Книга Джунглів - Сторінка 18

– А я лише чорна пантера. Та я все одно тебе люблю, Малий Брате.

– Щось вони довго балакають під деревом, – сказав Мауглі, не звернувши уваги на її останні слова. – Мабуть, Балдео й досі розказує їм свої баєчки. Вони невдовзі прийдуть, щоб витягти жінку з чоловіком із пастки і кинути їх у Червону Квітку. І побачать, що пастка порожня! Ха ха!

– Слухай но, – мовила Багіра. – А що коли вони знайдуть там мене? Хто наважиться стати на поріг після того, як забачить мене? А мені не вперше сидіти у клітці, і їм навряд чи вдасться зв'язати мене мотуззям.

– Що ж, роби, як знаєш! – мовив Мауглі сміючись, бо вже почувався таким само безстрашним, як пантера, що прослизнула до хижки.

– Тьху! – пирхнула вона, принюхавшись. – Тут смердить людським духом. А ліжко таке саме, як було у звіринці в Удайпурі. Ну, полежимо!

Мауглі почув, як рипнула мотузяна сітка під вагою великого звіра.

– Клянуся зламаним замком, що мене звільнив, вони подумають, що спіймали гарну здобич! Ходи сюди, Малий Братику, і разом побажаємо їм доброго полювання!

– Ні, я задумав інше. Людська зграя не повинна здогадатися, що я доклав до цього рук. Полюй сама. Я не хочу їх бачити.

– Хай буде так, – мовила Багіра. – Он вони йдуть!

Під деревом на іншому кінці селища гомоніли ще й досі. Врешті решт галас ущух, і людське юрмисько кинулося бігти вулицею, розмахуючи дрючками, бамбуковими палицями, серпами й ножами. Балдео і брамін бігли попереду, а решта слідували за ними назирці і волали:

– Ану давайте сюди відьмаків! Побачимо, чи зізнаються, як їх припече! Підпаліть стріху в них над головою! Ми їм покажемо, як приймати у дім вовкулаку! Ні, стривайте, спершу поб'ємо їх! Вогню! Вогню сюди! Балдео, заряджай рушницю!

Людям довелося трохи пововтузитись із дверною клямкою – двері були замкнені дуже міцно; але зрештою замок виламали, і світло смолоскипів осяяло кімнату, де, витягшись на весь зріст на ліжку, схрестивши лапи і ледь звісивши їх з одного боку, лежала Багіра – чорна, як вугілля, і страшна, мов демон. На якусь мить запала мертва тиша, і ті, хто стояв попереду, мовчки посунули назад, на вулицю. У цю мить Багіра звела голову і позіхнула, старанно, неспішно й ніби зумисне – так вона позіхнула б, якби хотіла образити когось рівного собі. Вусаті губи розтулилися, червоний язик завернувся, нижня щелепа відвисала все нижче, поки не стало видно жарку горлянку; здоровезні ікла забіліли в чорному проваллі пащеки, а потім клацнули, стулившись, мов залізні засуви, що замикають будинок заради безпеки. Ще мить – і вулиця обезлюдніла. Багіра вистрибнула у вікно і стала поруч Мауглі. А люди, не тямлячись від жаху, збиваючи з ніг одне одного, розбігалися по хатах.

– До ранку вони не виткнуться надвір, – спокійно мовила Багіра. – А тепер що?

Село наче заціпеніло в нічному сні; та якщо прислухатись, можна було почути, як по підлозі совають важкі короби з зерном, підпираючи ними двері. Багіра була права: ніхто в селі не виткнувся надвір аж до ранку.

Мауглі сидів нерухомо й думав, і на його лице набігла тінь.

– Я щось зробила не те? – спитала Багіра, ластячись до нього.

– Нічого, усе добре. Тепер стережи їх до ранку, а я посплю.

І Мауглі побіг до лісу, ліг на камінь і заснув – і спав весь день і всю ніч.

Коли він прокинувся, біля нього сиділа Багіра, а на землі лежав щойно впольований олень. Багіра з цікавістю дивилася, як Мауглі порається з мисливським ножем, як він їсть і п'є. Потім він знову ліг, спершись підборіддям на руку.

