Клуб "100 ключів" - Сторінка 9

Цілком можливо, що вони йому навіть співчували.

А втім, так чи інакше, він нічого не довідався і з важким серцем прямував зараз до бістро, де чекали на нього інспектори. Воно було зовсім близько, поруч із особняком зубного лікаря.

— Один коньяк!

Йому хотілося випити. Тим гірше для Пардона! Спогади про їхню останню розмову викликали зараз у нього неприязнь до лікаря. Ще б пак! Той порадив йому берегти здоров'я, тобто нагадав, що незабаром комісар стане зовсім старим, зугарним лиш сидіти з вудкою на березі Луари. Яка б то була радість для пана Мітли!

— Пробачте мені, патроне, — пробелькотів Лурті, схилившись над стойкою. — Я не думав, що ця жінка…

— Гаразд, годі про це…

— Мені залишатися тут?

— Так, поки не прийде зміна… Ходімо, Данв'є… І коли вони вже були в машині, докинув:

— Проїдьмо бульваром Курсель…

Він стежив за номерами будинків. Двадцять четвертий був якраз навпроти головного входу до парку Монсо, масивні грати якого наїжачилися золоченими списами. З парку долинали голоси дітей, що їх доглядав гувернант в уніформі.

Будинок був старовинний, великий, трохи відлюдний на вигляд. Біля головного під'їзду з високою міцною брамою стояли двоє швейцарів у лівреях, як і сто років тому, коли тут проїздили розкішні карети, запряжені баскими кіньми. Потім карети зникли, стайні перетворено на гаражі. Це була єдина данина часові.

Фортеця. Саме так у думці називав Мегре отакі споруди. Біля усіх входів тут сиділи не консьєржки, як у інших паризьких будинках, а одягнуті в цивільне агенти державної безпеки. Тут, звичайно, не пахло кролячим рагу, мармурові сходи вилискували чистотою, м'які коштовні килими заглушали кроки" в просторих, з високими ліпленими стелями апартаментах.

Колись, як тільки він приїхав до Парижа, ці будинки багатих кварталів справляли на нього неабияке враження. Тоді лакеї ходили ще в смугастих лівреях, покоївка носили на голові мереживні чепчики, няньки, що велично походжали в парку, штовхаючи поперед себе коляски, були як одна одягнуті в строгі англійські костюми.

Пізніше йому довелося дізнатися, скільки страшних злочинів відбувається за товстими кам'яними мурами цих будинків. І щоразу, ведучи розслідування, він відчував До їх мешканців якусь гостру неприязнь, котру навіть не — Я доручив би вам одну справу, мосьє Барнакль, але мушу попередити — це дуже делікатна річ… Коли б раптом про це пронюхали нагорі, нам би з вами довелося негайно подавати у відставку…

— Щодо мене, то коли б уже швидше… Мені вже так набридло протирати підбори на тротуарах… Адже попереду ще цілих три місяці…

В його голосі не було ні докору, ні гіркоти, він ні на кого і ні на що не нарікав, бо давно вже змирився яв зі своєю долею, так, певно, й зі своєю жінкою.

— Я виконаю ваше доручення, пане комісар…

— Я вас попрошу сфотографувати одну дівчину… Де, як, коли я вам не скажу… То вже ваша справа…

— Я вже звик до цього…

Це була правда. Фотографський хист Барнакля та його непоказна зовнішність часто ставали в пригоді поліції. Коли потрібно було мати фотографію якогось підозрілого, інспектор озброювався своєю "лійкою" і, ставши у належному місці, починав удавати із себе одного із тих бродячих фотографів, що їх у дедалі більшій кількості можна бачити на Єлісейських Полях, на Великих бульварах, на багатьох площах та вулицях Парижа.

Подібно до них, він навіть завів собі своєрідні візитні картки з фіктивною адресою та номером телефону і вручав їх своїм клієнтам.

