Коли час лише починався - Сторінка 2

Їх було два і вони знижувалися на трицератанк подібно до ланки доісторичних бомбардувальників.

Схопівши Скіпа за руку, він утягнув його на морду Сема, штовхнув в кабіну поряд з сестрою і наказав: — Швидко в каюту! Потім стрибнув у водійське сидіння і закрив ковпак. І саме вчасно: перший птеранодон був вже так близько, що його правий елерон дряпнув по гофрованому головному гребеню Сема, а другий своїм фюзеляжем зачепив спину ящурохода. Дві пари реактивних двигунів залишили за собою дві пари вихлопних струменів.

II.

Карпентер так і підскочив в своєму сидінні. Елерони? Фюзеляж? Реактівні двигуни?

Птеранодони? Він включив захисне поле ящурохода, встановивши його так, щоб воно простягалося на півметра назовні від броні, потім включив другу передачу. Птеранодони кружляли високо в небі. — Марсі, — покликав він, — підійди сюди на хвилиночку, будь-ласка.

Вона нахилилася через його плечі і її яскраво-жовте волосся залоскотало його щоку.

— Так, містере Карпентер? — Коли ти побачила птеранодонів, ти сказала: "Вони нас вже знайшли!" Що ти мала на увазі? — Це не птеранодони, містере Карпентер. Я, правда, не знаю, що таке птеранодони, але це не вони. Це ті, хто нас викрав, на списаних військових літаках. Можливо, ці літаки і схожі на птеранодонів — я не знаю. Вони викрали нас зі Скіпом з підготовчої школи Технологічного інституту канонізації Великого Марса і тримають в очікуванні викупу. Земля — їх притулок. Їх троє: Роул, Фрітад і Холмер. Один з них, очевидно, залишився на кораблі. Карпентер промовчав. Марс 2156 року був смурною, пустельною планетою, де не було майже нічого, окрім каменів, піску і вітру. Його населення складалося з декількох тисяч упертих колоністів із Землі, що не відступали ні перед якими труднощами і декількох сотень тисяч таких же упертих марсіан. Перші жили в атмосферних куполах, другі, якщо не рахувати тих небагатьох, хто одружився або вийшов заміж за когось з колоністів, — в глибоких печерах, де ще можна було добути кисень. Проте розкопки, які в двадцять першому столітті вело тут Позаземне археологічне товариство, дійсно принесли безперечні докази того, що понад сімдесят мільйонів років тому на планеті існувала супертехнологічна цивілізація, подібна нинішній земній. І звичайно, було природньо припустити, що такій цивілізації були доступні міжпланетні перельоти. А раз так, то Земля, де в ті часи завершувалася мезозойська ера, повинна була стати ідеальним притулком для марсіанських злочинців — у тому числі і для викрадачів дітей. Таке пояснення, зрозуміло, могло пролити світло і на ті анахронізми, які раз у раз траплялися в археологічних знахідках крейдяного періоду. Правда, присутність Марсі і Скіпа в столітті динозаврів можна було пояснити і інакше: вони міг бути земними дітьми 2156 року і потрапити сюди за допомогою машини часу — так само, як потрапив сюди він. Або, якщо вже на те пішло їх могли викрасти і перекинути в минуле сучасні бандити. Але тоді навіщо їм було брехати?

— Скажи мені, Марсі, — почав Карпентер, — ти віриш, що я прийшов з майбутнього? — Так звичайно, містере Карпентер. І Скіп теж, я упевнена. У це неважко... трохи важко повірити, але я знаю, що така симпатична людина, як ви, не буде говорити неправду, та ще таку неправду. — Спасибі, — відгукнувся Карпентер.— А я вірю, що ви — з Великого Марса, який, мабуть, не що інше, як найбільша і наймогутніша країна вашої планети. Розкажи мені про вашу цивілізацію. — Це чудова цивілізація, містере Карпентер. Ми з кожним днем рухаємося вперед все швидше і швидше, а зараз, коли нам вдалося подолати чинник нестабільності, наш прогрес ще прискориться. — Чинник нестабільності? — Так, людські емоції. Багато століть вони заважали нам, але тепер цьому покладено край. Тепер, як тільки хлопчикові виповнюється тринадцять років, а дівчинці п'ятнадцять їх десентименталізують. І після цього вони набувають здатності холоднокровно ухвалювати розумні рішення, керуючись виключно суворою логікою. Це дозволяє їм діяти з найбільшою можливою ефективністю. У підготовчій школі Інституту ми зі Скіпом проходили так званий додесентименталізаційний курс. Ще чотири роки і нам почнуть давати спеціальний препарат для десентименталізації. А потім...

— Скр-р-р-р-і-і-і-і-і!.. Із страшним скреготом один з птеранодонів прокреслив навскоси по поверхні захисного поля. Його відкинуло убік і перш ніж він знову відновив рівновагу і злетів в небо, Карпентер побачив в кабіні людину. Він встиг розгледіти лише нерухоме, нічого не виражаюче обличча, але по його положенню здогадався, що пілот керує літаком, розпластавшись між чотириметровими крилами. Марсі вся тремтіла. — Мені здається... мені здається, вони вирішили нас убити, містере Карпентер, — слабким голосом сказала вона.— Вони погрожували це зробити, якщо ми спробуємо втекти. А взагалі вони вже записали на плівку наші голоси з проханням про викуп і, звісно, зрозуміли, що ми їм більше не потрібні.

