Коли я знову стану маленьким - Сторінка 2

Мені довго не можна лишатись. Потім пошкодуєш...

А мені й хочеться назвати бажання, та не можу. Видно, так уже заведено на світі, що говорити легко, тільки коли тобі чогось не особливо хочеться, а от коли чогось дуже хочеш, то важко.

Бачу, що гном засмутився. Шкода мені ного. Проте сказати нічого не можу.

— Ну, бувай,— каже.— А жаль...

І ось він уже йде. Тільки тут я швидко прошепотів:

— Хочу знову стати маленьким.

Він вернувся, закрутився дзигою — і просто мені в очі ліхтариком. І цвірінькнув щось, але я не розчув. Не знаю, як гном пішов. Тільки коли я вранці прокинувся, все пам'ятав.

З цікавістю розглядаюсь по кімнаті.

Ні, це мені зовсім не снилось.

Усе правда.

День перший

Я нікому не кажу, що був дорослим, вдаю, ніби завжди був хлопчиком і чекаю, що з цього вийде. Все мені якось дивно і смішно. Дивлюсь і чекаю.

Чекаю, коли мама відріже мені хліба, ніби я сам не можу. Мама питає, чи зробив я уроки. Кажу, що так, зробив, а як насправді — не знаю.

Все як у казці про Сплячу царівну, і навіть гірше. Бо царівна проспала сто років, але й усі спали разом з нею, а потім разом з нею прокинулись: і кухарі, і мухи, і вся обслуга, і навіть вогонь у каміні. Прокинулись такими ж, як були. А я прокинувся зовсім іншим.

Я глянув на годинник і відразу відвернувся, щоб себе не виказати. Бо, може, той хлопчик не знався на годинниках?

Цікаво, що буде в школі, яких я там зустріну товаришів? Чи помітять вони що-небудь, чи думатимуть, що я вже давно ходжу до школи? Дивно, що я знаю, до якої мені школи йти, на якій вона вулиці. Знаю навіть, що наш клас на другому поверсі, а я сиджу за четвертою партою, біля вікна. А поруч зі мною Гаєвський.

Іду, розмахуючи руками, марширую. Легкою ходою, виспаний. Зовсім не так, як коли був учителем. Роздивляюсь на всі боки. Вдарив рукою по бляшаній вивісці. Сам не знаю, навіщо я це зробив. Холодно, навіть пара з рота йде. Навмисне дихаю так, щоб було більше пари. Мені 1 спадає на думку, що я можу засвистіти як паровоз. І почати пускати пару, і бігти, а не йти. Та я якось соромлюся. Ну, а, власне, чого? На те ж я й хотів стати маленьким, щоб мені було весело.

Та ураз якось не можна. Спершу треба до всього придивитись, і вже тоді.

Йдуть учні й учениці, йдуть дорослі. Я дивлюся, хто з них веселіший. І ці йдуть спокійно, і ті спокійно. Зрозуміло: адже на вулиці не можна пустувати. Та й не розворушилися ще. Я — інші річ: адже я всього один день як став дитиною, мені весело.

І якось дивно. Ніби я соромлюся чогось...

Дарма. Першого дня так і має бути. Потім звикну.

Іду я й раптом бачу величезного воза. А кінь ніяк його з місця не зрушить. Видно, погано підкутий — ноги ковзають. Гурт хлопчаків стоїть і дивиться. Зупинивсь і я.

"Зрушить чи не зрушить?"

Розтираю вуха, тупцяю, а то ноги мерзнуть,— швидше б уже віз покотив, тоді б усе скінчилося... А йти, так нічого й не побачивши, шкода. Кінь, можливо, впаде, як тоді впорається возій? Якби я був дорослий, то прийшов би байдуже мимо: мабуть, і зовсім не помітив би. А коли я хлопчик, мені все цікаво. Дорослі раз по раз нас штовхають, бо ми їм заважаємо. І куди вони так квапляться?

Ну гаразд. Віз нарешті рушив. І ось я приходжу до школи. Роздягаюся в своєму класі. А там уже говорять, що Вісла замерзла.

Сьогодні вночі.

Один каже, що це неправда. Сваряться. Точніше, не сваряться, а сперечаються.

