Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 10

Тут розбийся хоть.
(Така моя судьба, така недоля).
Співать її — чи більше щастя треба?
Тож знайте: як я цю покину плоть,
Для мене смерть не що, як вольна воля.
ССХУІІІ
Поетова донна над усіма
як сонце
Над женами красою взявши гору,
Вона одна у всесвіті царить,
І перед гожістю її ясних ланит
Все меркне, наче перед сонцем зорі.
Амур мені нашіптує з докором:
"Вона живе — й безцінна кожна мить,
А зникне, о, тоді вже вочевидь
Блаженне моє царство рухне скоро.
Як без світил і зір небесна шата,
Без вітру сфера, без роси туман,
Як чоловік безріка, безуман,
Як океан без риб і перекатів,
Тоді усе замре в похмурій ночі,
Коли вона склепить навіки очі".
ССХІХ
Аврора, Сонце і поетова донна
Оголосивсь пташиним співом ліс,
Хоча ще день не вимів клапті ночі,
А по горі шпаркий струмок клекоче,
Зриваючись зі скель, летить униз.
І та, хто білим личком, злотом кіс
Всіх заломила, розчесати хоче
Сідого Старця, любляча й уроча,
Аби його куделі не вились.
Прокинувшись, я бачу над собою
Два сонця — те, що сяє на просторі,
І те, що віри вже мені не йме.
Я милувавсь, як йшли вони обоє,
І перше тільки тьмило в небі зорі,
А перед другим тьмилося саме.
ССХХ
Величання поетової донни
Де роздобув Амур такого злота
На дві коси? З якого схилу зміг
Принести свіжий і м'якенький сніг,
Щоб він налився теплотою плоті?
Де перла взяв, спроможні з неохоти
Погамувать речей солодких біг?
І як він навіть небо переміг,
Надавши їй чолу таку ясноту?
З якої сфери, янголе крилатий,
Послав її на горе ти мені,
Що я тепера мушу погибати?
З якого сонця ця душа висока
Прийшла в мені посіяти неспокій,
Щоб серце мліло в стужі і в огні?
ССХХІ
Поет не може відірватися
очима від донни, хоча
вже його смерть близька
Чиє наслання і яка морока
Беззбройного мене кидає в бій,
Де бути битій голові моїй,
Де доля познущається жорстоко?
Ба ні. її прекрасний зір щокроку
Мені сія й веде, такий благий,
За цей вогонь повік я вдячний їй,
В якому вже палаю двадцять років.
Я кроки Смерті уже близько чую,
Як бачу гарні очі пломенисті,
Які, мене шукаючи, звелись.
Мене Амур і ранить, і лікує.
Не те що уявить — сказати хисту
Я більш не маю, як не раз колись.
ССХХІІ
Подругам відсутньої поетової
донни
"Чому ж то, донни, у розмові милій
Сумні й веселі ви, як бачу я?
А де життя, могила де моя?
І чом моя кохана вас лишила?"
"Нас звеселяє спогад про світило,
Яке так славно у гурті сія.
А журимось тому, що зла рідня
З ненависті й сваволі її вбила".
"А душу яким правом гноблять нині?"
"Душа — це воля, у неволі — тіло,
Нам добре теж, як їй, уже влетіло.
Приховану журбу побачиш сходу,
Ми ж свідки, як марніла її врода
І як сльозились очі у богині".
ССХХІІІ
Чари поетової донни над усе
Коли у морі золоту квадригу
Купає Феб і тьмариться ефір,
З циганським сонцем і ряхтінням зір
Жду ночі я насильницьку кормигу.
Розчулить пробую мою недвигу,
Повівши, що живу я мов той звір,
Коханню, діві, сам собі навкір,
Просвітлого не відаючи мигу.
Нема покою, не бере дрімота,
Аж до зорі — жалі і побивання,
Душа печальна слізьми промовля.
Світає, та в мені ще морок доти,
Хіба надія жевріє остання
На сонце те, що гріє й звеселя.
