Китобус, або Нові цятки для Суботика - Сторінка 6

— Поки що це велика таємниця, та якщо в нас вийде, я розповім усе тобі першому.

— Першому? Так, це по-дружньому, авжеж, подружньому. — Пан Вівторакус підвівся. — Між іншим, від Аннемарі в мене немає таємниць. Так,

немає. їй я розповідав усе. І саме це я зроблю зараз. Побалакаю з Аннемарі! Добраніч, Бруно!

— Добраніч, Антоне. Але не розповідай поки що Аннемарі... тобто пані Моркван нічого про мої плани, — попросив пан Пляшкер.

— Чи можу я виказати їй твої плани, як ти не хочеш розповісти про них мені? Вочевидь, не можу!

— Твоя правда. Я просто побоююся, що вона не дасть нам із Суботиком вилізти на дах свого будинку...

Пан Пляшкер злякано урвав свою мову: він сам замалим не вибовкав своєї таємниці!

Та пан Вівторакус уже його не слухав. Він давно вискочив із кімнати пана Пляшкера й заквапився до пані Аннемарі Моркван.

Шостий розділ Пан Пляшкер тренується

Подальшими днями пан Пляшкер так старанно тренувався й досяг таких успіхів, що Суботик вирішив: наприкінці тижня час переходити до четвертої вправи.

— Тепер ви навчилися стояти на столі, не похитуючись, як раніше, — сказав він. — Пора вам долати якусь поважнішу висоту. Ходімо на прогулянку й пошукаємо чогось підхожого.

— Мені здається, чогось справді високого я ще не здолаю, — відповів пан Пляшкер, — а надто надворі, де мене всі бачитимуть.

— Вам потрібно тренуватися, татку! Чи, може, ви вже не хочете, щоб я мав сині цятки?

— Та хочу, звісно, хочу! — запевнив пан Пляшкер.

— Тоді вам доведеться третього серпня піднятися зі мною на дах. На самісінький гребінь. Уночі, при повному місяці. А як же ви це зробите, коли не хочете спробувати й серед білого дня? Ви ж, зрештою, ще впадете з даху! І що тоді? Я не матиму жодної синьої цятки, зате ви будете весь у синцях! А наступна п'ятниця при повному місяці настане, може, десь аж за рік.

— Правда твоя, правда, — мовив пан Пляшкер. — Ходімо зараз-таки, спробуємо знайти щось високе і... вилізти...

Та спочатку справа не посунулася далі добрих намірів. Бо хоч би що Суботик пропонував, пан Пляшкер знаходив причину, щоб відкрутитися.

Поруччя мосту було йому занадто вузьке, контейнер для сміття — занадто брудний. На ятку продавця ковбасок він не схотів вилазити, бо це могло не сподобатися її власникові. Відмовився він і видертися на якийсь гараж, сказавши:

— Ні, це не дозволено. Це приватна власність. Суботик нетерпеливився дедалі дужче.

Коли ж пан Пляшкер не послухався його поради — вилізти на дах павільйончика на автобусній зупинці, малому зовсім урвався терпець, і він сказав:

— Я бачу, ви взагалі нікуди видертись не хочете. Тож додому — за хвилину — я полину — без упину!

— Постривай! — Пан Пляшкер озирнувся й сказав: — Здається, я дещо набачив.

Вулиця саме була безлюдна, ніде ані лялечки. На тротуарі перед обома шукачами стояла височенька кругла тумба для оголошень. Пан Пляшкер вказав на неї.

— Он куди я зараз вилізу, щоб тобі нарешті догодити. Хоча я сам собі й здаватимуся дурнем, просто неприторенним дурнем... Чи ця затія справді потрібна?

— Так, потрібна! Годі стояти — нум стартувати! — заримував він.

— Тоді чимшвидше! — ледве вимовив пан Пляшкер. — Сподіваюся, ніхто сюди не дивиться.

Суботик обійшов тумбу довкола, задерши голову, поглянув угору й сказав:

— Та вона десь метрів зо три заввишки. Як ви вилізете?

