Коли вимерли динозаври? - Сторінка 2

Є інша теорія. Вона пов'язана зі зміною клімату на Землі до кінця крейдяного періоду, з тим, що зменшилася кількість вологи, почали пересихати болота і річки, порідшали ліси. Але ж не всі динозаври жили в болотах. Були серед них і літаючі, і такі, що могли чудово існувати в сухій місцевості. Мільйони років до цього динозаври чудово пристосовувалися до змін клімату — інакше б їм не завоювати всю Землю. А тут раптом їм набридає пристосовуватися, і вони піднімають вгору свої лапки і говорять: "Досить, ми вже краще вимремо, аніж терпіти і змінюватися". До речі, нещодавно встановлено, що на цьому кліматичному рубежі з'являються нові форми динозаврів, чудово пристосовані для сухого клімату. Тому і для такої теорії, на мій погляд, немає підстав.

— Так і не розгадано?

— Зачекайте, я ще не закінчив. — Доцент увійшов у роль лектора і забув, що перед ним журналісти, а не його студенти. — Ви, напевно, чули, що час від часу знаходять кладовища динозаврів, найчастіше в тих місцях, де раніше були озера, куди річки зносили трупи померлих або загиблих ящерів. Знаходять також, що, здавалося б, більш дивовижно, величезні кладовища яєць, сотень тисяч. Що ви на це скажете?

— М-да, — сказав Полянов.

— Сотень тисяч, — повторив Ганковський і постукав вказівним пальцем по корінному зубі мамонта. — І всі яйця відкладені приблизно в один час. Це свідчить про те, що в якийсь історичний момент з яєць динозаврів перестали виводитися динозаврята. Чому?

— Може, радіація, як ви казали? — втрутився я.

— Припускаю, — сказав Ганковський, — хоча не вірю. Наші ж французькі колеги вважають, що причина тому — сім різких, хоча й короткочасних, похолодань. Похолодання не змогли вплинути на дорослих особин, але знищили ніжніші зародки. Якщо це так, то уявляєте собі трагічну картину? Ще живі останні старі динозаври, вони ще хлюпаються в пересихаючих болотах, але на зміну їм вже не прийдуть представники їх роду. І теплокровні звірі, такі дрібні, що динозаври і не підозрюють про їх існування, переймуть у них естафету життя на Землі.

— Картина, — сказав цілком щиро Полянов.

— До речі, ви не чули, що у нас на Саянах знайдено величезне кладовище динозаврів? Цього року там працюватиме розвідувальна група.

— У Парику? — запитав Полянов.

— Там, там.

— Наш кореспондент надіслав звідти фотографії, — сказав Мик-Мик. — Ми тому до вас і прийшли.

— Ага, — сказав доцент. — Я зовсім і забув. Ну і що він сфотографував?

— Василю Семеновичу, покажи товаришеві Ганковському, — сказав Полянов урочисто.

Я простягнув доцентові конверт.

Доцент витягнув пачку блискучих відбитків з конверта, надів пенсне і почав роздивлятися верхній знімок. Не кажучи ані слова, відклав його, подивився наступний. Ми з Мик-Миком завмерли, не важачись дихати.

— Диплодокус, — сказав нарешті тихо, задумливо і якось боязко доцент, і пальці його ніжно торкнулися поверхні знімка. — Довжина до двадцяти п'яти — двадцяти семи метрів. Верхня крейда.

Відклавши останню фотографію, Ганковський поглянув на нас крізь пенсне і запитав:

— Необхідна моя освічена думка?

— Так-так, — сказав Полянов, — ви розумієте...

— Дуже добре, я б сказав, украй добре і переконливо виконано. Це метод блукаючої маски?

— Це справжні фотографії, — сказав я. — Зняті на Саянах нашим фотокореспондентом Грісманом.

— Таж наша група ще не приїхала туди.

— Він там сам. І зняв.

— Як так зняв? — Доцент почав щось розуміти. — Підробка? — запитав він.

