

Овальний годинник кольору слонової кості на стіні під лакованими шафками показував 11.10. Я поцікавився:

— А як зі школою?

— Ти бачиш, що робиться?

— Та ніби сніг перестав.

— Шістнадцять дюймів, по радіо казали. Всі школи в окрузі закриті. Навіть парафіяльні в Олтоні.

— Цікаво, чи ввечері будуть заняття з плавання.

— Звичайно, ні. Ти, певно, вмираєш, так додому хочеться.

— Аякже. Цілу вічність, здається, вдома не був.

— Твій батько вранці так смішно про ваші пригоди розказував. Дати тобі банан до каші?

— Oro! Звичайно, дати, якщо є.

Цим олінджерські доми таки точно відрізнялися від нашого: у них банани не переводились. А в Файєртауні — у тих рідкісних випадках, коли батько взагалі здогадувався їх купити — банани з зелених відразу робилися гнилими. Той, що ліг переді мною на стіл обіч кухля, був досконалий. Золотиста шкірка вся в рівномірних цятках, як на чотирьох-колірних журнальних рекламах. Я краяв його ложкою, і всередині кожного кружальця, що падало в кашу, виднілась така ж ідеальна зірочка насінин.

— Каву п'єш?^

— Кожного ранку збираюся і ніяк не зберуся випити — все часу бракує. Вам через мене стільки мороки...

— Цить. Другий батько.

Оце "цить", породжене атмосферою близькості, яку тут до мене створив хтось інший, викликало в душі дивне відчуття минулого часу, коли, кілька таємничих годин тому, поки я міцно спав у ліжку бабусі Ханни, батько мій розказував про свої пригоди і вони слухали радіо. Цікаво, чи містер Гаммел теж при тому був; цікаво, що тут сталося такого, від чого цілий будинок сповнився отим мирним, лагідним сяйвом.

Я наважився запитати:

— А де містер Гаммел?

— Поїхав зі снігоочищувачем. Бідний Ел, вже з п'ятої на ногах. У нього з мерією контракт такий — після снігопаду помагати вулиці розчищати.

— А-а... Цікаво, як там наша бідолашна машина. Ми її вчора ввечері кинули під Пілюлею.

— Батько казав. Як Ел вернеться, то завезе вас туди на буксирі.

— Така ця каша рисова смачна!

Вона відірвалась від раковини, здивовано глянувши на мене, і посміхнулась:

— Звичайнісінька, з пакета.

Серед кухонної обстановки в її мові з'явилися ніби німецькі інтонації. Досі місіс Гаммел завжди пов'язувалась в моїй уяві з усім особливим, витонченим — з Нью-Йорком, наприклад,— настільки вона вирізнялась серед решти вчителів, а інколи ще й фарбувала вії. Але тут, у себе вдома, вона була цілком звичайною жінкою, як усі місцеві.

— Як вам вчорашня гра сподобалась? — спитав я.

Я почувався не дуже зручно, бо вважав себе зобов'язаним підтримувати розмову.