— Вена мешкає на бульварі Курсель і вчиться в Copбонні. В неї є подруга, що живе на бульварі Сен-Жермен. Це донька лікаря Буе — телефонний номер у довіднику. От, здається, і все, що я можу сказати вам про цю дівчину.

— Вона має машину?

— Як і має, то віднедавна, бо їй усього дев'ятнадцять років. Її дядько визначний урядовець, і, звичайно, в нього є машина з особистим шофером… Попереджаю — якщо ви звернетесь до консьєржа, він одразу повідомить головного префекта, котрий найсуворішим чином заборонив нам вести це розслідування. Вам ясна картина?

— Це, певно, забере трохи більше часу, ніж звичайно… Ви можете сказати, яка вона з себе?

Мегре кількома словами описав Ніколь Прієр.

— У таку погоду вона навряд чи сидітиме після обіду вдома, — висловив здогад Барнакль. — Можливо, я ще встигну…

Перед тим як відчинити двері, він обернувся і з гримасою, що мала замінити посмішку, промовив:

— А коли що трапиться, не треба клопотатися про мене… Я вже давно ладен послати це все під три чорти…

Мегре здивовано зиркнув на нього. Виявляється, не всім служба в поліції була так до душі, як йому.

— Вони не мають права позбавити мене пенсії, бо це мої кревні гроші… Розумієте? Вони уривали їх у мене з кожної платні бозна-скільки років…

Залишившись на самоті, Мегре підписав кілька паперів, що лежали на столі, й підвівся. Він нічого не міг вдіяти! поки не було фотографії, і відчував себе безсилим і безпорадним.

Перш ніж залишити Сюрте, він за звичкою зайшов до ¦¦ інспекторської. Там, світячи лисиною, що помітно збільшилася відколи він служив у комісаровій бригаді, сидів Люка.

— Зайди на хвилинку…

Він не став розповідати йому про свою нічну пригоду-і не через заборону префекта, яку він уже й так порушив. Просто комісарові не стало духу знову пригадувати деталі цієї принизливої для нього історії.

— Заходь… Можеш сісти…

— Щось негаразд, патроне?

— Так, дрібниці, байдуже… Ти часом не знаєш когось із студентів Сорбонни?

— З якого факультету?

Мегре лише знизав плечима.

— Адже їх тисячі…

Якийсь час Люка задумливо розглядав килим.

— Я там знаю одного із швейцарів, родича моєї жінки… Але це всього тільки швейцар…

— У тебе з ним добрі стосунки?

— Чудові — адже ми дуже далекі родичі… Бачимося раз на два-три роки, коли хтось у родині жениться або помирає…

— Ти можеш йому подзвонити і призначити побачення?.. Скажімо, у якійсь кав'ярні…

— Зараз дізнаюся, чи він сьогодні на роботі…

— Можеш подзвонити звідси.

Кузен пані Люка на ім'я Оскар Кутан був на роботі і за кілька хвилин узяв трубку.

— Так, це я… Що нового? Все гаразд… Теж непогано… Просила передати тобі привіт… Тітка Емма. Ми не бачили її вже принаймні три місяці;.. Кажеш, досі глуха?.. Буває… Слухай, я б хотів зустрітися і побалакати з тобою… Ні, нічого особливого… Ні-ні, я б не хотів там з'являтися… Що? О пів на сьому?.. Гаразд, я встигну… Перша ліворуч від бульвару Сен-Мішель?.. Люка запитально глянув на Мегре.

— Гаразд, ми домовились… До скорого побачення, старий…

Потім звернувся до комісара:

— Саме збирався йти додому… Він чекатиме на нас у барі на вулиці Мосьє; ле-Пренс, де завжди п'є аперитив… Це йому по дорозі… Що в нього запитати?

— Краще буде, коли ми поїдемо разом. Мерщій лови таксі.

"Хіба що скляночку вина перед обідом", — напучував його Пардон.

Мегре уже точно не пам'ятав, укотре він заходив того дня до всіляких барів. І, звичайно, не для того, щоб випити якогось там фруктового соку!