ССХХІУ
Поетова любов така сильна,
що навіть докір своїй донні
не може її погасити
Як страсть і серце не лукаві, ні,
Томління ніжне, ввічливе бажання
І чисте благородство обожания,
Іти наосліп випада мені;
І якщо мислі на чолі ясні,
Та плутані й хиткі слова кохання,
Бліді лан йти з сорому й змішання
Спалахують неначе у вогні;
І якщо з болем, гнівом і сльозами
Кохати дужче іншого, ніж себе,
З зітханнями я мушу осмутніло
Палать далеко й клякнуть перед вами,
Не знаючи, я в пеклі чи на небі,
Це гріх ваш, діво, я лиш потерпілий.
ССХХУ
Судно і колісниця з Лаурою
та її супутниками
Дванадцять зорь, дванадцять гарних дів,
Хоч стомлені, проте які бідові,
І з ними сонце на судні смоловім, —
Таких плавців я зроду ще не зрів.
Ба ні Ясон, найкращий із плавців,
З руном, в яке вдягатись всі готові,
Ні пастир, про якого в Трої мова,
Не викликали стільки хвальних слів.
А згодом бачив їх я в колісниці,
Між ними і Лаура, янгол тихий,
І ніжний голосочок її чуть.
Навряд чи смертному таке присниться:
Автомезонт щасливий, радий Тифій
Везти такий пригожий люд.
ССХХУІ
Поет оплакує свою донну, приречений
бачити лише здалеку те, що любить
У стрісі горобець, у лісі звір
На світі так, як я, не одинокі.
Оле мені, позбавлений я доки
Того світила, що жадає зір.
Для мене сльози втіхою з тих пір,
Сміх — то журба, і яд — невинні соки,
Сяйливе небо — тьма і заморока,
А ложе — бойовище, а не мир.
Недарма люди кажуть, ніби Сон
Назвати можна Смерті рідним братом,
Бо нам несе утіху небуття.
0 краю, найщасливіший з сторон,
Послав ти мені дар такий багатий,
Який обтужую так гірко я.
ССХХУІІ
Поет заздрить бризу і хвилям того краю,
де живе його донна
Бриз розкидає непокірні коси,
Примушуючи кільцями сяйнуть,
То знов збирає золото у жмуть,
Аби воно тугим вузлом лилося.
Здається, ніби в очі мені оси
Любовні намагаються кольнуть.
Шукати скарб рушаю я у путь,
Іду і плачу, сиротина босий.
То поруч ціль, то відступа за мить,
То все пливе, то ясно бачать очі,
То підведусь, то упаду без тями.
Повітря, де ще зір її горить,
1 ти, прудкий прозірчастий поточе,
Чому не помінялись ми шляхами?
ССХХУШ
Алегорія про поетове кохання і славу,
якої він домагається для донни
і для себе
Правицею Амур мій правий бік
Відкрив і в серце в ту ж хвилину
Зелену посадив туди Лаврину, —
Ярішому не буть смарагду ввік.
Розгін пера, солодких сліз потік
З зітханнями гіркими без упину
Так хороше прикрасили рослину,
Що її пах до неба аж потік.
Чеснота, добра віра, гонор, врода,
Хупавість у небесному вбранні,
Коріння благородної породи.
Ношу я їх у серці цілі дні,
На них молюся я у цих походах,
І ноша ця тепер за честь мені.
ССХХІХ
Лісні й плачі
Співав я або плакав, не багато
Мене плачі втішали чи пісні,
Та серцем я витав у вишині,
Мені було від чого горювати.
Все 'дно мені — що хижі, що палати,
Гнів чи зневагу висловлять мені.
Сприймаю лють і ласку нарівні,
Погрози всі розіб'ються об лати.
І хай вдаються до свого обману
Амур, Мадонна, Доля або світ,
Щасливий я вже думкою про неї.
Нехай згорю я, вмру або зів'яну,
Одначе любо в цій юдолі жить:
Солодкий корінь гіркоти моєї.
ССХХХ
Повернення веселощів
Раніш я плакав, а тепер співаю.
Живе світило перестало крить
Від мене свій благий небесний світ:
Амур так доброту мені являє.
