Клуб "100 ключів" - Сторінка 2

Колеги не раз піддрочували його, кажучи, що йому не минути крісла головного патрона. Та ба!

Він на хвилину зазирнув до інспекторської і похмуро кинув:

— Якщо питатимуть, я в префекта.

Люка та Жанв'є, які знали комісара краще ніж будь-хто, відчули в його голосі занепокоєння і стривожено глянули на нього.

З люлькою в зубах Мегре неквапливо спустився запорошеними сходами, минув вхідну арку, привітав двох чергових і попрямував набережною Орфевр до бульвару Дю Пале.

Хоча попереду була зустріч з високим начальством, він насилу стримався, щоб не зайти до найближчого бару й не хильнути склянку чого завгодно — пива, сухого вина, аперитиву, і раптом уперше пригадав останню вечерю у Пар донів, історію з сигаретами, огляд біля дитячої колиски…

Йому не довелося діставати посвідчення — віддавши честь, вартові мовчки пропустили його до вестибюля.

— Кабінет префекта, — мовив він до ліфтера.

— У вас повістка?

Мегре сунув йому до рук пожмаканого папірця. Сюди входили тільки за викликом. Його провели до давно знайомої приймальні.

— Вам доведеться почекати…

Нічого не вдієш! Префект, теж із нових, працював тут другий рік. Молодий — зараз це стало модою. Йому ще не було й сорока років, але як випускник Вищої школи управляючих він міг посісти керівне місце в будь-якому відомстві.

"Пан Мітла" охрестили його журналісти після першої прес-конференції. Бо, подібно до кінозірок, префекти поліції тепер теж влаштовували прес-конференції, не забуваючи запросити на них репортерів телебачення.

"Панове, наш Париж, столиця світу, повинен бути зразковим містом, і наш обов'язок — ретельно його підмести. За останні роки тут оселилося аж надто багато випадкових елементів, спосіб життя яких не має нічого спільного з обов'язком та честю… Безробітні, бродяги, соціальне сміття, яке нам належить…"

П'ять на дванадцяту… Десять на дванадцяту… Чверть на дванадцяту… За столиком біля дверей куняв черговий у парадному мундирі, інколи кидаючи на комісара знудьгований погляд. А втім, вони були знайомі, бо починали свою службу в поліції майже одночасно.

Задеренчав дзвоник. Черговий ліниво підвівся, відчинив двері, жестом запросив комісара ввійти.

Великий кабінет був обставлений меблями в стилі ампір, оббитими зеленим плюшем.

. — Сідайте, пане бригадний комісар…

М'який, але добре поставлений голос із приємним тембром, тонке моложаве обличчя, ретельно зачесане біляве волосся. З газет було відомо, що кожного ранку, перш ніж сісти в своє м'яке зелене крісло, пан префект півгодини грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, щоб "увійти в форму".

Від нього віяло здоров'ям, бадьорістю, охайністю. Цей елегантний костюм, певно, замовлявся в Лондоні. Префект усміхався так само, як на будь-якій із своїх фотографій, — скромно і вдоволено водночас, скоріше до самого себе, аніж до когось.

— Скажіть, Мегре…

Точнісінько, як Пардон кілька днів тому, з тією, можливо, різницею, що замість сигари він тримав між пальцями сигарету. Чи не тому, що поруч не було його дружини?

Цікаво, чи усміхався б він так само вдоволено в її присутності?

— Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?

— З двадцяти двох років.

— А скільки вам зараз?

— П'ятдесят два.

Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.

Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:

— Ще три роки — і на пенсію!

— Справді… Вам не набридло чекати?

Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу..

— Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.

— За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку працював у районному комісаріаті… Як і більшість моїх колег…

— Простим поліцейським?

— Ні, секретарем… А потім шляховим інспектором… В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ні симпатії.

— Отже, ви пройшли крізь усі відділи?

— Майже… Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні…

— Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?

— Авжеж… Як і про мої шкільні роки…

— В усякому разі, ви самі про це охоче говорите…

Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя…

— Як вас розуміти?

— Досі мені про вас розповідали інші… Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні…

Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.

— Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні методи…

Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.

— Досягши останнього щабля на службовій драбині — адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок… Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?

— Еге ж, пане префект…

— І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам…

Мегре мовчав.

— Навіть не гребуєте чорною роботою…

Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.

— Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати…

Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.

— Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли…

Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.

— У старої поліції були свої звичаї… Наприклад, інформатори… Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку… За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки… Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?

— Як і поліція в усьому світі.

— І теж інколи заплющуєте очі?

— Так, коли це доконче потрібно.

— А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?

— За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.

Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.

Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!

— Ви знайомі з мадемуазель Прієр?

Аж ось коли починалася справжня атака!

— Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?

— Безперечно.

— На жаль, це ім'я я чую вперше.

— Мадемуазель Ніколь Прієр… А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?

— Ніколи.

— Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два.

— Цілком можливо.

— Це дядько Ніколь, яка живе разом з ним.

— Я вам вірю, пане префект.

— А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?

Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.

— Я чекаю на вашу відповідь.

— Це що — допит?

— Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.

— Дозвольте запитати, яким правом?

— А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.

— Он як…

Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.

— Я ліг спати о пів на дванадцяту… До того дивився телепередачу…

— Ви вечеряли вдома?

— Еге ж…

— О котрій годині ви вийшли з дому?

— Тепер я здогадуюсь, пане префект… Близько дванадцятої мені подзвонили…

— Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику…

— Певна річ.

— Вам не здається, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.

— Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі…

— Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів… Та й не тільки для них… Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться… А після цього — вся слава ваша… Принаймні, в очах публіки…

Комісар мовчав.

— Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме?

— Я довгенько розмовляв потемки… А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята…

— Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?

— Ні. Якась жінка.

— Вона назвала вам своє ім'я?

— Не відразу.

— Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?

— Ваше "буцімто" — зайве.

— Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?

— В певному розумінні, так.

— Ви не могли б висловитись точніше?

Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.

— Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала…

— Пробачте…

— Я повторюю вам те, що вона мені сказала.

— І це все?

— Ні… Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело…

— Оригінальна історія, чи не правда?

— Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають…

— Дякую, я стежу за статистикою.

— Я згодний, що історія ця досить банальна, і, коли б вона на цьому закінчилася, я б, мабуть, залишився вдома. Але вона далі сказала, що поїхала з дому, не попередивши батьків, з невеличкою валізкою та лише сотнею франків… Подруга зустріла її на Монпарнаському вокзалі… Вона була не сама, а з якимось чоловіком років тридцяти, начебто її нареченим…

— Жировий король, як сказала б ворожка?

— Вони сіли в червону "ланчію" і хвилин за десять зупинилися перед готелем.

— Ви знаєте, яким саме?

— Ні.

— А в якому районі, теж ні?

— На жаль, пане префект… І нічого дивного — ця дівчина не знала Парижа, бо опинилася тут уперше.