Кіберіада (збірка) - Сторінка 92

І якщо математикам здається, що завдяки своїй професії вони відкидають чуттєвість, то вони теж помиляються, про що я, може, скажу іншим разом, бо тепер не хочу відвертати вашої уваги, а, радше, йдучи за порівнянням (досить потішним) доктора Кріва, я хочу вирушити з вами в далеку, нелегку, але цікаву мандрівку. Отже, я поволі йтиму перед вами вгору.

З того, що я вже сказав, має бути ясно, чому я начинятиму свою лекцію такими необхідними для вас притчами й малюнками. Мені вони не потрібні, в чому я зрештою не вбачаю ніякої переваги над вами, бо ж вона зовсім в іншому. Антинаочність моєї природи йде від того, що я ніколи не тримав у руці жодного каменя, не занурювавсь у зеленувато-багнисту чи кришталево-чисту воду і не довідувавсь уранці про існування газів спочатку легенями, а вже потім з обрахунків, бо в мене нема ні рук, щоб брати, ні тіла, ні легенів; тому абстракція для мене первинна, а наочність вторинна, і вивчити її мені було важче, ніж абстракцію, — а це було доконечне потрібно для того, щоб перекидати ламкі мости, якими моя думка простує до вас і якими, відбившись у важких розумах, повертається здебільшого, щоб захопити мене зненацька.

Сьогодні я маю говорити про людину, і я розповім про неї тричі, хоч поглядів, тобто рівнів опису чи спостережних точок, існує безліч, але для вас — не для себе! — ці три найголовніші.

Перший — найбільш притаманний вам, найдавніший, історичний, традиційний, розпачливо героїчний, сповнений гострих протиріч, які завдавали жалю моїй логічній природі, поки зрештою я ліпше пристосувався до вас і звик до вашого духовного кочівництва, властивого істотам, котрі з-під захисту логіки тікають в антилогічність, а звідти, не годні її витримати, повертаються в лоно логіки. Саме тому ви — кочівники, нещасливі в обох стихіях. Другий погляд буде технологічний, а третій — захований у мені, як неоархімедова точка опори — про нього, однак, коротенько не скажеш, отож ліпше перейти до суті справи.

Почну я з притчі. Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, міг спочатку піддати критиці брак усього подібного, який припав на його долю, бо йому бракувало стількох першорядних і необхідних для життя речей, і хоч він пам'ятав про них, та навіть через кілька років не зміг їх усіх відтворити. Але він лише трохи пожуривсь і почав господарювати з тим майном, яке мав, і врешті все влаштувалось.

Не інакше сталось і з вами, хоч і не зразу, а за тисячі років, відколи ви відгалузилися від дерева еволюції, від паростка, який був ніби щепою дерева пізнання. Й мало-помалу ви побачили, що збудовані так, а не інакше, що дух у вас саме такий, що ваші можливості і обмеженість такі, яких ви собі не просили й не бажали, — і з усім цим добром ви мусили діяти, бо ж Еволюція, забравши у вас численні дари, котрими примушує служити собі інші види, не була вже настільки легковажна, щоб відібрати у вас іще й інстинкт самозбереження: такої великої свободи вона вам не дала, адже, якби зробила інакше замість будівлі, де сиджу я, і цього залу з індикаторами, і замість вас — ревних моїх слухачів, лежала б тут пустеля і завивав би вітер.

Дала ж вона вам Розум. Від себелюбства — адже ви самозакохані з необхідності і за звичкою — ви його визнали найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, і гадки не маючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої мало-помалу вдалась Еволюція, створивши внаслідок своїх невтомних спроб прогалину між тварин, порожнє місце, дірку, яку неодмінно треба було чимось заповнити, чимось таким, щоб не зразу вмерло. Про ту дірку як про нічим не зайняте місце я кажу зовсім буквально, бо ж насправді ви не тому відсахнулися від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас є ще й Розум як щедрий додаток і як причастя на життєвім шляху, а якраз навпаки: мати Розум — це лише на свій страх і ризик, своїм завзяттям і, беручи на себе всю відповідальність, робити все те, що тваринам дано вже наперед. І справді, Розум був би тварині ні до чого, якби водночас у неї не відібрали інстинктів, завдяки яким усе, що їй треба робити, вона робить зразу, без ніяких відхилень, скоряючись абсолютним велінням, бо ж наказує спадкова субстанція, а не голос із пойнятої полум'ям неопалимої купини.

Й через те, що з'являлась ота діра, ви опинились у жахливій небезпеці, проте, не відаючи, що робите, почали її затикати, так ревно взявшись до роботи, що й не помітили, як Еволюція викинула вас зі свого потоку. Вона не знищила вас, бо перехід влади тривав мільйон років і не скінчився й понині. Еволюція, певна річ, не є особистістю в розумінні людини, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість подбати про долю своїх створінь, — вона цю долю віддала в їхні руки, щоб вони самі порядкували нею, як зуміють.