Сорокарічний Оскар Кутан, певно, через те, що мало рухався і багато пив, встиг обрости салом і показував значно більше. Відчувалося, що він пишався зі своєї посади, яку обіймав із врочистою гідністю. Ще б пак — він працював у Сорбонні! Вітаючись із ним, славнозвісні професори тиснули йому руку. Студенти, яким він охоче вичитував, часто-густо були нащадками видатних осіб і самі мали рано чи пізно стати банкірами та міністрами.

— Рекомендую: комісар Мегре, мій патрон…

— Дуже радий… А ви в нас досі не бували… Певна річ, він мав на увазі не свій дім, а Сорбонну!

— Я весь до ваших послуг, пане комісар… Завжди приємно зустрічатися з видатною людиною… Вас, певно, знає увесь світ! Мені чомусь здавалося, що ви, даруйте, огрядніший… Вищий і гладкіший… Я трохи нижчий за вас, а важу понад вісімдесят кіло… Вам що замовити?.. Скляночку ганусової?.. Жюль! Мені, що завжди, і два ганусових аперитиви для цих панів… Отже, вас цікавить хтось із наших маляток?

— Ви часом не знаєте студентки на ім'я Ніколь Прієр?

— Племінниця головного?

— Еге ж.

— О, їх ціла компанія, чоловік двадцять хлопців та дівчат… Коли б ви знали, скільки у нас із ними клопоту!

Шкода, що ніхто не наважується їх приструнчити… Приїздять, розумієте, на лекції власними спортивними машинами — та ще й якими: "ягуар", "ланчія" — кожна, певно, дорожча за ракету, і ставлять їх на стоянці викладачів…. На щастя, не у всіх викладачів є машини… Більшість їздять у метро…

— На якому вона курсі?

— Стривайте, я зараз скажу точно… Ми їх усіх знаємо, хто на якому вчиться, і курс і факультет, але одразу не пригадаєш.

Послухавши його, можна було б подумати, що вся Сорбонна тримається на його плечах.

— Ага, здається, так… Другий курс, факультет історії мистецтва… Так само, як її подруга, донька одного відомого лікаря… Така біленька, висока… Її прізвище Буе…

— А хто ще належить до цієї компанії?

— Ми називаємо їх бандою… Бандою Зірки, бо більшість із них живуть поблизу площі Зірки — авеню Ош, авеню Марсо, авеню Фош тощо… Найзухваліший серед них Марко, син якогось південноамериканського посла… Страшенний шалапут! Він їздить у блакитній машині з відкритим верхом… Завжди з дівчатами… Потім іще син Дарімана, хімічного короля… Взагалі склад банди постійно змінюється — сьогодні одні, завтра інші… Увечері вони збираються у своєму клубі і гуляють там до ранку…

— Ви часом не знаєте, де це?

— Десь поблизу авеню Гранд-Арме… На першому поверсі там ресторан, дуже дорогий, а в підвалі клуб… Туди сторонніх не пускають, тільки членів клубу… Стривайте, як же він називається?.. Весь час крутиться на язику…

— "Сто ключів", — мовив Люка. — Кожен член клубу одержує в день прийняття символічний золотий ключик, який буцімто відмикає двері клубу…

— Саме так… А ти звідки знаєш?

— Читав у газеті після того, як зникла Сюзанна Дюпре…

— А, знаю, знаю… Жахлива історія… До речі, вона теж вчилася у нас на першому курсі філологічного… Коли вона з'явилася, цей Марк їздив тільки з нею… А то, бувало, нікого не проминав… Гарна була дівчина!

Таємниче зникнення доньки відомого банкіра Сюзанни Дюпре було останньою сенсацією того року. Про цю подію понад два тижні писали на перших сторінках мало не всі паризькі газета. Одного квітневого вечора, в суботу, дівчина вийшла з дому, залишивши записку, що виїздить з друзями за місто і повернеться лише в понеділок.