Клошмерль - Сторінка 4

Це я просто собі зауважив, а насправді цих людців нічого боятися. Вони завжди стають на дорозі поступу...

Мер завагався, але все не викладав своєї потаємної думки. Він тільки прибрав свого найдобродушнішого вигляду.

— Може, Тафарделю, ви бачите краще місце? То покажіть його мені.

— Та кращого немає, це вже напевне.

— Отож! Хіба ж ми підпесемо добробут, оглядаючись на вузькі місцеві інтереси? Поміркуйте самі, Тафарделю, адже ви справедливий і вчений чоловік.

Отакими дрібними лестощами можна було добитися від учителя безмежної відданості. П'єшю це знав і як ніхто ко-ристався з такої можливості.

— Пане мер,— поважно вирік Тафардель.— Я особисто захищатиму проект перед, комітетом, якщо на це вапіа воля. Дуже вас прошу доручити мені цю справу.

Бувши хитрим, мер примусив просити себе. Він владав сільським талантом ні на що не давати легко згоди і завершувати найвигідніший торг з преглибоким смутком на обличчі. Воліючи, щоб Тафардель узяв на себе цю нелегку місію, він хотів створити враження, ніби той у нього випрошує цієї ласки. Що більше він вигравав, то дужче виявляв прикрість і жаль. Його радість виступала, перебрана розпачем. Коли якась справа вдавалася напрочуд добре, то, відмовляючись від утіхи попишатися привсе-людпо своїм розумом, П'єшю тільки скромно казав: "Справа оборпулась для мене непогано, хоч я й не приклав до пої рук". Віп видобував тільки користь, послуговуючись такого формулою: "Якщо до справи підходити чоспо, боз бажання мати надмірну вигоду, то рідко буває, що вона по дасть тобі эадоволепня". Ця система створила йому славу чесної людини, яка має тверде слово й завжди здоровий глузд. Люди в притузі охоче приходили питати його поради, звіряти йому свої родинні історії та грошові інтереси. Озброєний усіма такими даними, П'єшю опісля міг крутити своїм світом не без вигоди задля себе. Тож-бо зрозуміла річ, що мати Тафарделя під своєю орудою йому було за іграшки.

Уже кілька років учитель марно сподівався академічної пальмової гілки яка створила б йому в Клошмерлі— величезний авторитет. Нагороди все не було, і він почав підозрювати, що нагорі сидять вороги, тоді як насправді піхто там і не думав' про Тафарделя, про нього просто забули. Інспектори рідко заглядали в тутешні околиці, та й дивацтва цього добродія зовсім но пасували до такої почесної відзнаки. Цо, однак, було посправодливе враження, бо Тафардель виявляв цілковиту відданість своєму фахові. Навчав він скорше погано, подаючи все нудно й по-доктринерському, але 8 якнайбільшою дбалістю й самовідданістю. Коротенькі тиради на громадянські теми, що він проголошував на своїх уроках, забивали дітям голови й вмішувались із програмним матеріалом тільки їм па шкоду.

Мер давно міг би домогтися, щоб учитель дістав нагороду, якої так дожидав. Адже, крім своїх професійних заслуг, Тафардель мав також і заслуги політичні, бо був до кінця

1 Французька відзнака за заслуги в галузі літератури та мистецтва, V

відданий партії, про що П'єшю знав краще ніж будь-хто. Та мер не поспішав, гадаючи, що Тафардель з переконанням, ніби його .недооцінюють, дасть більше користі. І гадав' слушно: вчит ель належав до категорії людей, які, щоб діяти, потребують доброчесного обурення. Відзначений надто рано, Тафардель міг би заспокоїтись у своєму задоволенні, і честолюбство заступило б гпів, який його під'юджував і робив саме таким войовничим, як це й потрібно було мерові. Проте віднедавна П'єшю почав відчувати, що вже час нагородити Тафарделя. Мер тільки хотів щоб його секретар перше зробив йому останню, і то важливу послугу, яка стосується вбиральні. Бо хоч у Клошмерлі й кпили з учителя, але ніхто не применшував, його прикмет освіченої людини: Тафарделева підтримка деколи могла виявитись вельми цінною.

Побачивши, що його повірник досяг належного ступеня запалу, П'єшю врешті спитав:

— Чи ж вам буде приємпо виступати про цо в комітеті?

— З вашого боку, пане мер, було б ознакою довіри, якби ви зволили доручити мені цю справу. Адже йдеться про авторитет партії. Я зумію їх переконати.

— Ви й справді гадаєте, що зможете впоратись? Це буде нелегко. Треба стерегтись Ларуделя.

— Це неук,— зневажливо відказав Тафардель.-— Він мене це лякає.

' — Ґаіразд, гаразд! Що ж, коли вже вам так хочеться... Мер ухопив учителя за вилогу піджака:

— Цим разом, Тафарделю, перемога буде подвійна. І ви матимете свою гілку...

— О пане мер,— врадуваний учитель аж зашарівся.— Я не для цього, повірте...

— Матимете, кажу вам. Дато вам слово честі, пане професор.

— Пане мер, а я вам даю слово, що неможливе буде зроблено.

— Згода, Тафарделю! Слово П'єшю варте урожаю винограду в льоху.

Вчитель подав руку мерові, але поквапно й забрав її, щоб протерти скельця пенсне,— яке зайшлося тіарою від його віддиху.

— А зараз,— мовив Бартелемі П'єшю,— ходім вип'ємо . свіжого вина у Торбайона.

Артюр Торбайон — це був власник заїзду й чоловік Аделі, дуже приємної, вродою жінки.