Карпентер потягнувся назад і погладив її руку, що лежала на його плечі.— Нічого, крихітко. Ти під захистом пана Сема, так що боятися нічого. — А він... його, правда, так звуть? — Точно. Високоповажний Сем Трицератопс. Познайомся, Семе, — це Марсі. Наглядай гарненько за нею і за її братом, чуєш? Він обернувся і подивився в широко розплющені блакитні очі дівчинки. — Говорить, що наглядатиме. Готовий сперечатися, що на Марсі нічого подібного не винайшли. Вірно? Вона похитала головою — на Марсі це, мабуть, був такий же звичайний знак заперечення, як і на Землі, — і йому на мить здалося, що на губах у неї от-от з'явиться боязка усмішка. Але нічого не відбулося. Ще б трішечки...

— Дійсно, у нас такого немає, містере Карпентер. Він поглянув крізь ковпак на птеранодонів, що кружляли в небі (він все ще подумки називав їх птеранодонами, хоча тепер вже знав, що це таке). — А де їх міжпланетний корабель, Марсі? Десь поблизу? Вона ткнула пальцем вліво. — Онде. Перейти річку, а потім болото. Ми зі Скіпом втекли сьогодні вранці, коли Фрітад заснув — він чергував біля люка. Вони жахливі сплюхи, завжди сплять, коли підходить їх черга чергувати. Рано чи пізно Космічна поліція Великого Марса розшукає корабель і ми вважали, що доти зможемо ховатися. Ми пробралися через болото і перепливли річку на колоді. Це було... це було просто жахливо — там такі великі змії з ногами, вони за нами гналися і... Він відчув плечем, що вона знову вся тремтить. — Ну от що, крихітко, — сказав він.-Лізь швиденько назад до каюти і приготуй що-небудь поїсти собі і Скіпу. Не знаю, чим ви звикли харчуватися, але навряд чи це що-небудь зовсім несхоже на те, що є в запасі у нашого Сема. Біля шафи ти побачиш такі квадратні запаяні банки — в них бутерброди. Вгорі, в холодильнику, високі пляшки, на них намальоване коло з маленьких зірочок — там лимонад. Відкривай і ті і інші і берися до справи. До речі, раз вже ти цим займешся, зроби що-небудь і мені — я теж зголоднів. І знову усмішка ледь не розквітла у неї на губах. — Добре, містере Карпентер. Я вам зараз таке приготую!

Залишившись один в кабіні, Карпентер огледів навколишне мезозойське довкілля через переднє, бічні і хвостове оглядові вікна. Зліва, на горизонті, височіли молоді гори. Справа, вдалині, тягнувся ланцюжок круч. У хвостовому оглядовому вікні було видно розкидані рівниною вербні гаї, пальми і карликові магнолії, за якими починалися порослі лісом пагорби, — десь там знаходилася його точка входу. Далеко попереду з виключно мезозойським спокоєм палахкотіли вулкани. 79.061.889 років з цього часу, місце стане частиною штату Монтана. 79.062.156 років по тому палеонтологічна експедиція, яка вестиме дослідження десь в цих місцях, що на той час повністю змінилися, наштовхнеться на викопні рештки сучасної людини, померлої 79.062.156 років тому. Можліво, це будуть його власні рештки?

Карпентер посміхнувся і поглянув в небо, де все ще кружляли птеранодони. Подивимося — може трапитися і так, що це будуть рештки марсіанина. Він розвернув трицератанк і повів його назад. — Поїхали, Семе, — сказавши він.— Пошукаємо тут затишну місцинку, де можна відсидітися до ранку. А на той час я, мабуть, зміркую, що робити далі. От вже не думав, що нам з тобою коли-небудь доведеться займатися порятунком дітвори! Сем басовито забурчав і рушив у бік лісистих пагорбів.

Коли вирушаєш в минуле, щоб розслідувати будь-який анахронізм, завжди ризикуєш сам виявитися його автором. Узяти хоч би й класичний приклад з професором Арчібальдом Куїглі. Правда це чи ні — ніхто до пуття не знав; але так чи інакше ця історія як найкраще демонструвала парадоксальність мандрівки у часі. А історія свідчила, що професора Куїглі, великого шанувальника Колріджа, багато років мучила цікавість — хто був той таємничий незнайомець, що з'явився в 1797 році на фермі Недер Стоуі в англійському графстві Сомерсетшир і перешкодив Колріджу записати до кінця поему, яку він тільки що склав під час сну. Гість просидів цілу годину і потім Колрідж так і не зміг пригадати решту поеми. В результаті "Кубла Хан" так і не був завершений. З часом цікавість, що мучила професора Куїглі, стала нестерпною, він більше не міг жити без відповіді і звернувся до Бюро мандрівок в часі з проханням дозволити йому відправитися у той час і в те місце, щоб все з'ясувати. Прохання його задовольнили, і він без коливань виклав більшу частину своїх заощаджень на сплату за мандрівку в той ранок. Опинившись поблизу ферми, він причаївся в кущах і почав спостерігати за вхідними дверима. Ніхто не йшов; нарешті він, згораючи від нетерпіння, сам підійшов до дверей і постукав. Колрідж відкрив двері і запросив професора увійти, але кинутого їм злісного погляду професор не міг забути до кінця своїх днів.

Пригадавши цю історію, Карпентер усміхнувся. Втім, особливо сміятися з цього приводу не доводилося: те, що відбулося з професором Куїглі, цілком могло трапитися і з ним. Подобалося йому це чи ні, але було абсолютно не виключено, що викопні рештки, чиїм походженням він зайнявся за дорученням Північноамериканського палеонтологічного товариства (ПАТО) і з цією метою відправився в мезозойську еру, виявляться його власними.

Та він відігнав від себе цю думку.