Коли відпочивають янголи - Сторінка 2

І в них повинно було бути багато-багато пелюсток – не три, не чотири, а безкінечна безліч – ніби це спалахи далеких зірок.

Пройшло небагато часу, і Тетяна Володимирівна стала запитувати: "Скільки квітів у вазі? Скільки пелюсток у кожної квітки?" Всі відповідали по черзі, і вона всіх хвалила. Я уявляла, як вона зрадіє, коли я скажу: "А у мене – безкінечна безліч. Тому що сьогодні свято – перше вересня, а безкінечна безліч – це найважливіше".

Тетяна Володимирівна, однак, зовсім не зраділа. Вона сказала, треба уважно слухати завдання. І ваза у мене якась дивна, безформна. Як бочка. Надалі мені треба старатися бути охайною. Тоді все буде виходити красиво. А ми все повинні робити красиво, – вона мигцем поглянула на свої помаранчеві нігті, – тому що тепер ми школярі. Але сьогодні вона мені прощає. Всю мою неохайність. Сьогодні свято, перше вересня, ми ще тільки почали вчитися, і у нас усе попереду.

Через деякий час був іще один урок малювання. Ми малювали уставайлика. Треба було накреслити чотири кола – два великих і два маленьких – і порахувати. А потім намалювати уставайлику обличчя і розфарбувати. Я добре вміла малювати кола і швидко виконала завдання. Потім подивилася на картинку і побачила, що намальованому уставайлику дуже самотньо. Він, уставайлик, не може ні лягти, ні сісти. Але повинен же він щось робити? А йому навіть поговорити ні з ким! І тоді я намалювала поруч з першим уставайликом ще двох – одного меншого і одного більшого. Вийшла ціла сім'я. Найбільшому уставайлику я намалювала бороду, щоб було видно: це уставайлик-дідусь, а поруч стоять уставайлик-мама і уставайлик-доця. У кожного уставайлика по два великих кола і по два маленьких. Всього шість великих і шість маленьких. А можна ще по-іншому: у одного уставайлика чотири кола, а у трьох – в три рази більше. Три рази по чотири. Так навчив мене рахувати дідусь. Але головне не це. Головне, що уставайликам, коли їх троє, не нудно!

Тетяна Володимирівна проходила між рядами і дивилася, хто що намалював. Вона заглянула в мій альбом і ні про що мене не спитала. Просто взяла і показала моїх уставайликів іншим дітям.

— Яку помилку допустила Аліна? — спитала вона зі звичною лагідною строгістю, яка не дозволяла заперечень і не дозволяла перестати її любити.

Всі тут же підняли руки і стали трясти ними в повітрі. Тетяна Володимирівна викликала одного товстого хлопчика, який весь витягнувся, як солдатик на параді, і голосно сказав:

— Нам задавали намалювати одного уставайлика, а вона намалювала трьох!

І всі відразу відчули, що я зробила щось погане. Якусь глибоко неправильну справу.

Тетяна Володимирівна схвально кивнула хлопчику – солдатику, дозволила йому сісти, а потім поділилася з класом своїми підозрами:

— Аліна, мабуть, не вміє дивитися. Або у неї щось з очима. Якась хвороба. От оце що таке?

Вона взяла олівець і показала на уставайлика-дідуся.

— Це борода, — сказала я тихо. За правилами я повинна була щось сказати.

— Ви чули? – деякий час Тетяна Володимирівна схвально вглядалася в клас, який розвеселився по команді, а потім закликала учнів до тиші. — Ви де-небудь бачили уставайлика з бородою? І я не бачила. Ні-ко-ли. Ми вчимося у першому класі, і я поки що не ставлю вам оцінок. Але за цю бороду треба було б поставити двійку.

Тетяна Володимирівна повернулася до мене і, повертаючи альбом, дзвінко його захлопнула:

— Перероби малюнок дома. Як вимагається. Завтра мені покажеш.

Потім вона стала хвалити роботи інших дітей. Всі діти впевнено рахували кола, і за це Тетяна Володимирівна роздавала їм картонні сонечка. Я тихенько погладжувала обкладинку альбому, щоб уставайлики не турбувалися, і примовляла: "А мені сонечка не потрібні, а мені сонечка не потрібні".

Дома я відкрила альбом, поклала перед собою картинку і деякий час на неї дивилася. Уставайлики, здавалося, не відчували сорому, який обвалився на них, і та, яка з бородою, лагідно дивилася на менших уставайликів. Від цього очі у неї ледь-ледь здвинулися вправо, придаючи обличчю лукавий вираз. Я взяла олівці і намалювала доріжку, по якій сім'я уставайликів тут же відправилася гуляти. А навколо намалювала метеликів. Я тоді дуже любила малювати метеликів. Набагато більше, ніж квіти. Метелики – це і є ж квіти, якось сказала мама. Тільки літаючі.

Дідусь прийшов з роботи, і я показала йому картинку. Він довго і з задоволенням розглядав уставайликів і жалів, що бабуся цього не бачить, а потім попросив подарувати йому малюнок. Дідусь повісить його над столом у кабінеті. Якщо йому раптом стане сумно, він подивиться на картинку і відразу перестане сумувати.

Я вирвала листок з альбому і подарувала дідусеві. А другого уставайлика малювати не стала, хоча мені було страшно: раптом Тетяна Володимирівна стане мене лаяти? Але вона не стала. Вона забула.

4

Досить швидко з'ясувалося: всі учні в класі діляться на нерівні групи. Перша група була маленькою. В неї входили розумні діти – як той хлопчик-солдатик. Тетяна Володимирівна часто до них зверталася, говорила, що він чи вона – "молодець". І солдатики отримували більше всіх картонних сонечок.

