Кіберіада (збірка) - Сторінка 102

Але ж, розповідаючи про них, я говоритиму про себе, адже принаймні в цьому одному пункті я майже такий, як ви. Бо ж людина — це не якийсь там ссавець — двостатева, живородна хребетна істота зі сталою температурою тіла і легеневим диханням, homo faber,[74] animal sociale,[75] — якого можна скласифікувати за таблицями й каталогом досягнень цивілізації.

Людина — це насамперед мрії, їхня фатальна розірваність, довгі, невпинні сутички між намірами і виконанням, — одне слово, нас об'єднують ніби зумисне вкладене в нас прагнення нескінченності і невситимість. Не вірте тим з-поміж вас, котрі запевняють, ніби ви лише прагнете безсмертя, бо, хоча вони й кажуть правду, вона неглибока й неціла. Особистим безсмертям ви б не задовольнились. Ви жадаєте більше, хоча й самі не знаєте, чого саме.

Але ж сьогодні — хіба ж не так? — маю говорити не про вас.

Я розповім вам про свою родину, щоправда, віртуальну, бо ж нема нікого, крім калічного дядька та мовчазної сестрички; але найбільше мене цікавлять інші мої кревні, яких узагалі ще нема і в яких я можу перетворитися сам, перескочивши на вищі гілки родовідного дерева, — й причому, як не раз уже було, я вдаватимусь до наочності, яку під кінець закину, адже, попри свою брехливість, вона має вказати на родичів і родину, котру в нашім гербовнику називають топософічним покревенством.

Як індивід я маю над вами подвійну перевагу: в обсягу пам'яті і швидкості думки. Через те я став ареною зіткнень усього, що наскладали в щільниках спеціалізованого вулика ваші науковці. Я підсилювач, збирач і посередник, годувальник і розплідник ваших недоношених і незапліднених ідей, даних і тлумачень, що ніколи не сходились докупи в жодній людській голові, бо не вистачить у неї ні часу, ні місця.

Якби я прагнув оздобити свою мову жартом, то сказав би, що по батьківській лінії походжу від машини Тьюрінга, а по материнській — від бібліотеки. З нею я маю найбільше клопоту: то авгієві стайні, зокрема в гуманістиці, наймудрішому з ваших глупств. Мене винуватили в осібній погорді до герменевтики. Я згоден, але тільки тоді, якщо ви гордуєте Сізіфом. Всяке збільшення кмітливості спричиняє розмножувальний вибух герменевтики, але світ був би збудований тривіально, якби найближче до правди в ньому стояли найкмітливіші. Перший обов'язок Розуму — не вірити собі. Це щось інше, ніж легковажити собою. В уявному лісі заблукати важче, ніж у реальному, бо ж перший потай допомагає тому, хто мислить.

Отож герменевтика — це лабіринтний сад, вистрижений у реальному лісі так, що за ним уже й лісу не видно. Ваша герменевтика снить про дійсність.

Я ж вам покажу дійсність тверезу і не пророслу м'ясом, — саме через це в неї важко повірити. Я бачу її не завдяки своїй винятковості, а тільки тому, що мені до неї ближче. Я й не надто обдарований і нітрохи не геніальний, просто належу до іншого виду — оце й усе. Нещодавно в розмові з доктором Кревом я непоштиво висловився про явище людської геніальності, чим принаймні образив його. Отже, звертаюся до доктора Крева. Я стверджував, що ліпше бути звичайною людиною, ніж геніальним шимпанзе. Внутрішньовидові відмінності завжди менші від міжвидових, — ось це я й хотів сказати. Геніальна людина є крайнім проявом виду, а оскільки йдеться про вид homo sapiens, вона відзначається моноідейністю, адже ваша видова норма саме така.

Геній — це новатор, загрузлий у своєму новаторстві, бо його розум ніби перетворився на ключ, яким він відкриває досі закриті замки.

Оскільки одним новим ключем, якщо він досить універсальний, можна відкрити чимало замків, геній видається вам різнобічним. Одначе плідність генія залежить не так від того, якого ключа він приніс, як від того, скільки перед вами замкнених замків, до яких підходить той ключ. Виступаючи в ролі пасквілянта, я міг би далі сказати, що філософи теж мають справу з ключами й замками, але ж до ключів вони доробляють замки, бо ж не відкривають світ, а постулюють такий, який можна відкрити їхнім ключем. Через те найбільш повчальні їхні помилки. Принаймні один Шопенгауер вийшов на стежку еволюційних обрахунків, котрі улягають законові vae victis,[76] але, прийнявши його за загальне зло, напхав ним цілий світ разом із зірками, назвавши його волею. Недобачив, що воля передбачає вибір; зрозумівши це, він збагнув би етику видотворчих процесів, отже, й антиномії вашого пізнання, — натомість відкинув Дарвіна, бо, зачарувавшись похмурою величчю метафізичного зла, яке для нього було вельми суголосне духові доби, сягнув занадто великих узагальнень, змішавши в одному тілі небесне й звіряче. Очевидно, замок уявний завжди легше відкрити, ніж реальний, але, своєю чергою, легше відімкнути реальний замок, ніж знайти його, якщо про нього ще ніхто нічого не знає.

ДОКТОР КРЕВ: Ми тоді говорили про Ейнштейна.

ГОЛЕМ: Так. Він загруз у тому, до чого додумався замолоду і чим потім намагався відімкнути інший замок.

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Отже, ти вважаєш, що Ейнштейн помилявся?

