Кіберіада (збірка) - Сторінка 176

На збільшеному фрагменті фотографії з обкладинки між моїми ногами й парапетом виднівся картатий рукав. Підпис повідомляв, що це "відірвана рука терориста". Залюбки порозмовляв би з журналістом, який це написав. Цікаво, чому він не вказав мого прізвища? Мою особу встановили, оскільки в репортажі я фігурував як астронавт, назвали прізвище Аннабель, "чарівного підлітка", що чекає листа від свого рятівника. Крім того, між рядками можна було вичитати навіть якийсь натяк на романтичні почуття, що зародились у трагічних обставинах. Мене охопила холодна лють. Круто повернувшись, я грубо проштовхався крізь натовп у холі, увірвався у набитий людьми кабінет директора, де всі говорили одночасно, й перекричав усіх. Експлуатуючи свій героїзм, я кинув на директорський стіл "Парі-матч". Згадуючи ту сцену, й досі червонію від сорому. Я добився свого. Директор, незвиклий мати справу з такими героїчними астронавтами, капітулював і віддав мені єдиний номер, який залишався в його розпорядженні — божився, що це справді останній, бо присутні накинулись на нього, мов голодні вовки. Хотів піти по валізи, але мене попередили, що номер звільниться об одинадцятій, а була щойно восьма. Залишивши речі в адміністратора, я на три години став у Орлі сам собі паном. Вже пошкодував, що учинив таке, й оскільки з цього могли виникнути ускладнення, коли б серед пасажирів виявився якийсь журналіст, я вирішив до одинадцятої триматися якомога далі від готелю. Йти в кіно мені не хотілося, вечеряти також, тож я вчинив дурницю, якої мало не припустився колись у Квебеку, коли виліт затримав блізерд.[178] Пішов у протилежний бік аеровокзалу до перукаря, щоб він показав на мені всю свою майстерність. Перукар виявився гасконцем, і я небагато розумів з його балаканини, але, згідно зі своїм наміром, погоджувався з кожною його пропозицією, бо інакше мені довелося б залишити крісло. Стрижка й миття голови минули ще так-сяк, але потім він розійшовся. Знайшовши у транзисторі, що стояв перед дзеркалом, мелодію рок-н-рола, він підкрутив гучність, закасав рукави й, притупуючи в такт і пританцьовуючи, взявся за мене по-справжньому. Бив мене по обличчю, смикав за щоки, щипав за підборіддя, шмагав по очах розпареними серветками, час від часу роблячи в цих жахливо гарячих кляпах невеличку дірочку аби я не задихнувся передчасно, щось питав, але я нічого не чув, бо ще перед стрижкою він позатикав мені вуха ватою. Після мого "ca va bien"[179] він знову кидався до шафи по нові пляшечки й мазі. Я просидів у нього цілісіньку годину. Врешті він зачесав мені брови, підрівняв їх, відступивши на крок, скептично оглянув своє творіння, змінив фартух, з окремого сховку вийняв золоту пляшечку, продемонструвавши її мені, —наче шляхетне вино, хлюпнув на пальці зелених драглів і почав втирати мені в тім'я. При цьому він весь час страшенно швидко запевняв, що я можу бути спокійним: облисіння мені вже не загрожує. Енергійно вичесавши мені волосся, він зірвав усі рушники й компреси, витяг вату з вух, дмухнув у кожне з них делікатно і разом з тим інтимно, здійняв навколо мене хмару пудри, вистрелив перед носом серветкою і з гідністю вклонився, задоволений своєю роботою.

Шкіра на моїй голові стяглася, щоки пашіли, одурманений, я встав, дав йому десять франків чайових і вийшов. До часу, коли номер мав бути вільний, залишилося ще півтори години. Я пішов на терасу для проводжаючих, щоб глянути на нічний аеропорт, але збився з дороги. Проводилися якісь ремонтні роботи, частина ескалаторів була відгороджена канатами, й під ними поралися робітники. Заблукавши, я опинився серед натовпу, що поспішав до літаків, — екзотичних військових, черниць у накрохмалених чепчиках, цибатих негрів, очевидно, баскетболістів. Позаду стюардеса котила інвалідський візок з дідусем у темних окулярах і з пухнастим згортком, який раптом скотився з його колін і поскакав до мене. Мавпочка в зеленій камізельці і в шапочці дивилася на мене знизу жвавими чорними оченятами, а я дивився на неї, доки вона не побігла за візком, що віддалявся.

Мелодія рок-н-рола з перукарні причепилася до мене так настирливо, що вчувалася навіть у навколишньому гаморі. Під стіною в неоновому світлі виблискував електронний гральний автомат. Я кинув монетку й кілька хвилин відбивав світлову пляму на екрані, що зображала м'яч, але вона неприємно сліпила очі, і я відійшов, не закінчивши гри. Пасажири знову йшли на посадку, і серед них я побачив павича — він спокійно стояв з опущеним хвостом, хоча його майже штовхали, похитував головою, наче роздумував, кого б то дзьобнути у ногу. Спочатку мавпочка, тепер павич. Може, його хто загубив? Не зумівши протиснутися крізь натовп, я обійшов це місце збоку, але павича вже не побачив.

Згадавши про терасу, я роззирнувся навколо, але коридор, який я вибрав, завів униз, у лабіринти золотарів, кушнірів, контор і магазинчиків; бездумно дивлячись на вітрини, я раптом відчув глибину під плитами, на яких стояв, наче піді мною було замерзле озеро. Так, ніби вокзал мав під собою глухий і темний негатив. Власне кажучи, нічого цього я не бачив і не чув, але знав про цю глибину.

