Коля пише Олі, Оля пише Колі - Сторінка 5

Йому дуже хотілося, щоб вона швидше пішла, але він не знав, як прогнати її. І раптом він згадав, що Оля сердилася, коли в таборі хтось називав її вродливою, вона одразу ж уривала розмову і, просто-таки з ненавистю зиркнувши на свого співбесідника, зривалася з місця. Коля згадав це і, не повертаючи голови в її бік, сказав:

— А правду кажуть, що ти вродлива…

— Ти це на газоні роздивився?

— Ні, — зніяковів Коля. — У тебе… на обличчі.

— Так?.. Правда? Тобі так здається?

Оля аніскілечки не розсердилася, не зиркнула на нього з ненавистю і не зірвалася з свого місця. Колині слова були їй, здається, навіть приємні. Принаймні вона пригладила волосся й розправила свою ошатну плісировану сукню, що синьою півкулею розкинулася просто на траві, — Оля продовжувала сидіти навпочіпки.

Що було робити? Несподівано Колю виручив Рудик Горлов, що з'явився у дворі з фотоапаратом у руках.

— Ага-a… Ось я вас і клацну! — вигукнув він своїм неприємним шепелявим голоском. — Цікавий вийде знімочок… "Остання зустріч перед розлукою!" А коли видадуть книжечку під назвою "Листування Олі й Колі", ми цю фотокартку на першу сторінку бацнемо.

Рудик любив зменшувальні слівця, і через те його мова завжди здавалася нудотною і липкою. У четвертому й п'ятому класах Рудик сидів по два роки і тому був старший за своїх однокласників, і ходив він влітку у коротких штанях, котрі поважно іменувалися "шортами". Колі здавалося, що саме в таких штанях розгулювали по своїх африканських колоніях європейські колонізатори, яких він бачив у кіно. На голові у Рудика був маленький берет з хвостиком на маківці, франтувато зсунутий трошки набік.

— Беретик іде, — сердито прошепотіла Оля. Так вона називала Рудика. І підвелася з трави. — Ну, я піду…

Рудик одразу ж підскочив до Колі:

— Що? Завадив?.. Адже вам тільки листуватися доручили, а на колінах на траві перед тобою стояти — цього їй ніхто ще не доручав!

Коля не звертав на нього уваги.

— А ти про грошенята, між іншим, подумав? — не вгавав Рудик.

— Про які грошенята?

— Чи ти, може, багатій? Піонер-мільйонер?.. Ха-ха-ха! Тричі на місяць листи посилати — це ж цілих п'ятнадцять копійок виходить. А ще й телеграма копійок на вісімдесят п'ять. Ось тобі карбованець на місяць.

— По арифметиці з двійок не вилазиш, а тут, ніби рахівниця, заклацав… — усміхнувся Коля. — Тобі що до цього?

— Ти дурником не будь! А коли карбованець на десять місяців помножити, це ж десять карбованців виходить! Що ж, ти з своєї кишеньки будеш викладати? Вони давали тобі завданнячко, вони нехай і платять!

Як і раніше втупившись на зелений газон за дерев'яною огорожею, Коля похмуро поцікавився:

— Ти знаєш, як тебе називають?

Рудик нашорошив вуха.

— Беретиком…

— Ну то й що?

— А я б назвав по-іншому.

— Як?

— Гадюченя ти… ось ти хто!

ЛИСТИ

Коля пише Олі

Надсилаю тобі першого листа. В цьому місяці залишиться написати ще два.

Коля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Перш за все хочу нагадати тобі, що у мене є ім'я. Мене звуть Олею, хоча з твого листа про це довідатися неможливо.

І що це за лист такий — півтора кострубатих рядки?! Адреса на конверті й та довша. Мені ж особисто від тебе взагалі ніяких листів не потрібно: не хочеш — і не пиши, будь ласка. Та коли вже тобі дали завдання, та ще й на папері, та ще в дупло цей папір поклали, — то вже пиши, будь ласкавий, по-справжньому!

