Коли боги сміються - Сторінка 5

Три тисячі шістсот пляшечок проходило через його руки за десять годин. Це означало, що він досяг досконалості машини. Навчився уникати всіх зайвих рухів. Кожен порух худих його рук і тоненьких пальчиків був швидкий і точний. Він працював з великим напруженням, що виснажувало йому нерви. Руки йому почали сіпатись маніть уві сні, а вдень він і зовсім не міг скинути з себе напругу й перепочити. Він лишався увесь час ніби накручений, і руки йому сіпалися вже самі. Джонні став марніш, жовтий на виду, і кашель, що не кидався його зроду, Ще подужчав. Урешті хирні його легені в завжди здушених грудях здолало запалення, і він утратив роботу на гуті.

Потім він повернувся на ту саму джутову фабрику, де Колись починав свою першу роботу, — намотувати шпулі.

Однак тут він міг сподіватись на підвищення. Він був добріш робітник і мав згодом перейти до шліхтувальні, а ще пізніш до ткацького цеху. А вище вже не було для нього нічого, тільки наганяти виробіток.

Машини тепер крутилися швидше, ніж тоді, як він уперше став до роботи, а голова його працювала повільніше. Тепер він уже ні про що не мріяв, хоч, як був менший, тільки й тішився мріями. Одного разу він був закохався. Це ще тоді, як він направляв тканину на гарячому барабані, й закохався він у директорову дочку. Вона була набагато старша за нього, вже доросла дівчина, і бачив він її разів усього п'ять чи шість, та й то здалеку. Але те йому не вадило. На поверхні тканинної річки, що текла перед ним, Джонні малював уявою осяйні картини майбутнього — як він переробляє величезні гори роботи, винаходить чудодійні машини, сам стає директором фабрики — і врешті обнімає свою кохану й цнотливо цілує її в чоло.

Але все те було давно, дуже давно, ще поки не став він надто старий і виморений, щоб кохати. Та й директорова дочка вийшла заміж і кудись виїхала, а Джоннина уява заснула. І все ж гарні то були мрії, і він часто згадував їх, як інші люди згадують про своє дитинство, коли вони ще вірили в казки, в добрих чарівниць. Сам він ніколи не вірив ні в чарівниць, ні в Санта-Клауса, але вірив щирісінько в ті щасливі картини, що уява малювала йому на повитій парою річці з тканини.

Дорослим він зробився дуже рано. В сім років, як він одержав свою першу платню, почалось його юнацтво. ІЗ ньому зародилося певне відчуття незалежності, і взаємини його з матір'ю змінилися. Тепер він був зарібник, добував хліба собі й родині, мав своє діло у світі, отож почувався ніби рівним їй. А змужнілість, повна змужнілість прийшла до нього по одинадцятому році, як його на шість місяців поставили в нічну зміну. Бо хто працює в нічній зміні, той уже не може залишатися дитиною.

Було в його житті й кілька великих подій. Одного разу мати купила каліфорнійських сушених слив. Та ще двічі пекла бабку. То були справжні свята. Джонні згадував ті дні з великою приємністю. Тоді ж гаки мати нахвалялася колись зготувати зовсім надзвичайну страву — "плавучий острів" вона її називала, — що, мовляв, куди смачніша навіть за бабку. Цілі роки чекав Джонні того дня. коли він сяде за стіл і побачить перед собою "плавучий острів", аж помалу сам відсунув ту надію в царину недосяжних ідеалів.

Якось він знайшов на тротуарі срібного чвертака. То була також велика подія в його житті, до того ще трагічна. Щойно загледівши блискучого срібняка, ще й не підібравши його, Джонні вже знав, що повинен зробити. Вдома, звісна річ, не ставало на харчі, і треба було принести ті гроші додому, як він приносив щосуботи ввечері свою платню. Думати, як слід учинити, тут не доводилося; однак він ніколи не діставав для себе ані цента зі своїх зароблених грошей, а йому прикро хотілося цукерок. Він просто жадав солодощів, що перепадали йому тільки на Великі свята.

Джонні й не пробував дурити себе. Він знав, що це гріх, і згрішив умисне, обжершись цукерками на цілих п'ятнадцять центів. Решту десять центів він відклав на ще одну оргію, але, не звиклий носити при собі гроші, загубив їх. Те сталося саме тоді, як його гризло сумління після вчиненого, і видалось йому актом божої відплати. Він ужахнувся, відчувши, як близько грізний і розгніваний бог. Бог усе бачив і не забарився з карою, не давши йому навіть спожити весь зиск із свого гріха.

Джонні вважав той учинок за єдиний тяжкий злочин у своєму житті, і на згадку про нього в хлопцеві щоразу прокидалося сумління й шпигало його знову. То була єдина його пекуча таємниця. А вдача й саме життя примушували Джонні гірко шкодувати за тим учинком. Він був невдоволений з того, як витратив знайденого чвертака. Можна було б ужити його краще; якби він знав, що бог такий скорий на кару, він був би проїв усі гроші за одним разом. Тисячу разів він витрачав подумки того чвертака, і щоразу вигідніше.

В нього був ще один спогад із минулого, стертий і невиразний, але навіки втовкмачений йому в душу страшними ногами його батька. То був не спогад про якусь окрему подію, а радше кошмар, схожий на ту спадкову пам'ять, коли людина вві сні падає, ніби спогадуючи пригоди своїх прадавніх предків-деревиків.