— Дивіться на нього! Перший мороз, а в нього Вісла замерзла! Ну, сало, може, й пливе...

— А от у тім-то й річ, що не пливе.

— Не забивай нам баки!

Тут і інші хлопці втрутились. Дорослий, мабуть, сказав би, що вони сваряться. І правда, один каже: "Ти дурень!", а другий йому: "Сам телепень!" Від Вісли перейшли до снігу. Випаде сьогодні сніг чи ні? Якщо дим з комина йде вгору — значить, снігу не буде. І по горобцях можна взнати, чи буде сніг. Хтось каже, що бачив барометр.

І знову:

— Дурню!

— Зате ти розумник!

— Брешеш!

— А може, це ти брешеш?

Участь у суперечці беруть не всі. Декотрі стоять, самі нічого не говорять, а тільки слухають.

Я теж слухаю і пригадую, що й дорослі ж у кондитерській часто сваряться: не через сніг, а через політику. Точнісінько так само. І так само кажуть:

— Б'юсь об заклад, що президент не прийме відставки!!

А тут:

— Б'юсь об заклад, що снігу не буде!

Дорослі не кажуть "дурень", "брешеш" — сперечаються чемно, але теж галас зчиняють.

Стою я собі отак, аж тут влітає Ковальський.

— Слухай, ти приклади розв'язав? Дай переписати. У нас учора гості були. А вчителька, може, перевірятиме.

Я мовчки розкриваю сумку й дивлюся, що робиться в зошиті. Наче він не мій, а іншого хлопчика, який за мене вчора вивчив уроки.

Лунає дзвінок. І Ковальський не чекає, коли я йому дозволю, хапає зошит і мчить до своєї парти. І раптом мені спадає на думку, що коли він усе перепише точнісінько як у мене, вчителька може це помітити й подумає, що то я в нього скатав. Ще в куток мене поставить.

Стало мені смішно, що я в кутку стоятиму.

А Вишневський запитує:

— Чого смієшся?

— Так, згадалась одна річ,— кажу я й далі сміюсь.

А він:

— Божевільний. Сміється сам не знає з чого.

Я кажу:

— Зовсім я не божевільний. Може, й знаю, та тільки тобі говорити не хочу.

А він:

— Ти ба, які секрети!

І відійшов ображений.

Дивно, що я знаю, як їх усіх звуть: адже я бачу їх уперше й вони мене теж. Геть як у сні.

Аж ось заходить учителька, а Ковальський зошита не віддав. Я йому тихенько: "Ковальський, Ковальський!", а він не чує або вдає, що не чує. Вчителька каже:

— Ти чого крутишся? Сиди спокійно.

А я думаю: "Ну от і заробив перше зауваження".

А сиджу я неспокійно тому, що зошита в мене нема. Я заховався за учня, який сидить попереду, і чекаю, що буде.

Боюсь. Неприємно боятися. Якби я був дорослий, я б не боявся. Ніхто б прикладів у мене не списував. А коли я учень і товариш мене попросив, не міг же я йому відмовити. Він би відразу сказав, що я егоїст, тільки про себе й думаю. Сказав би, що я хитрий — хочу, щоб учителька лише мене одного хвалила.

Мабуть, я вчитимусь краще за всіх, бо я ж уже один раз закінчив школу. Правда, призабув дещо, та одне діло пригадувати, а інше — вчити заново.

Вчителька пояснює граматичне правило, а я його давно знаю. Вчителька велить нам писати, а я — раз і написав. Написав і сиджу. Вчителька помітила, що я нічого не роблю, питає:

— А ти чого не пишеш?

Я кажу:

— Вже написав.

— Покажи-но, що ти там написав,— каже вчителька, і видно, що вона роздратована.

Я йду до вчительки й показую їй зошит.

— Так, добре, проте одну помилку ти все-таки зробив.

— Де? — питаю я, ніби дивуючись.

Я навмисно зробив помилку, щоб учителька не здогадалася, що я вже один раз кінчав школу.

Вчителька каже:

— Пошукай сам, де помилка. Якби ти так не поспішав, міг би зовсім добре написати.

