Коли почалася війна - Сторінка 4

Подеколи ми дорогою переганяли колону піхоти з оркестром попереду, що грав "Ой чого я", або колона рухалася нам назустріч; вони тепер мали аж три духові оркестри, і справа посувалася жвавіше. Було пізно, вже після півночі, коли ми відвезли останні коробки,— і мої руки, що не встигли ще забути всіх тих казанків з ложками, які довелось порозкладати, майже не відчували різниці поміж ними й коробками з-під "Персілю".

Я страшенно втомився й хотів був так і впасти в одязі на постіль, але на столі вже знов лежала гора хліба, паштету, повидла й масла, і всі вирішили, що треба їх поділити; мені потрібні були тільки сигарети, тож довелося чекати, поки ретельно поділять усе інше, бо єфрейтор, звісно, знов залишив сигарети наостанок; він порався підкреслено повільно,— може, щоб навчити мене помірності й дисципліни і заразом виказати свою зневагу до моєї нездержливості; отримавши нарешті свої сигарети, я, не роздягнувшись, уклався на ліжко, закурив і став дивитись, як сусіди по кімнаті накладають на хліб паштету, й слухати, як вони прихвалюють "відмінну якість масла" і мляво сперечаються про те, чи повидло — з полуниць, яблук та абрикос, чи з самих полуниць та яблук, їли вони дуже довго, і я все не міг заснути; потім я почув у коридорі чиюсь ходу,— вона все ближчала, і я раптом зрозумів, що це до мене; мені стало страшно, і все-таки я відчув якусь полегкість; дивно було тільки, що всі, хто сидів коло столу,— крамарчук, санітар і майбутні вчителі,— одностайно кинули жувати і, як один, утупилися в мене; і тоді єфрейтор вирішив, що зараз саме добре нагримати на мене; він підвівся й гарикнув:

— От чорт, та скиньте ж чоботи, коли лягаєте на постіль!

Трапляється таке, у що ніяк не можеш повірити, і я й сьогодні ще не вірю, хоч єфрейторові слова досі лунають у мене в вухах, що він несподівано звернувся до мене на "ви", але це раптове "ви" пролунало так кумедно, що я вперше, відколи почалася війна, засміявся. Тим часом двері широко відчинилися — й біля мого ліжка зупинився ротний писар; він був дуже схвильований і тільки з цієї причини не визвірився на мене за те, що я лежав на постелі в чоботях і мундирі та ще й курив. Він лише мовив:

— Вам наказано за двадцять хвилин з'явитися в усьому похідному спорядженні біля корпусу номер чотири. Наказ зрозуміли?

Я сказав:

— Так,— і підвівся з постелі.

Тоді він додав:

— Доповісте про себе ротному фельдфебелеві.

І я знову сказав: "Так",— і заходився спорожняти свій пенал; я навіть не звернув уваги, що писар усе стоїть біля мого ліжка,— аж зненацька, саме коли клав до кишені фотографію своєї дівчини, почув біля себе його голос:

— Мушу повідомити вам сумну звістку, сумну, хоч вона дає нам право пишатися: перший полеглий на фронті з нашого полку — ваш бойовий товариш унтер-офіцер Лео Зімерс.

На другій половині фрази я обернувся від пенала, й тепер усі мої сусіди по кімнаті разом з ротним писарем утупилися в мене; я відчував, що дуже зблід, і не знав, чи кричати з люті, чи не озиватись; нарешті я тихо сказав:

— Ще ж навіть війни не оголошено, його не могли вбити... і його не вбили!..— І враз я закричав: — Лео не вбитий, ні, неправда!.. Ви добре це знаєте!

Ніхто не озвався, навіть унтер-офіцер, і поки я спорожняв пенал і запихав увесь належний мотлох у ранець, ротний писар відчинив двері й вийшов. Я спаковувався на табуретці, аби тільки не обертатися; за спиною в мене все неначе вимерло, не чутно було навіть, як жують. Я склався дуже швидко; хліб, паштет, сир і масло я залишив у пеналі й замкнув його. Коли мені таки довелося обернутись, я побачив, що всі вже примудрилися нечутно полягати; я кинув ключа від пенала на ліжко крамарчукові й сказав:

— Забереш те, що зосталося, собі, воно твоє.

Хоч він був мені несимпатичний, але здавався найсимпатичнішим з усіх п'ятьох. Згодом я шкодував, що не пішов мовчки, та мені ж тоді не було ще й двадцяти. Я хряснув дверима, взяв у коридорі свою гвинтівку, спустився сходами наниз і, підвівши очі на годинник над дверима канцелярії, побачив, що вже майже третя. Стояла тиша й спека в цей останній понеділок серпня 1939 року. Ключа від пенала Лео я викинув десь на казарменому подвір'ї дорогою до четвертого корпусу. Там уже всі вишикувались у колону, оркестр стояв попереду, і офіцер, що мав виголосити звичне казання про "згуртованість", саме йшов через подвір'я; він скинув кашкета, втер із чола піт і знов надягнув кашкета на голову. Достоту трамвайний водій, що зводить дух на кінцевій зупинці.

Несподівано до мене підійшов ротний фельдфебель і спитав:

— Ви зі штабу полку?

Я відповів:

— Так.

Фельдфебель кивнув головою; він був змарнілий, дуже молодий і трохи безпорадний; я дивився повз нього, на щільну, невиразну в темряві солдатську масу. Поблискували тільки інструменти оркестру.

— Ви часом не телефоніст? — спитав мене ротний фельдфебель.— У нас днями загинув телефоніст.

— Атож,— відповів я швидко й з таким запалом, який його, видимо, здивував.— Практично я опанував цей фах.

— Добре,— сказав він,— виходить, ви прийшли дуже до речі. Ставайте десь у хвості колони, дорогою ми з'ясуємо деталі.

Я подався праворуч, туди, де темно-сіра людська маса ніби ледь світлішала; підійшовши ближче, я розрізнив навіть обличчя; я став у задньому ряду. Хтось гукнув:

— Праворуч — кроком руш!

І не встиг я підняти ноги, як вони вже знов завели своє "Ой чого я, чого".