Про що йдеться? Йдеться про те, що з тваринного стану — або ж із геть бездумного животіння — вона зіпхнула вас у позатваринний стан, у якому, ставши Робінзонами Природи, ви мали самі знаходити засоби і способи виживання — і тих знахідок було б у вас чимало. Дірка була загрозою, але заразом і шансом: і, щоб вижити, ви заповнили її культурами. Незвичайність культури, як інструмента, в тому, що це відкриття, яке, щоб діяти, має бути приховане від своїх творців. Цей винахід створений несвідомо і він діє доти, доки винахідники розпізнають його до кінця. Парадоксальність культури в тому, що вона руйнується, коли її розпізнають. Створивши її, ви тоді зрікалися авторства: адже в еоліті не було ніяких семінарів на тему "Чи переходити до палеоліту?"; ви гадали, ніби через вас її творять зайди — демони, стихії, духи, сили землі та неба — хто завгодно, але тільки не ви самі. Отже, раціональне — заповнення порожнечі метою, кодексами, цінностями — ви робили ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій захід чимось надприродним: ви полювали, ткали, будували, урочисто запевняючи самих себе, що все це не з вас, а з незбагненних джерел. Культура — це незвичайний інструмент, раціональний у своїй ірраціональності, бо він надав людським інститутам надлюдської поважності, аби вони стали недоторкані й забезпечували беззастережний послух. А що порожнечу чи прогалину можна все-таки залатати найрізноманітнішими додатковими означеннями, — і тут можуть згодитися різні латки, — ви наплодили у своїй історії легіон культур — тих неусвідомлених вами самими винаходів. Неусвідомлених і бездумних — усупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було більше, ніж розуму, і тому ви позбувалися цієї свободи — надмірної, свавільної і безглуздої — з допомогою культур, які розрослись у віках.

Ось ключ до того, що я зараз скажу: свободи було більше, ніж розуму. Ви змушені були вигадувати те, що звірі вміють уже від народження, і незвичайність вашої долі в тому, що, вигадуючи, ви стверджували, ніби нічого не вигадуєте.

Нині ви, антропологи, вже знаєте, що можна розплодити безліч культур — їх і справді розвелося стільки — і що кожна з них має логіку своєї структури, а не логіку авторів, бо це такий винахід, який по-своєму переформовує своїх винахідників, а вони про це й не знають, бо коли дізнаються, винахід уже не має над ними абсолютної влади і вони зауважують порожнечу, — і саме на цю суперечність й спирається людство. Сто тисяч років ця опора служила вам культурами, які то затискали людину в лещата, то послабляли хватку, допомагала у самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню розмаїтість, а отже, й відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вихопились із неї, що звичайно обернулося майже катастрофою. Адже, зрозумівши, що всяка культура не єдина, ви збагнули, що в них нема необхідності, і відтоді ви намагаєтесь відшукати щось таке, що далі не буде вже дорогою вашої долі, прокладеної наосліп, вимощеної низками вгадувань і випадковими лотерейними виграшами історії, — проте, звісно, такого не існує. Існує дірка, і, приголомшені відкриттям, ви стоїте на півдорозі, а ті з вас, хто розпачливо шкодує за солодким невіданням у зведеному культурою домі неволі, прагнуть вернутися назад, до витоків, — але ж не можете ви повернути назад, вороття немає, мости спалено, отже, ви мусите йти вперед, і про це я вам теж розповім.

Чи хтось винен у цьому? Чи можна когось звинуватити за помсту цих Немезіди, за муки Розуму, який виснував із себе мережі культур, або замкнути порожнечу, аби в цій порожнечі намічати шляхи, мету, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, визволеній від безпосереднього владарювання Еволюції, Розум робив щось цілком подібне до того, що робить вона на самих витоках життя, коли мету, шляхи і градієнти вкарбовує в тіла тварин і рослин, як їхню необоротну долю.

Чи треба когось винуватити за Розум, — авжеж, саме за такий! — адже він був недоноском, бо ж заплутавсь у тенетах, які сам і сплів, оскільки мусив, — до кінця й не відаючи, не розуміючи, що робить, — одночасно боронитися від занадто тяжкого ув'язнення у вузьких культурах, і від надміру безмежної свободи, в культурах поблажливих, балансуючи між неволею і безоднею, борючись на два фронти, роздираючись навпіл.

І хіба ж, скажіть, будь ласка, за таких обставин ваш дух міг бути для вас чимось іншим, крім загадки, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Ваш Розум, ваш дух непокоїв вас, і дивував, вражаючи більше, ніж тіло, якому передусім закидали ефемерність, минущість і тлінність, і тому ви так завзято взялися шукати винуватця, кидаючи звинувачення направо й наліво, але ж нема кого винуватити, бо ж на початку не було Нікого.

Чи не вдаюся я тут до богозасудження? Ні, нічого подібного; все, що я кажу, стосується лише минулого, отже, тут, у цьому світі, спочатку й справді не було Нікого.

Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам були потрібні різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що підносять вашу долю, а насамперед представляють ваші властивості на найвищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоб ви могли знайти свою рівновагу в світі.

Людина — Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції, — не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.

Я не буду розводитися про численні історичні концепції людини, які вона сама для себе створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості виходять з культур, до того ж не було — та й не могло бути, — такої культури, яка б розглядала людину як істоту минущу, змушену приймати власну долю з рук Еволюції, але ще нездатну приймати її розумно, — і саме тому кожне ваше покоління — як відповіді на запитання: що ж таке людина? — домагалося неможливої справедливості, яка мала бути остаточною.