Кохання під час холери - Сторінка 8

Йшлося не про страх перед смертю, зовсім ні. Страх загніздився в ньому вже багато років, він уживався з ним, так наче ще одна тінь нависла над його тінню, починаючи від ночі, коли він прокинувся, розбуджений тривожним сном, і раптом усвідомив, що смерть для нього тепер не тільки постійна ймовірність, як він завжди її собі уявляв, а й близька реальність. А того дня враження було зовсім інше: він ніби фізично відчув присутність чогось такого, що доти сприймав тільки як витвір уяви. Він зрадів, що інструментом для цього несподіваного одкровення божественне провидіння обрало Херемію де Сент-Амура, якого він завжди вважав за святого, котрий не здогадується, що його позначено благодаттю. Та коли посмертний лист відкрив його справжнє обличчя, його страшне минуле, його незбагненну здатність прикидатися, доктор Урбіно відчув: щось визначальне й безповоротне відбулося в його житті.

А втім, Ферміна Даса не дозволила, щоб чоловік заразив її своїм похмурим настроєм. Він був спробував, поки вона допомагала йому просунути ноги в штани і застібала довгий ряд гудзиків на сорочці, але зазнав невдачі, бо Ферміна Даса була не з тих, кого легко приголомшити, а тим паче смертю чоловіка, якого вона не любила і навіть жодного разу не бачила. Знала тільки, що Херемія де Сент-Амур — інвалід на милицях, що він чудом урятувався від розстрілу під час якогось із безлічі повстань на якомусь із безлічі Антільських островів, і що потім, з необхідності, він став дитячим фотографом, причому найпопулярнішим у провінції, і що колись він виграв партію в шахи у когось, чиє прізвище вона пригадувала як Торремолінос, хоч насправді його звали Капабланка.

— А виявляється, він був усього-навсього втікач із Кайєнни, засуджений на довічне ув'язнення, — сказав доктор Урбіно. — Уяви собі, навіть людське м'ясо їв.

Він дав дружині листа, таємниці якого хотів би забрати з собою в могилу, але вона, не читаючи, поклала згорнуті вдвоє аркуші в шухляду туалетного столика й замкнула її на ключ. Ферміна Даса звикла, що чоловік аж надто схильний дивуватися, схильний до категоричних висновків та міркувань, які з роками ставали все мудрованішими, і до вузькості оцінок, невідповідної його образу громадського діяча. Але цього разу він переступив навіть власну межу. Зрештою, доктор Урбіно мав би цінувати Херемію де Сент-Амура не за те, чим той був колись, а за те, ким став, відколи з'явився тут, маючи з усього майна лише вбогі пожитки, складені в заплічному мішку емігранта, і вона не могла збагнути, чому чоловіка так вжахнуло запізніле відкриття справжньої суті його приятеля. Не розуміла, чому він обурюється з того, що Херемія де Сент-Амур мав таємну коханку, адже це було атавістичною звичкою чоловіків його суспільного стану, — не уникнув цього і сам доктор Урбіно у свою невдячну хвилину, — а крім того, Ферміна Даса вбачала розпачливий доказ любові в її готовності допомогти коханцеві здійснити його намір померти.

— Якби ти вирішив зробити це з таких самих серйозних підстав, які були в нього, мій обов'язок вимагав би від мене повестись, як і вона.

Доктор Урбіно знову опинився на перехресті цілковитого взаємонерозуміння, яке дратувало його протягом півстоліття.

— Ти нічого не збагнула, — сказав він. — Мене обурює не те, ким він був і як поводився, а те, що він обманював нас усіх протягом стількох років.

Його очі ледь затуманилися слізьми, але Ферміна Даса вдала, ніби не помітила цього.

— Правильно вчинив, — відповіла вона. — Якби він сказав правду, ні ти, ні ота бідолашна жінка, ні будь-хто інший у цьому місті не любили б його так, як любили.

Вона пристебнула ланцюжок годинника до петельки його жилета. Зав'язала краватку і приколола застібку з топазом. Потім утерла йому сльози та мокру бороду хустинкою, зволоженою квітковим одеколоном, і засунула її в нагрудну кишеню з розкритими, мов пелюстки магнолії, ріжками. Одинадцять ударів годинника лунко відбились у застояній тиші дому.

— Поквапся, — сказала вона, взявши його під руку. — Ми запізнимося.

Амінта Дешан, дружина доктора Ласідеса Олівельї, та його сім дочок, здавалося, подбали про все, щоб святковий обід з нагоди срібного весілля став у місцевому світському товаристві подією року. Їхнім родинним гніздом був старовинний монетний двір у самому історичному центрі, перебудований одним флорентійським архітектором, який пронісся тут, мов лихий вітер оновлення, і перетворив на венеціанські базиліки чотири чи навіть більше історичних пам'яток XVII століття. Там було шість спалень і два салони, просторі й добре провітрювані, де їли та приймали гостей, але місця для всіх там би не вистачило, хіба тільки для найобраніших, що мали прибути здалеку. Патіо скидалося на криту галерею монастиря, з кам'яним фонтаном, який дзюрчав у центрі, та клумбами геліотропів, що увечері обдавали будинок пахощами, але під аркадами не змогло б розміститися стільки визначних гостей. Отож вирішили влаштувати обід у фамільному заміському маєтку, за десять хвилин їзди автомобілем королівською дорогою, де було розлоге подвір'я, затінене величезними індійськими лаврами, а на річці з тихою водою росли креольські водяні лілеї. Офіціанти з ресторану дона Санчо під керівництвом сеньйори де Олівельї напнули в незатінених місцях барвисті парусинові тенти, а під лаврами поставили у формі прямокутника столи на сто двадцять дві персони, застелені лляними скатертями. На почесному столі красувалися букети троянд. Збудували поміст для духовного оркестру, що мав виконати програму, обмежену контрдансами і національними вальсами, а також для струнного квартету зі Школи мистецтв — цей сюрприз сеньйора Олівелья влаштувала зумисне для шановного наставника свого чоловіка, тобто для доктора Хувенала Урбіно, який мав головувати на обіді. Хоча ювілейна дата точно не збігалася з роковинами закінчення інституту, гостей вирішили зібрати саме на Трійцю, щоб підсилити урочистість торжества.