— Якщо ти притулишся до неї спиною і схрестиш руки перед собою, то я спершу стану на них, тоді переступлю тобі на плечі, а звідти вже вилізу на тумбу, — пояснив пан Пляшкер. — Ми часто так робили дітьми.

— То спробуймо й сьогодні, — сказав Суботик і сперся спиною на тумбу для оголошень, як порадив пан Пляшкер.

Татко обережно виліз на плечі синкові, що тремтів з натуги. Далі пан Пляшкер ухопився руками за тумбу, напружився і щосили підтягся вгору, так, що верхня половина його тулуба опинилася на пласкому верху тумби, а нижня звисала з неї.

— А тепер вилазьте весь нагору, ставайте там і дивіться вниз! — командував Суботик.

Та хоч як силкувався пан Пляшкер виконати його наказ, хоч як метляв ногами, він не просунувся більше ні на сантиметр, а звисав донизу, як мокра ганчірка.

— Підіпхни мене! Підіпхни мої ноги! — гукав він Суботикові.

Та це було неможливо, бо ноги його були так високо, що Суботик до них не діставав.

— Та зроби що-небудь! — заволав пан Пляшкер. — Я ж зараз упаду!

— Тримайтеся, татку! Я миттю! — гукнув Суботик, помчав до найближчого будинку й задзвонив у двері.

— Всі з будинку вибігайте, татові допомагайте! — гукав він. — Прихопіть стільці й драбини, бо без цього т&тко згине! І ослони, і столи, хоч би де вони були! Бо татко впаде!

І Суботик побіг назад, до тумби для оголошень.

— Отепер ми таки виберемося нагору, тату! — гукнув він. — Зараз сюди прибіжить сила людей!

Однак пан Пляшкер і не подумав з того радіти.

— Сила людей? — зойкнув він. — І що ж вони скажуть, як побачать, що я тут завис?

Про це пан Пляшкер дуже хутко дізнався. Десь унизу заговорили люди.

— Що це воно за чудасія? — дивувався якийсь чоловік.

— Треба викликати поліцію, — порадив жіночий голос.

Якась дитина спитала:

— Мамо, чого той дядько висить отам угорі? А жіночий голос відповів:

— Він п'яний, розумієш?

Аж ось пан Пляшкер почув дзвінкий голос Су-ботика:

— Годі балакати! Підсадіть мого тата нагору! Не покиньте його отак висіти!

— Нагору? Цього ще бракувало! Ми допоможемо йому хіба що злізти, — сказав якийсь чоловік. — Що йому робити нагорі?

— Тренуватися! — відповів Суботик. — Ну ж бо, підсадіть його!

Зненацька чийсь суворий голос наказав:

— Розступіться! Дайте пройти! Дорогу! А подайте сюди отого стільця!

Пан Пляшкер відчув, що хтось ухопив його за ноги й добряче потягнув донизу. З переляку

бідолаха щосили вчепився за верхівку тумби. Запізно, він уже падав. Його легко підхопили й поставили на ноги. Пан Пляшкер відкрив очі, доти міцно заплющені від страху. Перед ним стояв по-ліціянт.

Пан Пляшкер знову міцно заплющив очі. Полі-ціянт ухопив його за руку й сказав:

— Отак, а тепер ми вкупі гарнесенько подамося до поліційного відділку!

— Атож, тепер гарнесенько подамося туди вкупці. — Суботик вирішив, що запрошено і його, адже поліціянт сказав: "ми подамося". Малий зрадів, ухопився за другу поліціянтову руку й з підскоком рушив поруч.

Там за великим письмовим столом сидів інший поліціянт. Він здивовано підвів очі, коли його напарник увійшов до приміщення з паном Пляшкером і Суботиком.

— Допомогти тобі? — запитав поліціянт за столом. — Цих двох затримано?

— Це ми зараз з'ясуємо, — відповів перший. Він підійшов до напарника, нахилився до його

вуха й прошепотів:

— Пригадуєш гладкого пана Амфібера? Того, що все бігав сюди кілька тижнів поспіль і торочив про двох типів, які щоразу невідомо де дівалися?