Оля

Коля пише Олі

Мені від тебе також ніяких листів не потрібно. Та хлопці хочуть, щоб ти розповіла про заполярне місто. Диваки! В книжках хіба не можна прочитати? Адже про нього, про це місто, в будь-якому підручнику географії написано!

Коля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Я тобі нічого б і не розповідала (читай в підручнику географії), та коли вже хлопці й дівчата просять, я дещо розкажу.

Знаєш, як називають ці місця? Північними воротами країни! Тільки за звичайними воротами буває вулиця чи провулок, а за цими — море. Тут я його й побачила вперше.

Раніше, коли я думала про море, то завжди уявляла собі золотий пляж і відпочиваючих. Але тут ніхто не загоряє і пляжу немає, а море холодне і суворе. Тут на морі працюють: ловлять рибу. Весь порт пропах нею. І сіллю, і вітром…

І заводи я тут побачила зовсім не такі, як у нас. Наш алюмінієвий — це корпуси й труби. А рибні заводи плавають і гойдаються на хвилях. Там просто на палубах рибу обробляють і солять.

А скільки я бачила в порту бочок, ти навіть уявити собі не можеш! Якби всі вони водночас покотилися, то гуркіт, напевно, було б чути у вас у місті. Це, звичайно, перебільшення, але, загалом, гуркіт був би жахливий. Я навіть поткнулася носом в одну порожню бочку, — вона пахне смолою, свіжим деревом. А там, де зібрано всі бочки разом, повітря таке, як у нас у "Сосновому бору".

Я й досі кажу: "У нас на будівництві. У нас на алюмінієвому заводі… У нас в "Сосновому бору"". Ніяк не можу відвикнути. І нудьгую я, Колю, дуже. Навіть ти звідти, здалеку, здаєшся набагато симпатичнішим. Але нудьгую я, звісно, не за тобою, а за всіма нашими хлопцями і дівчатами. Передавай їм це. Може, і вони про мене згадують? Тато говорить, що час уже звикати до нового місця і ставати патріоткою міста, в якому ми тепер житимемо. Я розумію, що час, але ж на замовлення цього не зробиш — не звикнеш і не одвикнеш…

Оля

Коля пише Олі

Олю!

Наші просять тебе не відвикати… Це вони просять. А я тільки передаю.

Коля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Не дивуйся, будь ласка, але я хочу зробити тобі один величезний сюрприз. Думала одразу ж написати про це, в найпершому листі, та якось не наважилася, а зараз ось пишу.

Ти ахнеш і переплутаєш усі голоси своїх улюблених птахів, коли довідаєшся, що це за сюрприз! Як говорить моя Білка, — "приголомшливий"! Але щоб його одержати, ти повинен будеш пройти крізь важке випробування. Напиши мені: чи ти згоден пройти?

Тільки врахуй: це справжнє випробування, а не якісь там дитячі іграшки. Чи вистачить у тебе кмітливості й сміливості? Подумай, порадься зі своїми птахами (адже ти, здається, ні з ким більше не дружиш).

Послухай, що вони там тобі наспівають, і дай мені відповідь.

Знаєш, як у казці: якщо ти виконаєш моє бажання (а точніше сказати, завдання!), чекай дива. Воно обов'язково станеться!

Через кілька днів ти одержиш посилку. Там буде запаковане щось дуже важливе! Але ти не маєш права відкривати посилку, поки не пройдеш крізь випробування. Якщо не впораєшся з ним, повернеш мені посилку назад. Нерозпакованою!

А якщо відкриєш завчасно, все загине, ніякого сюрпризу тоді не вийде. Раджу тобі кілька разів перечитати останні рядки й добре запам'ятати все, що я написала. Бо я уявляю собі, як у тебе руки свербітимуть, як тобі кортітиме хоч одним оком підглянути, що там, у посилці. Краще замкни її кудись у шухляду якнайдалі, а ключі на деякий час загуби. Або віддай на зберігання вірній людині. І не намагайся підглядувати крізь тканину й папір — нічого все одно не побачиш. А якщо завчасно залізеш усередину, одразу все зіпсуєш, і виправити вже не можна буде нічого. Я попередила, а там нарікай на себе!