– Жінка з чоловіком уже в Канхіварі, і з ними все гаразд, – сказала Багіра. – Твоя мати прислала звістку з шулікою Чилем. Вони знайшли коня того ж вечора, ще до півночі, і одразу поїхали. Це ж добре?

– Так, – потвердив Мауглі.

– Ніхто з людської зграї і носа не висунув, поки сонце не підбилося височенько. Вони зварили собі їжу, а потім знову замкнулися по хатах.

– А може, вони побачили тебе?

– Може, й так. На світанку я качалася в пилюці перед ворітьми і, здається, навіть співала. Ну що ж, Малий Брате, нам тут більше робити нічого. Ходімо полювати зі мною й Балу. Він знайшов нові вулики й хоче показати їх тобі, і ми всі хочемо, аби ти знову був із нами… Не дивися так, а то навіть мені стає лячно! Чоловіка з жінкою не кинуть у Червону Квітку, і в джунглях усе буде, як було. Хіба ні? Забудемо про людську зграю!

– Про неї всі забудуть, і дуже скоро. Де цю ніч пастиметься Хатхі?

– Де захоче. Хтозна, де ходить Мовчун! А нащо він тобі? Що Хатхі може зробити такого, що нам не під силу?

– Скажи, нехай він прийде до мене зі своїми трьома синами.

– Але ж, Малий Брате, не можна наказувати Хатхі, щоб він прийшов чи пішов. Не забувай, він Хазяїн Джунглів і навчив тебе Заповітних Слів Джунглів раніше, ніж людська зграя показала своє обличчя.

– Байдуже. Я теж маю для нього Заповітне Слово. Скажи, нехай прийде до Жабеняти Мауглі, а як не розчує одразу – скажи, аби прийшов заради витоптаних нив Бхаратпуру.

– "Заради витоптаних нив Бхаратпуру", – повторила Багіра кілька разів, щоб краще запам'ятати. – Іду! Хатхі лише розлютиться, от і все, а я б залюбки віддала здобич за весь місяць, аби лише дізнатися, яке Заповітне Слово може підкорити Мовчуна!

Вона пішла, а Мауглі лишився сидіти на місці, гнівно длубаючи землю мисливським ножем. Він жодного разу не бачив людської крові і – що було для нього набагато важливіше – не чув її запаху доти, доки не відчув цей запах на ременях, що зв'язували Мессуа. Але Мессуа була добра до нього, і якщо тільки він міг знати, що таке любов, він любив її – з такою ж силою, як ненавидів усіх інших людей. Та хоч як він ненавидів жорстокість, боягузтво і пусті балачки людей, він ні за яку нагороду джунглів не зголосився б відняти в людини життя й ще раз відчути цей моторошний запах. Його задум був набагато простіший і певніший, і він тихо засміявся, згадавши, що на цю думку його навели балачки дурного Балдео під шовковицею.

– Так, це було Заповітне Слово, – прошепотіла Багіра йому на вухо, повернувшись. – Вони паслися біля річки і скорилися мені, як буйволи. Поглянь, он вони йдуть!

Хатхі та троє його синів з'явилися, як завжди, безшумно. На їхніх боках ще не обсох річковий мул, і Хатхі неквапно жував зелене бананове деревце, яке вирвав з коренем своїми бивнями. Але кожен порух його велетенського тіла показував Багірі, яка розуміла все з першого погляду, що це не Хазяїн Джунглів прийшов до хлопчини вовка, а той, хто боїться, прийшов до того, хто не боїться нічого. Троє синів Хатхі стояли в ряд за спиною батька.

Мауглі ще не підвів голови, а Хатхі вже побажав йому доброго полювання. Та перш ніж вимовити хоч слово, хлопець змусив Хатхі довго тупцятися на місці і зітхати; а коли нарешті озвався, то спершу до Багіри, а не до слонів.