Тепер ми— иодамо ще кілька нових, найнеобхідніших пояснень, які допоможуть нам зрозуміти, чому Тафардель відразу так здивувався, коли мер показав йому вибране для вбиральні місце. Для цього треба глянути на план. На ньому, як бачимо, церкву затиснено між двома завулками, які звуться відповідно, якщо стати лицем до входу, завулком Неба і завулком Ченців. Остання назва, напевно, виникла що за часів, коли тут був монастир. Очевидно, святі отці ходили цією дорогою на меси.

Завулок Неба, на який дивиться будинок кюре Поносса, межує з цвиптаром, розташованим за церквою, на схилі горба, па гарпій сонячній місцині, де мертві спочивають вічним сном. Завулок же Ченців, обмежений церквою з одного боку і довгим муром з маленькою хвірткою у внутрішній двір Божолейських галерей, чи не найголовнішої клошмерльської крамниці,— з другого, це глухий кут, замкнений рештками дуже старого, па три чверті зруйнованого будинку, споруди ще з часів середньовіччя. На нижньому поверсі цього малонького будинку містилося продовження ризниці, де кюре Поносе читав катехізис та збирав дівчаток з притулку, званих "дітьми Марії". Там-таки були й дві кімнатинки, де мешкала така собі сорокалітня панна Жюстина Пюте, яку вважали за най-побожнішу парафіянку в Клошмерлі. Оце сусідство з храмом божим і сприяло тому, що вона могла пробувати довгі години пород вівтарем, не дозволяла нікому іншому дбати, щоб па пьому були свіжі квіти, а також забезпечувало їй право стежити за рухом парафіян у завулку Ченців, коли вони йшли до сповідальні, і за кюре Поноссом, коли той безліч разів на день бігав до ризниці. Цей нагляд за рухом біля церкви забирав увесь час нашої благочестивиці, яка нощадпо оберігала мораль містечка.

Само па вході до цього завулка Ченців і хотів поставити свого відхідника Бартелемі П'єшю. Звідси й подив Тафарделя, що це так близько від церкви. Такого сусідства мер, може, був би й не шукав, якби десь у центрі знайшлося інше відповідне місце. Але що його не анайшлося, то П'єшю не вельми й шкодував за тим. Він не боявся, що його задум мав визивний характер. І ось чому.

Одип заздрісник, такий собі Жюль Ларудель, що діяв,, потай шляхом облудних інсинуацій, уже кілька місяців вів проти нього у комітеті активну кампанію, звинувачуючи П'єшю в небезпечному потуранні церковній парафії. Як на те, кюре Поносе, ніби підтверджуючи ці заяви, з намови пані баронеси де Куртебіш, істинної парафіяльної провідниці, бовкнув привселюдно норозважні слова, назвавши мера "чудовою людиною", яка, попри свого політичну лінію, *не виступає проти інтересів церкви і від якої можна добитись чого завгодно. Те, що так думають у замку, в парафії, а також і в архієпіскопатї,— чудово. П'єшю не нехтував ніякою силою, вважаючи, що при нагоді всяка може придатись, сяк чи так допомогти його підвищенню, яке він собі терпляче__готував. Та оцей похвальний тодгук, висловлений з дурного розуму —кюре, став правити за зброю його ворогам, а єхидний Ларудель використовував його саме в комітеті та серед муніципальних радників з опозиції. Назвавши про себе кюре По-носса телепнем, який створював йому ускладпоппя перед виборами, мер поклав собі відкрито зайняти ворожу щодо кюре позицію. В той час у нього й зародилася думка про вбиральню. Він її обмізкував з усіх боків і вирішив, що це чудова ідея, така, яку він любив: її можна було повернути й так і так, не наражаючись самому на занадто велику небезпеку. Вбиральня перед церквою не сподобається клерикалам і через це легко пройде в муніципалітеті, який подивиться крізь пальці на видатки. По півторамісячних роздумах він дійшов висновку, що встановлення цієї гігієнічної споруди в центрі Клошмерля буде міцним щаблем у драбині його великих задумів. Саме тоді він і розкрив свій проект Тафарделеві — ще одному телепневі, якого він виставить проти Поносса. А собі він залишив роль керувати грою збоку, 8 мерії, так само як і баронеса де Куртебіш керуватиме нею в іншому таборі з висоти свого замку. Розмова, свідками якої ми щойно були,— це перший вияв провінційного макіавеллізму, який нічого не залишає на поталу випадкові і йде кривими шляхами.

Незабаром заявляться на сцені численні клошмерляни, вийдуть на видноту нові почуття, відчуються різні суперництва. Але віднині, знаючи про завулок Ченців під пильним наглядом Жюстини Пюте, яка без передиху дивиться з-поза краю фіранки, про вбиральню, що її

спорудження незабаром почнеться, про 8авзяту діяльність Тафарделя, якому кортить урешті-решт побачити свою петлицю уквітчаною, про далекосяжне честолюбство Бар-телемі П'єшю, про апостольську незграбність кюре По-посса та пихаті вказівки пані баронеси Альфонсини де Куртебіш (все це особи, чия діяльність потроху набере сили), ми вже маємо перші чинники хвилювання, яке зародиться в дивний спосіб і незабаром розростеться в "Клошмерльський скандал", що матиме таку драматичну розв'язку.

Одпак порше ніж перейти до цих бурхливих подій, не завадить прогулятися по Клошмерлю 1922 року; ця прогулянка дасть читачові нагоду познайомитись із декотрими визначними клошмерлянами, які відіграють відкриту або приховану роль у цьому скандалі. Всі ті, що ми їх маємо показати, виділяються своєю вдачею та звичками більше, ніж своїми вчинками.

Спочатку одна заувага.