Піднявся ескалатором нагору, але в інше крило, й опинився в залі, заповненому автомобілями. Тісними рядами чекали вантаження гольфові візки, баггі,[180] пляжні машинки, я тиняйся проходами серед нагромадження машин, тішачись сяйвом, що спливало з їхньої блискучої поверхні, ніби флюоресційна фарба. Цей ефект я приписав освітленню й новій емалі. Зупинившись перед золотистим "баггі", покритим зверху ще якоюсь емаллю, я побачив своє відображення. Жовтий, як китаєць, я тремтів у ньому з обличчям, що витягалося, пухло, а при певному положенні голови мої очі перетворювалися в коричневі ями, з яких виповзали металеві скарабеї; нахилившись, я побачив за своїм відображенням ще одне, більше й темніше. Обернувся. Ззаду не було нікого, але в золотому дзеркалі та постать з'явилася знову, — цікавий оптичний ефект. Зал кінчався замкнутими воротами на роликах, тож я повернувся, як і прийшов, передражнюваний звідусюди безліччю відображень кожного мого руху, зовсім як у кімнаті кривих дзеркал. Ці віддзеркалення чомусь будили тривогу. Я зрозумів чому: мої відображення з'являлись із незначним запізненням, хоча такого не могло бути.

Аби відчепитись від рок-н-рола, що засів у голові, я став насвистувати "Джона Брауна". Чомусь ніяк не міг втрапити на терасу, тому вийшов надвір боковим виходом. Хоча неподалік світили ліхтарі, навколо панував чисто африканський морок, такий густий, що, здавалося, його можна було помацати. У мене сяйнула думка, чи це не куряча сліпота, чи все в мене гаразд із родопсином, але незабаром я став бачити краще. Мене, очевидно, просто засліпила прогулянка в золотистій галереї — а немолоді очі вже не так швидко пристосовуються до зміни освітлення.

Велику будову за автостоянкою заливало яскраве світло. Серед вишок з прожекторами повзали бульдозери, сунучи пісок, — такий жовтий, що аж очі різало. Над цією нічною Сахарою висіла, мов галактика, плоска хмара денного світла, а чорний простір поза нею раз у раз прошивали сповільнені блискавки — світло машин, що з'їжджали з автостради до аеровокзалу. Ця звична картина видалась мені таємничо-чарівною. Аж тепер мандрівка аеровокзалом набула вагомості очікування. Не номера, хоча я й про це пам'ятав, а чогось важливішого; я раптом наче усідомив, що наближається вирішальна мить. Це, власне, була певність, і як людина, що ніяк не може згадати прізвища, що крутиться на язиці, я не міг второпати одного: чого саме чекаю.

Я пірнув у натовп біля головного входу, точніше — він затягнув мене всередину. Повернувшись до залу, я подумав, що час перекусити чогось нашвидку, але сосиски виявились несмачними, наче з паперу. Я викинув недоїдки разом із фольговою тарілочкою в урну і зайшов до кав'ярні під розкішним павичем. Він розсівся над входом, такий великий, що це не могло бути опудало. Тиждень тому я вже побував під цим павичем разом з Аннабель, доки нас не відшукав її батько. Всередині було кілька чоловік. Узявши каву, я примостився в кутку обличчям до входу, бо відчув на собі чийсь настирливий погляд ззаду, коли я обернувся, — той погляд зник. Те, що зараз на мене ніхто не дивився, здалося навмисним. Під приглушений свист двигунів, що долинав наче з іншого, важливішого світу, я товк ложечкою твердий цукор на дні чашки. На столику поруч лежав журнал з червоною смугою поперек чорної обкладинки, певно "Парі-матч", але жінка, яка сиділа там з коханцем, прикрила назву торбинкою. Навмисно? Хто ж мене впізнав — збирач автографів чи випадковий репортер? Ніби ненароком я скинув мідну попільничку. Але на брязкіт ніхто не озирнувся. Це зміцнило мої підозри. Не чекаючи, що буде далі, я одним ковтком допив каву і вийшов з бару на вулицю.

Почував себе досить зле. Ноги гуділи, мов порожні труби, у куприк шпигало від недавнього випадку. Годі вже тинятися. Попід мерехтливими вітринами я рушив до ескалатора з великими блакитними літерами ЕЙР ФРАНС. Це найкоротша дорога до готелю. Щоб не ризикувати, я тримавсь за поруччя, бо сталеві краї східців були вичовгані до блиску. На середині підйому я зауважив, що переді мною стоїть жінка з собачкою на руках. Здригнувся, підвів очі й побачив розпущене біляве волосся, таке саме… Повільно повертаючи голову, я наперед знав, хто стоїть за мною. Синювате в неоновому світлі обличчя в чорних окулярах здалося плоским. Майже грубо я протиснувся обіч блондинки вгору по ескалатору. Але просто так я не міг втекти. Зупинившись нагорі, я вдивлявсь у пасажирів, яких ескалатор викидав на майданчик. Блондинка, ковзнувши по мені поглядом, пішла далі. На руці тримала згорнуту шаль з торочками. Ці торочки я прийняв за собачий хвіст. Чоловік виявився огрядним і блідим. Нічого азіатського. Здогадливий на сходах, — згадав собі, — але щоб із запізненням на тиждень? Кепські мої справи, пора спати! По дорозі купив швепсу, запхнув пляшку в кишеню й полегшено глянув на годинник у холі. Номер уже вільний. Гарсон поніс речі попереду, в передпокої поставив меншу валізку на більшу і, отримавши п'ять франків, пішов. В готелі панувала приємна тиша, серед якої свист літака, що зайшов на посадку, видався недоречним.