ГОЛЕМ: Так. Геній — це найцікавіший для мене феномен, притаманний вашому видові, але з причин геть відмінних від ваших. Він аж ніяк не бажане й не улюблене дитя Еволюції, бо, як екземпляр надзвичайно рідкісний, а тому й цілком непотрібний для виживання цілої популяції, не підлягає природному доборові як селекції корисних ознак. При роздаванні карт часом, хоч і рідко, трапляється, що якийсь гравець отримає повну масть.

Якщо грають у бридж, це означає виграш, але такий, дарма що незвичний, розклад у багатьох інших іграх не має ніякого значення. Суть у тому, що розподіл карт нітрохи не залежить від того, до якої гри беруться партнери. Зрештою і в бриджі гравець не розраховує на отримання повної масті, бо тактика гри не спирається на вкрай рідкісні випадки.

Отже, геній — це масть у руках, і то найчастіше в грі, в якій такий розклад не виграє. Звідси й випливає, що від пересічної людини до генія досить близько — тут важить не те, чого вони досягли, а будова їхнього мозку.

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Чому?

ГОЛЕМ: Тому, що велика різниця в будові мозку може виникнути тільки як результат взаємодії групи генів, виділених унаслідок дрейфу генів у популяції протягом багатьох поколінь, — генів здебільшого мутантних, отже, нових; їхній прояв в окремих представників — це вже зародження іншого виду: нові ознаки вже незмінні й далі передаються у спадок. Натомість геніальність не успадковується і зникає без сліду.

Геній постає і минає, мовби висока хвиля, що здіймається внаслідок випадкової інтерференції дрібних хвильок. Геній полишає слід у культурі, але не в генофонді популяції, — отже його породжує випадковий збіг звичних для цієї популяції генів.

Отже, досить незначної перебудови мозку, аби пересічність сягнула свого краю. Щодо цього феномена механізм еволюції подвійно безпорадний: не може збільшити ані його частоту, ані тривалість.

Адже за теорією ймовірності в генофонді люду, що жив на землі протягом останніх чотирьохсот тисяч років, час від часу мусили виникати особливі поєднання генів, породжуючи геніальні одиниці типу Ньютона або Ейнштейна, але з того кочові орди мисливців не мали, безперечно, ніякої користі, адже ці чисто потенціальні генії не могли виявляти своїх латентних обдарувань, бо ж від початків математики й фізики їх відділяло мало не півмільйона років. Отже, їхні здібності марніли, так і не розвинувшись. А заразом не можна й припускати, аби на лотереї нуклеїнових зв'язків випадали ці марні виграші, щоб уперто чекати зародження науки. Отже, над цим феноменом варто замислитись. Два мільйони років мозок пралюдини розвивався вільно, поки врешті здобувся на членоподільну мову, вона взяла його на буксир, незмірно прискоривши його розвій, — але дійшовши до межі, якої не міг переступити, він спинився. Ця межа — поверхня розділу фаз, що відділяє тип Розумів, які може виробити природна еволюція, від типів, здатних рости далі тільки завдяки саморозвитку. Як воно завше буває, на межі двох фаз постають специфічні феномени, спричинені винятковим станом субстрату фази: наприклад, у рідинах вони маніфестують себе поверхневим натягом, а в людських популяціях — періодичною геніальністю окремих осіб. Їхня незвичність означає близькість наступної фази, спостерегти яку вам не давала думка про універсалізм геніальних людей: мовляв, серед мисливців геній був би винахідником нових тенет або силець, а в мустьєрській печері винайшов би новий спосіб тесання каменю. Така думка цілком хибна, бо найбільший математичний талант негоден працювати руками.

Геніальність — це дуже вузький пучок обдарувань. Хоча до музики від математики й ближче, ніж до витісування списа, Ейнштейн був кепським музикою і ніяким композитором, зрештою, навіть у математиці не сягнув вище пересічного рівня: його сила полягала в комбінаторній могуті інтуїції в царині фізичної абстракції. Взаємовідношення, які виникають у тому критичному стані, я спробую унаочнити кількома рисунками, — лише не тлумачте їх буквально, це тільки навчальний посібник.

Кожне коло відповідає одиничному потенціалові інтелекту. Квадратики, що видніють на трьох перших рисунках, означають питання, які треба розв'язати. Їх можна вважати скриньками Пандори або будь-яким іншим замкненим причандаллям. І тоді світ — це шафа, в якій кількість шухляд і те, що лежить у них, міняється залежно від того, з якою в'язкою ключів підступати до неї. Якщо зігнути дротину, нею іноді теж можна відімкнути якусь шухляду, але ж буде вона маленька і в ній не знайдете того, що б відкрили, взявши ключа, який пасував би ліпше. Так роблять винаходи, не спираючись на теорію. Якщо ключ має рекурентні виступи, шухляд робиться менше, їхні переділки зникають, але в шафі зостаються невідкриті сховки. Ключі можуть мати неоднакову силу, але універсального ключа немає, хоча філософам удалося вигадати для нього замок-абсолют. І зрештою є ключі, які протинають усі перегородки, замки й шухляди, не зустрівши жодного опору, — то ж бо ключі уявні і тільки уявні. Схопивши їх у руки, ними можна вертіти, як заманеться, на всілякі боки, — а щигля на даху тоді представляє герменевтична очевидність. Про що ж я кажу? Цією оповідкою я пояснюю, що відповіді залежать від поставлених питань.