Чекаю листа. Тільки не двох рядків, а саме — листа.

Оля

Коля пише Олі

Біля старого дуба не говорили про те, скільки треба писати — два рядки чи дві сторінки. Сказали: три листи на місяць, і годі.

Ніяких твоїх сюрпризів мені не треба. В посилку твою заглядати мені нецікаво. Але зараз, на початку навчального року, мені все одно робити нічого, тому, якщо дуже вже хочеш, присилай своє завдання.

Коля

Оля пише Колі

Колю!

Якщо тобі на початку навчального року нічого робити, раджу якнайбільше гуляти, дихати свіжим повітрям. Можна ще повалятися на канапі або сходити зайвий раз в кіно. А з моїм завданням "від нічого робити" не впораєшся. Повір, Миколо: нічого не вийде!

Ти, певно, думаєш: "Яке вона має право давати мені якесь там завдання?" Маю право! А яке і чому, ти довідаєшся, коли все виконаєш. Ну, а коли не виконаєш, нічого не довідаєшся. Так що поміркуй добре. А тим часом я тобі розповім іще дещо про місто, в якому тепер житиму…

Чи бачив ти коли-небудь людей, імена яких можна прочитати на географічній карті? А я вчора бачила таку людину. На вигляд це найзвичайнісінький, трохи сутулий, зморшкуватий і сивий чоловік. Я завжди думала, що "морські вовки" — здоровані, такі геркулеси, що об них, мов об скелю, будь-який шторм розбивається. А цей дідусь сказав мені: "Ось перед чим бурі відступають!" І поляскав себе спершу по голові, а потім по лівій кишені. Рудик, звісно, одразу вирішив би, що він має на увазі гроші. А він насправді мав на увазі серце, свою морську душу. І ще кмітливість. Розумієш?

Пам'ятаєш, вчителька літератури радила нам записувати в окремий зошит слова з подвійним значенням — ну, наприклад: "ключі від дверей" і "журавлиний ключ". Пригадуєш, тоді на уроці Левко Звонцов підхопився і випалив: "З одного боку — поет Блок, а з іншого — блок, на який вірьовку намотують!" Усі сміялися… А Левко просто хотів показати, що читає поетів, яких ми ще не проходили.

Зараз ти, напевно, думаєш: до чого я пишу все це? А до того, що ти, звичайно, ніяких слів з подвійним значенням у зошит не виписував, а я виписувала і вчора ще доповнила свої записи новим словом. Виявляється, "банка", уяви собі, теж має два значення.

Ну, перше всім відомо: банка консервів, банка варення. А є, виявляється, у цього слова і дуже поетичне значення: підвищення морського дна теж називається "банкою".

І біля такої "банки" завжди водиться надзвичайно багато риби. Відшукати її — це щастя для моряків! Сутулий, зморшкуватий старий, якого я вчора бачила, відшукав. Він море знає уздовж і впоперек, як ми з тобою наш "Сосновий бір" чи нашу Електролізну вулицю, по якій три роки бігали до школи. Бачиш, я так і кажу: "Наш "Сосновий бір", "наша вулиця". А чи скажу я коли-небудь "наше" про те місто, в яке ми переїхали?

Одне слово, старий (тільки він не був іще старим) відшукав підвищення морського дна. І не дуже-то й далеко від берега. Ніхто йому попервах не повірив, що там найсправжнісінька "банка". І він виходив та й виходив у море — в будь-який шторм, у будь-яку негоду, поки довів, що риби там видимо-невидимо. Прізвище у нього найзвичайнісіньке: Копитов. І тепер на всіх картах, які рибалки беруть з собою у море, написано: "Копитовська банка".

Розкажи про це у нашому класі.