Уже давно я сльози проливаю,
Ще трохи, і мені урветься нить.
Ні парус, ні весло, ні міст, ні брід
Од смерті не дадуть уже загаю.
Пролитих сліз повнішає струя,
В заплави розливаючись бурхливо,
її і думкою уже не переплить.
Ні лавр, ні пальма — затишна олива
З жалю мене вертає до життя.
Тож годі лити сльози. Будем жить!
ССХХХІ
Про хворобу поетової донни
Я жив у згоді з жеребом своїм,
Без сліз, без завидющої гризоти.
Хай долі іншого голубити охота,
Мій біль не виглядає чимось злим.
Та зір, що був мені таким ясним,
Чиє ярмо благословляв я доти,
Укрило мороком його видноту,
І світоч мій ледь блимає за ним.
0 ти, природо, спочутлива мати,
Невже така підступна ти і зла,
Щоб пагін свій предивний поламати?
Усе життя з одного джерела,
1 як, Господь, ти можеш попускати,
Аби твій дар понищили дотла?
ССХХХ1І
Засудження гніву
Підводив Александра сильний гнів,
І в цьому поступався він Філіпу,
Хоч цар різьбить себе лише Лісіппу,
А Апеллесу малювать велів.
Тадей, смертельно ранений, зумів
Загризти свого вбивцю Месаліппа,
А Суллу, гнів опанувавши сліпо,
Добив, але спочатку осліпив.
Гнівливий був і Валентиніан.
Аякс, ворожі погромивши раті.
Ще й самогубцем став із серця він.
У гніві чоловік собі не пан.
І хто його не годен гамувати,
Приречений на сором і загин.
ССХХХІІІ
Про одужання донни і про раптову
недугу самого поета
Узріти довелось мені світило —
Чудові очі, тільки з них одне
Було якесь недужне і тьмяне,
І тут же й моє око потьмяніло.
Та Небо піст тривалий мій розбило,
Явивши знову диво неземне,
Воно з Амуром зроду ще мене
Щедротою такою не вщедрило.
Аж це мені влетів у праве око
Той біль, що око донні тьмив,
Та замість мук приніс утіху він.
Окрилений, розумний цей порив
Злетів зорею в небеса високо.
Природа й Жаль дали йому розгін.
ССХХХІУ
Журба
Покоїку, моя скромненька схова,
Коли мене крутило в серці бур,
Ти був затокою, де світиться лазур,
Щоб покріпити душу бідакові.
Моя ліжнице, втішниця зразкова,
І ти вже стала урною зажур,
Яку вночі несе мені Амур
Рукою білою, усвіріпившись знову.
І не від туги я тепер тікаю,
Од себе я рятуюсь і од дум,
Що крильми досі правили мені.
І навіть черні не цураюсь зграї
(Оце дожив до чого, своєум!):
Так лячно жить мені в самотині.
ССХХХУ
Кохання несамохіть пориває
поета до його донни
Амур мене знов тягне самочинно.
Як вберегтись тут від його спокус.
Найбільше я образити боюсь
Вельможну мого серця господиню.
Стерник так не пильнує від загину
На рифах свій дорогоцінний груз,
Як я за байдаком моїм дивлюсь,
Щоб не нарвався на її гординю.
Та слізна злива і зітхань борвій
Понесли жалюгідний човник мій,
В пучину зариваючи шалену.
Таранив інших і розбився сам,
Підставивши борти крутим валам,
Обдертий, без вітрил і без домена.
ССХХХУІ
Поет перепрошує за те, що
намагається бачити донну
всупереч її забороні
Амуре, не суди мене суворо
За цю вину, бо серце як в огні,
А розум кволий і думки сумні,
І ось його долає втома й змора.
Свої жадання я держав у шорах,
Боявсь збентежить очі ці ясні.
Але не втримав, —де там вже мені, —
І з розпачу з'явилась непокора.
Ти сам женеш, куди — я не збагну,
Переступити в страсті всі пороги,
Вганяючи в боки мої остроги.