Я вертаюсь на своє місце і вдаю, що шукаю помилку. Прикидаюся, що дуже зайнятий.

Доведеться мені виконувати завдання повільніше, але тільки спочатку. Потім, коли я вже буду найкращим учнем у класі, вчителі звикнуть до того, що я здібний.

Одначе я починаю нудьгувати. Вчителька питає:

— Знайшов помилку?

Я кажу:

— Знайшов.

— Ану, покажи.

Вчителька каже: "Так, правильно". І лунає дзвінок.

Дзвінок — починається перерва. Перепочинок. Черговий виганяє всіх із класу й відчиняє вікна.

А мені що робити? Дивно мені здалося, що я гасатиму подвір'ям з хлопчаками. Але я пробую, не відстаю від решти!

Чудово, весело. Просто чудово!

Як давно я не бігав!

Коли я був молодим, то пускався навіть, бувало, навздогін за трамваєм або поїздом. Іноді я пустував з дітьми у знайомих. Вдавав, що хочу їх спіймати, та не можу—тікають. Це коли я був молодим. Потім уже я за трамваєм не поспішав. Не встиг на один — почекаю іншого. А коли я жартома наздоганяв дитину, то ступлю кілька кроків, а потім тупаю ногами на одному місці. А вона біжить щодуху і тільки здаля озирається. Або бігає довкола мене, роблячи великі кола, а я кружляю на одному місці і вдаю, що зараз кинусь навздогін. Вона думає, що якби я захотів, то зразу б її спіймав, тому що я дорослий. А я не можу. Сили, правда, в мене є, проте серце зразу сильно калатати починає і духу бракує. По сходах я вже теж піднімався повільно, і якщо високо було, то відпочивав по дорозі.

А тепер мчу так, що вітер у вухах свистить і в обличчя б'є. Я спітнів, але дарма. Гарно, весело. Я навіть підстрибнув від радості й крикнув:

— Як чудово бути маленьким!

Але тут-таки злякався й озирнувся — чи не чув хто? Адже можуть, подумати, що коли я так радію — значить, не завжди був маленьким.

Мчу так, що аж в очах миготить. Стомився. Та досить зупинитися на хвилину, відсапатись — як уже відпочив, і знову мчу далі.

Добре, що лечу як стріла, не те що раніше — човг-човг, плентаюся крок за кроком.

0 добрий гноме, як я тобі вдячний!

Адже для дітей біг — як їзда верхи, учвал, "з вітром наввипередки". Нічого не пам'ятаєш, ні про що не думаєш, нічого не бачиш — тільки життя відчуваєш, повноту життя. Відчуваєш, що в тобі й навколо тебе повітря.

Чи наздоганяєш, чи тікаєш — все одно! Швидше!

Я впав. Розбив коліно. Боляче. Дзвінок.

Шкода. Ще б трохи. ІДе б хвилинку.

— Хто швидше, я чи ти?

Нога вже не болить. Вітер знову шмагає в обличчя, в груди. Знову мчу стрімголов, щоб бути першим. Дивом не наштовхуюсь на дітей, долаю перешкоди. Поріг школи, хапаюсь рукою за перила — і вгору по сходах. Не озираюсь, відчуваю, що лишив його далеко позаду. Перемога!

1 з усього розгону у вузенькому коридорі — бух на директора! Той мало не впав.

Я бачив директора, але зупинитись уже не міг. Геть як машиніст, шофер чи вагоновожатий.

Цієї хвилини я зрозумів, що дітей даремно звинувачують: вони не винні,— це випадок, нещастя, але не провина. Можливо, я й справді позбувся спритності? Боже мін, стільки років, стільки років!

Я міг би змішатися з юрбою дітей, тому що всі бігли. Але я ж тільки перший день учень.

І я, мов дурень, зупинився. Навіть не сказав: "Пробач-те..." А директор схопив мене за комір і як струсоне! Аж голова в мене зателіпалась... І такий злий...

— Як тебе звуть, урвителю?

Я завмер. Серце так калатає, що слова вимовити не можу. Він знає, що я ненавмисне,— значить, повинен пробачити. Але, з іншого боку,,так, з розгону, налетіти на директора...