Приготування почалися за три місяці, з остраху, що не вдасться зробити чогось вельми важливого через брак часу. Із Сьєнага-де-Оро замовили живих курей, знаменитих на всьому узбережжі не тільки своїми розмірами та делікатесними властивостями м'яса, а й тим, що в колоніальні часи вони паслися на намивних землях і в їхніх волах знаходили самородки чистого золота. Сеньйора Олівелья власною персоною, в супроводі дочок та слуг, підіймалася на борт не одного розкішного трансантлантичного пароплава і вибирала там найкращі закуски з усіх країн світу для вшанування високих заслуг чоловіка. Усе вона передбачила, окрім того, що свято мало відбутися в червні, у рік запізнілих дощів. Небезпеку сеньйора Олівелья усвідомила тільки вранці, того самого дня, коли вийшла з дому, прямуючи на святкову службу до церкви й зі страхом переконалася, що повітря насичене вологою, небо затягнуте низькими хмарами, а морського обрію зовсім не видно. Незважаючи на ці грізні прикмети, директор астрономічної обсерваторії, з яким вона зустрілася в церкві, нагадав їй, що в аж занадто авантюрній історії міста навіть у найсуворіші зими на Тройцю ніколи не випадав дощ. Та коли пробило дванадцяту і більшість гостей уже пили аперитиви, сидячи на повітрі, вдарив одинокий грім, аж земля задвигтіла, і зразу ж ураганний вітер поперекидав усе на столах, порозривав тенти, а з неба ринула катастрофічна злива.

Доктор Хувенал Урбіно з великими труднощами дістався до маєтку свого учня посеред спричиненого грозою сум'яття, разом з останніми гостями, які зустрілися йому дорогою, і за їхнім прикладом хотів добратися від екіпажу до будинку, стрибаючи з каменя на камінь через залите водою подвір'я, але потім мусив погодитися на приниження, щоб люди дона Санчо пронесли його на руках під балдахіном з жовтого брезенту. Столи попереносили в дім і порозставляли там як могли, і в залах, і в спальнях, а гості навіть не намагалися приховати свій настрій, не радісніший, аніж у потерпілих від корабельної аварії. В домі було жарко, як у кочегарці, бо довелося позачиняти вікна, щоб туди не залітали під натиском вітру косі струмені зливи. На подвір'ї кожне місце за столом мало табличку з ім'ям гостя, і було передбачено, що по один бік сидітимуть чоловіки, а по другий — жінки, як то велів давній звичай. Але всередині будинку таблички з прізвищами перемішались, і кожен усівся як міг, посеред неймовірної мішанини, що принаймні в цьому одному випадку внесла цілковитий безлад у наші суспільні забобони. Амінта де Олівелья примудрялася бути в усіх місцях водночас — з мокрим волоссям, у заляпаній багном розкішній сукні,— протиставляючи стихійному лихові невідпорну усмішку, якої навчилася від чоловіка і вживала її, щоб не давати йому підстав розсердитись. За допомогою дочок, викуваних у тій самій кузні, вона навіть спромоглася зберегти недоторканими місця за почесним столом з доктором Урбіно посередині й архієпископом Обдуліо-і-Реєм по його праву руч. Ферміна Даса сіла поруч із чоловіком, як мала звичай робити з остраху, щоб він, бува, не заснув під час обіду або не розлив суп на лацкани піджака. Місце навпроти зайняв доктор Ласідес Олівелья, п'ятдесятирічний чоловік із жіночними рисами обличчя, що добре зберігся і чия весела вдача мало відповідала його впевненим і точним діагнозам. На інших місцях за цим столом повсідалися представники провінційної та муніципальної влади, а також торішня королева краси, яку губернатор привів під руку й посадив біля себе. Хоча звичай не вимагав від гостей спеціального вбрання, а надто у випадку обіду на лоні природи, жінки поприходили у вечірніх сукнях та прикрашені дорогоцінним камінням, більшість чоловіків — у темних костюмах та чорних краватках, а декотрі — в сукняних сюртуках. Тільки найдосвідченіші у світському житті, і серед них доктор Урбіно, були в своєму буденному одязі. Перед кожним гостем лежав аркуш із меню, надрукованим по-французькому й прикрашеним золотими віньєтками.

Стривожена задушливою спекою в домі, сеньйора де Олівелья обійшла гостей, благаючи, щоб перед обідом вони зняли піджаки, але ніхто не зважився подати приклад. Звертаючись до доктора Урбіно, архієпископ сказав, що це певною мірою обід історичний: сюди зійшлися — після того, як загоїлись рани і вгамувалася ненависть, — уперше об'єднані за одним столом, представники двох ворожих таборів у громадянських війнах, які заливали країну кров'ю від початку проголошення її незалежності.