На гріх мене збива моя прекрасна,
То їй скажи, щоб донні було ясно:
"Прости самій собі його вину!"
ССХХХУІІ
Секстина
Не гурт роїться риби серед хвиль,
І в небі угорі, під місяченком,
Не гурт зірок спалахує у ніч,
Не гурт птахів прихищують діброви
І зілля полонина або берег,
Як гурт тих дум приносить серцю вечір.
Мені усе надія на той вечір,
Який мене врятує від злих хвиль
І подарує сон і тихий берег.
Не мучивсь ще ніхто під місяченком,
Як я, це бачать геть усі діброви,
Як я поневіряюсь день і ніч.
Для мене білою давно вже стала ніч.
Зітхаю — ранок за вікном чи вечір,
Амур зробив мене насельником діброви.
Я заспокоюся, як стихне гомін хвиль,
Як сонце змеркне перед місяченком
І геть зів'яне провесняний берег.
Смутить мене щоднини кожен берег.
Блукаю й зойком зустрічаю ніч.
І лик міняю разом з місяченком.
Як тільки з млою наступає вечір,
З очей біжать потоки слізних хвиль,
Які готові змити і діброви.
Міста ворожі, але не діброви
Для дум моїх, виходжу я у берег
Послухати ласкавий хлюпіт хвиль
В тій тиші, що її дарує ніч.
І я на день не проміняю вечір,
Не випущу зорю над місяченком.
О, якби з тим, хто дружить з місяченком,
Міг сон ділити в затінку діброви,
А та, хто близить мій останній вечір,
З Любов'ю й Місяченком на цей берег
Прийшла пробуть зі мною цілу ніч,
Щоб сонце більше не зійшло б із хвиль!
Побачиш хвилі ти під місяченком,
О пісне, зроджена у ніч у цій діброві,
У березі зустрівши завтра вечір.
ССХХХУІІІ
Про те, як на святі вельможа обирав
донну, щоб поцілувати з-французька
Природа царська, розум небувалий,
Гарт непохитний в певності своїй,
Зір рисячий, дотепність, дух ясний
І передбачливість — чоло це увінчали.
Прийшло на свято гарних дів чимало,
Нарядних, чарівливих, Боже мій,
А він серед юрми обрав, як стій,
Ту, що усіх красунь переважала.
І тих, що були старші й родовиті,
Він змусив жестом набік одступити,
Щоб свою донну вже поцілувать.
Очей торкнувсь губами і чола.
Мене аж заздрість ніби узяла:
Адже для нас чужий такий обряд.
ССХЬ
Поет перепрошує донну за те,
що не скорився їй, пішовши від неї
Молю Амура, хай це і непрямо,
О радосте моя гірка, у вас
Пробачення випрохувать щораз,
Коли кривими ухилюсь стежками.
Я щирий буду, моя донно, з вами:
Коли в душі любовний пал не згас,
Неволею він робиться для нас,
Примушуючи кидатись без тями.
Та ви, ви завше духом угорі,
Ви ласка, чистота, небесна цнота,
Ви світоч, блиском впоєний зорі.
А ви на те: "А що він, власне, може?
Йому красою любувать охота.
Він шанолюб, та чом така я гожа?"
ССХІЛ
Жаль посилює кохання
Любов, чия держава чимала
Й тікать од неї смертному несила,
Стрілу у мене огняну пустила,
І запалила серце ця стріла.
А потім, у завзятті свому зла,
Хоч перша напасть гибеллю ірозила,
Мене стрілою ще й жалю прошила,
Щоб мука та подвійною була.
Одна вогнем пашить палючим рана,
А друїу тим, що ви такі жорстокі,
Сльозами я невдовзі вже заллю.
Та не погасять мій пожар потоки,
Що з двох криничок ринуть ненастанно.
Жага лише зростає із жалю.
ССХІЛ І
Поет посилає своє серце
навздогін за донною
Поглянь, стражденне серце, на цей шпиль:
Хіба не тут явилась нам учора
Та, що трималась з нами не сурово?
І що ж, тепер за нею слізний квиль.
Тепер я сам.