Та згадка ніколи не навідувала Джонні в білий день, воли він не спав. Вона завше приходила вночі, в постелі, гаме в ту хвилю, коли його свідомість поринала й розчинилась у сні. І щоразу він злякано прокидався, а в першу моторошну мить йому здавалось, наче він лежить упоперек ліжка в ногах. А в самому ліжку йому ввижались невиразні обриси батька й матері. У вічі Джонні свого батька не пам'ятав. Йому пригадувалось тільки оте єдине: страшні й безжальні батькові ноги.

Ранні його спогади ще не згасали в ньому, але пізніх він не мав. Усі дні його життя були однакові. "Учора" чи "торік" він сприймав так само, як би й "тисячу років тому" — чи "перед хвилиною". Ніколи нічого не ставалось. Не було подій, що позначали б плин часу. І час не плив. Він усе лишався на місці. Рухалися тільки невпинні машини, та й то на одному місці — хоча й дедалі швидше.

Як йому вийшло чотирнадцять років, його перевели до шліхтувальні. То була грандіозна подія. Нарешті сталося щось таке, що можна згадувати довше, ніж нічний сон чи навіть день тижневої виплати. Це означало нову еру, машинову олімпіаду[14], початок літочислення. "Допіру як я перейшов до шліхтувальні…", або: "Це вже як я перейшов…", або: "Це ще як я не перейшов до шліхтувальні", — раз у раз чулося тоді від Джонні.

Шістнадцятий свій день народження він відсвяткував уже в ткацькому цеху, де йому дали верстат. Там знову з'явилася спонука — робота була відрядна. І він відзначився, бо фабрика давно перекувала його на досконалу машину. По трьох місяцях він працював уже на двох верстатах, а ще згодом на трьох і на чотирьох.

Під кінець свого другого року в ткальні він виганяв на своїх верстатах більше за будь-кого з ткачів, а не дуже вправних випереджав більш ніж удвічі. І вдома настали ліпші часи, як він досяг вершини свого заробітку. А втім, не можна сказати, що була в них яка зайвина. Діти підростали. Вони їли більше. І ходили до школи, тож треба було купувати книжки. Та й чогось що швидше Джонні працював, то швидше все дорожчало. Побільшало навіть комірне, хоч будинок уже трохи-трохи не розвалювався.

Джонні вигнався вищий, але від того здавався ще худіший. І нерви йому розшарпалися ще дужче, і зробився він дратливіший та зліший. Прикрий досвід навчив менших дітей обминати його чимдалі. Мати шанувала його як зарібника, однак та пошана була трохи забарвлена острахом.

Ніяких радощів його життя не знало. Як настають і відходять дні, він ніколи не бачив. Ночі його минали в темному й неспокійному сні, а решту часу він працював, і свідомість його була свідомістю машини. Опріч роботи, він не мав у голові нічого. Не мав жодних ідеалів і лиш одну ілюзію: ніби він п'є справжню каву. Він був робочою худобиною, та й годі. Ніякого духовного життя він не знав; і все ж десь у найглибших криївках його мозку, навіть для нього самого незвісно, зважувались і відзначалися кожна година його праці, кожен порух рук, кожне скорочення м'язів — і помалу готувалися вчинки, що мали вкинути в подив і його самого, і весь його тісний світ.

Одного дня, пізньої весни, він прийшов увечері з роботи, почуваючись аж надзвичай стомленим. За столом, як він сідав, панувала якась піднесена нетерплячка, та він нічого не завважив. Машинально, в понурій мовчанці, поглинав він вечерю, що поставлено перед ним. Усі діти охкали, та гмукали, та плямкали губами. Але Джонні не чув нічого.

— Та ти знаєш, що їси? — вихопилось нарешті в матері.

Джонні порожніми очима подивився на свою тарілку, тоді на матір.

— "Плавучий острів"! — тріумфально оголосила вона.

— А… — протяг Джонні.

— "Плавучий острів"! — хором підхопили діти.

— А… — знову протяг він. Та, набравши ще два-три ложки, додав — Чо'сь мені сьо'дні не хочеться їсти.

Він поклав ложку, відсунув стільця і втомлено підвівся.

— Ма'ть, лягатиму вже спати.

І пішов до своєї комірчини, тягнучи ноги ще дужче, ніж звикле. Роздягатися здалось йому титанічною роботою, страхітливо зайвою; він аж заплакав від знесилля й заліз у ліжко, так і не ззувши другого черевика. В голові йому щось росло й напухало, мозок тужавів і терпнув, думки туманіли. Кощаві пальці наче поробилися товсті, мов руки, а пучки набрякали й терпли, як і мозок. Поперек ломило нестерпуче. Боліли всі кісточки, всеньке тіло. А в голові почали скреготіти, гупати, брязкати й дудніти мільйони ткацьких верстатів. Увесь світовий простір сповнився летючими човниками. Вони пурхали туди й сюди, снуючись поміж зірок. Джонні сам працював на тисячі верстатів, що ткали чимраз швидше й швидше, і мозок його розмотувався, теж чимраз швидше, сотаючись у пряжу для тисяч летючих човників.

Другого ранку він не пішов на роботу. Був надміру заклопотаний — ткав без упину на тисячі верстатів, що стугоніли у нього в голові. Мати на роботу пішла, однак перше послала по лікаря. Той сказав, що в хлопця тяжка форма грипу. Дженні лишилася доглядати брата й робила все, що звелів лікар.

Грип виявився справді дуже тяжкий, і лиш за тиждень Джонні уперше вдягнувся й насилу подибав по хаті. Ще за тиждень, запевнив лікар, можна буде вийти на роботу. В неділю по обіді, якраз того дня, як Джонні очуняв, його навідав майстер із ткацького цеху.