Всі решта були Тетяні Володимирівні нецікаві і викликали нудьгу. Нудьга була неймовірно заразною і була б нестерпною, якби не наявність третьої групи. Її представники ніколи не отримували сонечок. Час від часу Тетяна Володимирівна про них згадувала і говорила: "Так. Всі мовчать і працюють самостійно. Я займаюся з дурнями!" Дурні вставали поруч з партами, і Тетяна Володимирівна з дратівливістю починала вимагати, щоб вони щось повторили – іще й іще раз. У ці моменти вона недобре збуджувалася, і в її красивому обличчі відчувалося недобре, але живе життя.

Особливе місце в групі дурнів займав Колян. Тетяна Володимирівна, звертаючись до нього, завжди трохи підвищувала голос: "Воротов! А ну – сядь! Ти заспокоїшся коли-небудь? Нічого не мислиш, так сиди тихо!" Але діти називали його Колян: "Колян сказав", "Колян кинув (впустив, штовхнув, зробив)".

Колян був не просто дурнем, від якого з незрозумілих причин вислизали букви і цифри в їх істинному значенні. Колян був несповна розуму. Не сильно, а ледь-ледь. Він не міг сидіти спокійно. Всередині у нього працював якийсь бездумний механізм, який змушував раптово махати руками, пищати чи хрюкати. Тетяна Володимирівна від цих незапланованих звуків виходила із себе. Я її розуміла – не дивлячись на несхожість характерів. Мені теж не подобалося, коли хтось ні з того ні з цього починає кукурікати. Але з цим нічого не можна було зробити.

І це створювало деяку непередбачуваність у нашому шкільному ЖИТТІ.

Хоча Колян корчив гримаси, на перервах кричав і носився по класу, в цілому він був нешкідливою істотою. Поки не витягнув дзеркальце.

Дзеркальце зберігалося в учительській сумочці. Тетяна Володимирівна час від часу витягала його назовні, отряхала зачіскою, голову то наліво, то направо, переконувалася, що в світі існує краса, придушувала позіхи і починала урок.

Ось це дзеркальце і трапилося Коляну на очі. Точніше, його ручка, яка стирчала із недбало прикритої сумочки.

У Коляна не було злих намірів. Він просто проносився мимо в час перерви, демонструючи чудеса гнучкості і чудом не збиваючи на шляху парти. І його рука якось сама собою схватила дзеркальце за ручку, яка стирчала. Він і не думав скриватися і продовжував божевільний біг, розмахуючи дзеркальцем, підсовуючи його кому-небудь під ніс і вигукуючи: "Накось! Викуси!"

Потім продзвенів дзвінок, і щось в бідній голові Коляна клацнуло. Він заметушився по класу, віддаляючись від учительського столу і від сумочки, ніби раптом усвідомив загрозу, яка надходила від них. А потім і зовсім опинився в останніх рядах і, намагаючись замести сліди свого ненавмисного злочину, кудись це злісне дзеркальце сунув. Увійшла вчителька, ми скочили і завмерли поруч з партами. Тетяна Володимирівна кивнула, клас дружно видихнув і опустився за столи, а вона звичним рухом потягнулася до сумочки. І не виявила там улюбленого дзеркальця.

На обличчі Тетяни Володимирівни раптом закипіло життя, зробивши його невпізнаним, майже негарним. Всі, навіть любимчики-солдатики, учули неминучу біду.

— Хто дозволив лазити в мою сумку?— Тетяна Володимирівна вимовила це з незнайомими інтонаціями.

— Хто взяв дзеркало?

Хтось із солдатиків тут же підняв руку.

— Ти?

— Ні, — злякався відповідач. – Це Колян взяв. Я бачив. Він з ним бігав.

— Ні, не я! – заканючив Колян, і було видно, що йому дуже страшно.

— Де дзеркало, я вас питаю?

Колян все продовжував нити і віднікуватися. Було видно: толку від нього не добитися. І Тетяна Володимирівна, все більше гніваючись, змінила тактику.

— Хто був у класі на перерві? Хто останнім бачив дзеркало? А ну, встати!

Встали майже всі. Тільки чотири дівчинки залишилися сидіти.

— Стояти струнко. Руки за голову! Будете так стояти, поки дзеркало не знайдеться.

Ми встали і невпевнено заклали руки за голову. Як в кіно про бандитів. Чи про терористів. Терористи кладуть руки за голову, коли їх ловлять. Чи вони самі наказують кому-небудь покласти руки за голову.

І так ми всі стояли перед Тетяною Володимирівною, весь перший клас. Вона сиділа за столом, листала журнал і на нас не дивилася.

Одна маленька дівчинка в останньому ряду раптом підняла руку і почала нею трясти. Ми завжди так робили, щоб нас запитали. А дівчинка не просто трясла рукою, вона навіть підскакувала від нетерпіння.

— Я знаю, де воно! Я знаю! — голосно зашепотіла дівчинка. Хлопці стали переглядатися. І вчителька, нарешті, звернула на неї увагу:

— Я тебе слухаю!

— Ось воно у відрі!

Всі обернулися і подивилися, куди показувала дівчинка. Серед паперу в сміттєвій корзинці виднілася ручка дзеркальця. Колян, усвідомивши, що його викрили, страшно завив і кинувся геть із класу.

Тетяна Володимирівна підійшла до корзинки, дістала звідти дзеркало, потім повернулася до столу, різко схватила сумочку і теж швидко вийшла. Двері голосно грюкнули. Хоча грюкати дверима не можна було і вчителька постійно за це боролася. Але тепер вона сама грюкнула дверима і пішла. А ми залишилися стояти "руки за голову". І не знали, що робити. Деякі хлопчики стали опускати руки і сідати. А дівчатка всі стояли: раптом Тетяна Володимирівна вернеться? Але потім сіли і вони.