— Не думаю, — зітхнув Полянов.

— У Грісмана начисто відсутнє відчуття гумору, — сказав я. — Від нього навіть дружина пішла.

Мій аргумент справив на доцента враження.

— Дружина, кажете... — сказав він. — А фотографії дуже переконливі. Я за своє життя бачив мільйони відбитків, і весь мій досвід говорить, що це не підробка, не містифікація.

Доцент відклав фотографії і встав.

— У мене і плівка з собою, — сказав Полянов і теж вайлувато підвівся з крісла.

— Які вжито заходи? — запитав Ганковський.

— Ми приїхали до вас, — сказав Полянов.

— І все?

— Як тільки ви висловитеся, ми вживемо заходи, — сказав Мик-Мик.

— Можете скористатися моїм телефоном, — сказав доцент.

...І Полянов скористався. Він не злізав з телефону протягом години. Він зв'язався з Париком, він добився того, щоб Грісмана, котрий мирно відпочивав у готелі, витягнули з ліжка і привели до телефону, він витратив купу грошей на цей телефонний дзвінок. І свого добився.

Доцент нервово ходив по кабінету і час від часу знову починав розглядати фотографії.

— Неймовірно, — бурмотів він, дістаючи з полиць товсті фоліанти із зображеннями страхітливих скелетів і звіряючи відносні розміри ший і ніг чудовиськ.

— Є Грісман, — сказав тут Полянов. — Це ти, Мішо?! — кричав він у трубку. — Полянов говорить. Ти мені скажи — знімки твої не липа? Ні, кажеш? Сам бачив? Сам? Повтори! Так. Ти знаєш, що ти диплодокуса знайшов? Живого. Далеко вони звідси? Отож-бо я й кажу: диплодокуса, ди-пло-дока. Раніше не чув? Вчитися треба! То ти повтори: бачив своїми очима?

Полянов підморгнув нам і сказав:

— Бачив. Не бреше.

Він обернувся до трубки і продовжував:

— Що? Ні, це не тобі, я тут товаришам з університету говорив. Так от, далеко вони від міста живуть? Ага. Кілометрів сто, кажеш? А дорога туди є? Скільки без дороги? П'ятдесят? Тепер слухай. Зараз цією справою займуться вчені. Так що тобі там на місці допоможуть. З транспортом, із загоничами... Зрозумів?

— Хай нічого не робить. Завтра туди вилетимо і я, і мої колеги, — втрутився Ганковський.

На нього дивитися було страшно.

— Все ясно. То нічого особливо не роби. Без авантюр. Побачиш — спостерігай. Сам, кажеш? У жодному випадку. А так як знаєш. Щоб камери з рук не випускати. Кожен кадр на вагу золота. Все. Чекай подальших вказівок.

Полянов передав трубку схвильованому доцентові, а сам, переводячи дух, всівся поряд зі мною і прошепотів:

— Ти бачив, як я йому не те щоб заборонив організувати полювання, а тільки для порядку. Якщо наша людина першого диплодокуса спіймає... Якщо Грісман сам забезпечить — готова сенсація в кращому сенсі цього слова. А з доцентом туди ти сам полетиш.

— Вони відправлять Грісмана до боліт сьогодні ж. У них вертоліт є, — сказав доцент, повісивши трубку. — Неймовірно. Адже всього сто кілометрів від районного центру, і мисливці там бували. Геологи. І хоч би хто повідомив.

— То як же: всі динозаври вимерли, а ці диплодокуси залишилися? — запитав не без підступу Полянов.

— Не знаю, не беру на себе сміливості відповісти, — сказав доцент, знову знімаючи телефонну трубку.

Він почав дзвонити на кафедру.

— Може, вони закопуються на зиму? Адже морози там.

— Нісенітниця, — відповів доцент.

Наступного дня ми не відлетіли на Саяни. Була нельотна погода. Як навмисне. До цього два тижні була льотна. А коли терміново летіти, то нельотна. Ми півдня провели на аеродромі, сподіваючись на метеорологів, але ті нічого зробити з погодою не змогли.