– Я хочу вам розповісти одну історію, що її чув від мисливця, на якого ви полювали сьогодні, – почав Мауглі. – Це історія про те, як старий і мудрий слон втрапив у пастку й гострий кілок на дні ями розпанахав йому шкіру від ступні до плеча, так що лишився білий рубець.

Мауглі простяг руку, і коли Хатхі повернувся, при місячному сяйві стало видно білий довгий рубець на сірому, як грифель, боці – наче його хльоснули розпеченим батогом.

– Люди витягли слона з ями, – продовжував Мауглі, – та він був сильний і втік, розірвавши мотуззя, і ховався, поки рана не загоїлась. А потім він уночі повернувся на поля мисливців. Тепер я начебто згадую, що він мав трьох синів. Усе це сталося багато дощів тому і дуже далеко звідси – на полях Бхаратпуру. Що сталося з цими полями в наступні жнива, Хатхі?

– Врожай зібрав я з моїми синами, – сказав Хатхі.

– А як було з сівбою, що настає за жнивами? – спитав Мауглі.

– Сівби не було, – сказав Хатхі.

– Аз людьми, що живуть біля полів? – спитав Мауглі.

– Вони полишили селище.

– А що сталося з хатами, в яких люди спали? – спитав Мауглі.

– Ми розвалили стріхи, а джунглі поглинули стіни.

– А що було далі? – спитав Мауглі.

– Джунглі поглинули всю добру землю, що я міг обійти за дві ночі зі сходу на захід, а за три ночі – з півночі на південь. Ми напустили джунглі на п'ять селищ; і в цих селах, і на пасовиськах, і на м'яких зораних полях не лишилося жодної людини, яка б мала поживу з землі. Отак були витоптані бхаратпурські ниви, і це зробив я з трьома моїми синами. А тепер скажи мені, Мауглі, звідки ти про це знаєш?

– Мені сказав один з людей, і тепер я бачу, що навіть Балдео не завжди бреше. Це було зроблено добре, Хатхі з білим рубцем, а тепер буде ще краще, бо тепер буде командувати людина. Ти знаєш селище людської зграї, що мене вигнала геть? Вони ліниві, нерозумні та жорстокі; вони весь час плещуть язиком і вбивають слабших не для поживи, а заради забави. Коли вони ситі, то кидають своїх одноплемінників у Червону Квітку. Я це бачив. Вони більше не повинні там жити! Я їх ненавиджу!

– Тоді уб'ємо їх, – сказав наймолодший з трьох синів Хатхі, вирвав жмутик трави і, обтрусивши об передні ноги, пожбурив геть, а його червоні очиці забігали з боку в бік.

– Нащо мені білі кістки? – люто відповів Мауглі. – Хіба я вовче дитя, щоб гратися черепом на сонці? Я вбив Шер Хана, і його шкура гниє на Скелі Ради, але… але я не знаю, куди подівся Шер Хан, і мій шлунок досі порожній. Тепер я візьму тільки те, що можу побачити та помацати. Напустимо на село джунглі, Хатхі!

Багіра здригнулася і припала до землі. Промчати сільською вулицею, врізатися в людський натовп, роздаючи удари направо й наліво, чи зненацька напасти на якогось селянина в сутінках, – як на те, їй це було зрозуміло; але дощенту розорити ціле селище, стерти його з лиця землі – такий задум її лякав. Тепер вона збагнула, чому Мауглі звернувся до Хатхі. Ніхто, крім старого слона, не міг вигадати і провести таку війну.

– Давай проженемо їх, як ви прогнали людей з полів Бхаратпуру! Нехай тільки дощ поливатиме їхню землю, нехай краплі дощу стукотять об листя там, де шуміло веретено. Ми з Багірою будемо сидіти в домі браміна, й олень питиме з криниці біля храму. Напустимо на них джунглі, Хатхі!

– Але ж я… ми не сварилися з цими людьми. А для того щоб розвалити дах у них над головою, потрібна страшна лють образи, – мовив Хатхі, непевно погойдуючись з боку в бік.

– То хіба ви – єдині Травоїди у джунглях? Зверніться до свого народу! Нехай це зроблять олені, свині та нільгау.