— Так-так. Один із тих двох начебто був у водолазному костюмі! — прошепотів у відповідь його напарник.

— Достеменно! — пошепки потвердив перший поліціянт. — А тепер поглянь на оцього малого з рудою щетиною!

— У водолазному... костюмі! Він-бо справді у... Я негайно піду приведу сюди пана Амфібера! На очну ставку. А тим часом затримай тут цих двох. Можеш їх допитати.

Він надяг свого кашкета й швидко вийшов з по-ліційного відділку.

Другий поліціянт зручно вмостився за своїм столом, суворо поглянув на пана Пляшкера з Суботиком і розпочав допит.

— Що вам знадобилося на тумбі для оголошень?

Пан Пляшкер позирнув спочатку на Суботика, тоді на поліціянта і зніяковіло відповів:

— Цього я, на жаль, не можу сказати.

— Не бійтеся, скажіть йому правду, що ви хотіли, татку, — дозволив Суботик. — Не можна казати тільки того, навіщо вам таке тренування.

— Отже, ви відмовляєтеся давати свідчення. А вам відомо, що я можу притягти вас до відповідальності?!

— Притягти до відповідальності? — перелякався пан Пляшкер. — За що?

— За зловмисне псування!.. В речах! — розхвилювався поліціянт.

— За навмисне посування на дах? — сказав здивовано Суботик. — А хіба це заборонено? Чи, може, ти хочеш сказати: за корисне дахування в ночах? Тоді це правда. Мій тато зовсім не зловмисно, а корисно посувається до нічного дахування. Я можу це підтвердити.

Поліціянт щосили закрутив головою.

— Я кажу не про злісне просування... чи той... посування... псування тумбування... тьху!., дахування... Ет, що там!.. Я можу оштрафувати вас за порушення громадського спокою.

— Ворушення Громальського в спокою? — здивувався Суботик. — То він у вас сидить у спокою в тумбі для оголошень? А що, його можна ворушити тільки в неспокою? Таж ми з татком навіть не бачили ніякого Громальського чи Блискальського, а не те щоб його ворушити чи то в спокою, чи...

— Про що це ти розводишся? — нарешті урвав Суботикове красномовство приголомшений по-ліціянт. — Немає в нас ніякого Бромальського ні в якій тумбі! Годі базікати дурниці! Я не маю бажання вислуховувати твої нісенітниці! Давай нарешті свідчення, небоже!

— Як то — нарешті? Адже я вже не раз давав свічення, — заявив Суботик.

— Вже не раз давав свідчення?! Он як! — вигукнув поліціянт і заклав аркуш паперу в електричну друкарську машинку. — Отак воно краще!

І він надрукував двома пальцями: "Неодноразові злочини".

— Отже, ти вже не раз давав свідчення. Умгу, — знову звернувся він до Суботика. — І коли ж це було?

— Коли? Звісно, як ставало темно, — відповів малий.

— Мабуть, ти хочеш сказати: як темніло, ти коїв злоч...

— Кажу ж тобі: як ставало темно, то я давав свічення!

— А далі що? Що ти робив?

— А що робив? Сидів.

— То ти вже сидів? Он як! — Поліціянт двома пальцями наклацав три знаки оклику під "Неодноразовими злочинами".

— Чого ж ти так дивуєшся? — запитав Суботик. — Мій тато теж не раз сидів зі мною, він і стояв.

— Твій татко теж сидів?.. Так! — сказав поліці-янт і надрукував: "Злочинна група". — А тепер ще з'ясуємо, як і де він стояв?

— Де? Це я можу тобі сказати. Найчастіше на підлозі, а ще — на письмовому столі.

— Зухвальство! То ти ще й глузуєш? Кладеш мене на лопатки? Так? — вигукнув поліціянт, висмикнув аркуш із машинки й пожбурив у кошик на папери.

— Нікуди я тебе не кладу. Ти ж не лежиш, а сидиш, — терпляче розтлумачував Суботик. — Ось дивися. Оце називається стояти. А оце — сидіти. — Він сів на письмовий стіл. — А оце зветься лежати. — І він ліг на столі, перекинувши ноги через друкарську машинку.