Час від часу репродуктор у залі очікування несподівано прокашлювався і кликав пасажирів летіти до Тюмені, Красноярська або Чити. У Парик він нікого не кликав. Журналісти і кандидати наук швидко звикли один до одного і до залу очікування, відгородили кріслами найзатишніший кут і час від часу йшли невеликими групами в буфет.

Немає нічого дивного в тому, що вісімдесят відсотків розмов у нашому кутку стосувалися динозаврів і подібних до них таємничих чудасій природи.

— Я нещодавно читав, товариші, — сказав хтось, — що до Африки вирушила експедиція за чудовиськом, яке мешкає недалеко від озера Вікторія. Місцеві жителі його бояться.

— Не виключено, — підтримав оповідача один з кандидатів наук. — Врешті-решт ми не все знаємо про нашу стареньку Землю. Існує маса недосліджених областей, куди й не ступала нога людини. Чом би не підтвердитися хоча б частині відомостей про морських зміїв, озерних зміїв і так далі.

— Але, кажуть, лабинкирське диво виявилося міфом?

— Ну, на Лабинкирі чудовиську прогодуватися нічим. І на Лох-Нессі теж. Хоча океани можуть приховувати в собі...

— Але ж Парик-бо не океан, — пролунав чийсь тверезий голос.

Я залишив сперечальників і відійшов до телефону, щоб подзвонити Мик-Мику.

Новин від Грісмана не було.

Повернувся в редакцію я надвечір, коли стало ясно, що відлетіти раніше завтрашнього ранку не доведеться. Полянов стояв з телефонною трубкою в руці і мовчав. Зате всі навколо говорили безперестанку. У Полянова одне вухо було малиновим від неодноразово притискуваної до нього телефонної трубки, він осунувся, але вигляд у нього був звитяжний. Я зрозумів, що трапилося щось важливе.

— Щойно говорив з Грісманом, — сказав він.

— Він повернувся?

— Майже. Вони спіймали ящера.

— Живцем?

— Живцем. Зараз замовляю спецплатформу.

— А годувати його чим?

— Учені зміркують. Так що відліт відміняється. Потім полетиш. Сам розумієш.

І Полянов набрав номер телефону Ганковського, щоб повідомити його про перший подвиг Грісмана.

Всі ми дуже турбувалися, як диплодок перенесе таку тривалу подорож, як його доставлять до залізниці, як... як... як... Наш карикатурист вже підготував до номера карикатуру — поїзд із самих платформ, а з останньої звішується на рейки хвіст жахливого динозавра.

А вранці, коли я, невиспаний і загнаний безперервними дзвінками, нарадами і поїздками, увійшов до редакції, мене вразила тиша і порожнеча в коридорі.

Я поглянув на годинник. Дев'ята. Ніби всі повинні бути на місцях, вірніше, повинні метатися коридорами і обговорювати нашу сенсацію. Але ніхто не метався. Я зазирнув у кабінет до Мик-Мика. Кабінет був порожній. Кинута похапцем телефонна трубка тихо розгойдувалася біля самої підлоги. Я поклав її на важіль. Телефон негайно задзвенів.

— Які новини від Грісмана? — запитав незнайомий голос.

— Не знаю, — сказав я. — Подзвоніть через півгодини.

Важке передчуття тривожило мене. Я вийшов у коридор і прислухався. З боку залу, де зазвичай проводяться збори, вечори і шахові турніри, пролунав вибух голосів. Знову все змовкло.

Я побіг туди.

Там були всі члени редакції і половина співробітників університету. Я зазирнув через голови тих, що стояли в дверях.

На сцені стояв Полянов. Поряд з ним Грісман, що обріс свіжою, тижневої давності борідкою. Між ними стілець. На стільці знаходилося щось на кшталт величезного, метра в півтора, скляного слоїка, мабуть, узятого в якійсь хімічній лабораторії.