Комісарова люлька - Сторінка 5

Та й де б ми взяли стільки поліцаїв?!

"Розшук на вимогу. родини" — ось як це називається. Всі витрати бере на себе зацікавлена родина. Незалежно від результатів…

Скільки він перебачив цих добрячих душ, молодих і старих, чоловіків і жінок! І у всіх до смішного однаковий вираз обличчя: скорботні, ледь отетерілі очі, настійливо благальні голоси.

"Повірте, пане комісар, я добре знаю свою жінку… Вона не могла втекти з власної волі".

Або: "В моєї дочки така лагідна вдача, вона невинна, як голубка…"

Їх годі було одчепитися: вони з'являлися мало не по сто чоловік на день! І хто спромігся б їх переконати, що для них самих краще не розшукувати своїх жінок, дочок чи чоловіків — коли вони хочуть зберегти про них добру пам'ять?

"Розшук на…"

І все-таки Мегре знову дав утягти себе в цю невдячну справу! Машина вже виїхала за межі Парижа і мчала по шосе, далеко поза районом дій столичного карного розшуку. Комісарові Мегре тут нічого було робити, йому навіть не оплатять проїзд у таксі.

І все через якусь люльку!

Гроза почалася саме в ту мить, коли він виходив із машини біля будинку на набережній Берсі. Він подзвонив і застав пані Леруа на кухні за обідом, що складався із хліба, масла та куреного оселедця. Незважаючи на переживання, вона все-таки не забула затулити оселедця!

— Ви впізнаєте цього добродія, мадам?

З виразом подиву, але без жодних вагань вона відповіла:

— Та це ж мій колишній квартирант, месьє Блуштейн… Дуже дивно… На цьому фото він одягнутий як…

Авжеж, як справжній денді, нічим не схожий на того шарпака, яким був у Шарантоні. Один господь бог знає чому, але фотографії його в архіві Сюрте так і не знайшли — довелося звертатися до редакції однієї великої газети.

— Як це розуміти, пане комісар? Де цей чолов'яга? Що він зробив?

— Його вбито. О, що я бачу…

Він повів очима по кімнаті: шафи й шухляди були відчинені.

— Нам з вами спала одна й та сама думка.

Вона зашарілась і вже ладна була відгризнутися, та комісар того вечора не був надто делікатний.

— Ви переглянули все, що було в домі. Не заперечуйте. Вам треба було дізнатися, чи не прихопив чого з собою ваш синок, чи не так? І які результати?

— Повірте мені, жодних. Все на місці. Що ви на це скажете? Куди ж це ви?

Та він уже був за дверима, а за хвилину сідав у таксі. Знову змарновано час і до того ж по-дурному. Щойно він розмовляв з цим дівчиськом на бульварі Бонн-Нувель і не подумав навіть запитати її адресу. А тепер він не міг без неї обійтися. На щастя, хазяїн мешкав у тім самім будинку, де містилася його крамниця.

І знову таксі. Важкі краплі дощу вистукують по даху. Перехожі розбігаються, хто куди. Доводилося раз по раз круто зупиняти машину, щоб, бува, не наскочити на котрогось із них.

— Вулиця Шампіонне, шістдесят сім…

Він увірвався до маленької кімнатки, де четверо — батько, мати, дочка та років дванадцяти віком син — їли суп біля круглого столу. Матільда перелякано схопилася, мало не скрикнувши.

— Даруйте, панове… Мені потрібна ваша дочка, щоб встановити особу одного покупця, якого вона бачила у крамниці. Будьте ласкаві, мадмуазель, ходіть зі мною.

"Розшук на вимогу родини". О, це зовсім не те, що стояти над чесним трупом, встановлюючи для себе "почерк" убивці чи потім висліджувати самого вбивцю, наперед угадуючи можливі рефлекси.

Ні, тут ще треба когось втішати, когось умовляти! А воно ще й плаче! А воно ще й тремтить! І не дай боже дізнаються татко та мама!

— Куди ми їдемо?

— До Шелля.

— Ви гадаєте, що він там?

— Я про це нічогісінько не знаю, мадмуазель… Водію! Заверніть спочатку на набережну Орфевр.

Там на нього чекав Люка, якого треба було підібрати. "Розшук на вимогу родини".

Він сидів ззаду з Матільдою, котра весь час перелякано тулилася до нього. Просто перед очима світився, як незагасний маяк, вогник інспекторової сигарети.

— Ви добре знаєте Шелль, панночко?

— Авжеж!

Чорт забирай, та хіба ж не з цією місциною були пов'язані їхні найкращі згадки?! Один тільки раз пощастило їм вирватися з Парижа, бігати разом берегом річки по високій траві…

— Ви впевнені, що зможете показати нам дорогу поночі?

— Думаю, що зможу. Тільки краще почати з вокзалу. Ми їздили туди поїздом.

— Ви казали, що там і обідали?

— Еге ж… Там є така стара занехаяна харчевня, дуже похмура, нам аж моторошно стало, коли ми зайшли. До неї веде дорога вздовж берега, точніше стежка… Стривайте… Ліворуч там видніється занедбана вапнярка… А далі метрів за п'ятсот стоїть двоповерховий будиночок… Ми навіть здивувалися, коли його побачили. Зайшли... Праворуч — оцинкована стойка, вибілені стіни, на них кілька лубочних картинок, два металевих столики, стільці… Цей тип…

— Хазяїн?

— Еге ж… Такий маленький, чорнявий, схожий скоріше на… Не знаю, як сказати… А може, нам просто здалося?.. Ми запитали, чи можна тут підживитися, і він подав нам сосиски, макарони, а потім підігрів кролика. Все було дуже смачне. Хазяїн розговорився з нами… Сказав, що його клієнтура — здебільшого рибалки. І справді в кутку стояла купа вудочок… І все-таки… Він нам чомусь не сподобався,

— Це тут? — запитав Мегре, коли машина зупинилася.

Невеличкий будиночок станції. Кілька вогнів у пітьмі.

— Праворуч, — сказала дівчина, — а потім, трохи далі, знову праворуч. Там ми запитали, як іти далі… А чому ви вирішили, що Жозеф саме там?

Просто так! Точніше через люльку, та в цьому він би не наважився признатися.

"Розшук на вимогу родини"! І треба ж було робити з себе таке посміховище?! А втім…

— А тепер прямо, — звернулася до водія Матільда, — і так аж до самої річки. Там далі буде міст, але переїздити його не треба… Повернете ліворуч. Обережно, дорога дуже вузька.

— Скажіть по правді, моя люба, чи не говорив він вам останнім часом, що його життя, можливо, зміниться?.. Чи неодмінно зміниться?

Мине кілька років, і вона зів'яне й заскорузне, як ота пані Леруа. Хто зараз повірить, що й пані Леруа теж була колись отаким юним лагідним і навіть гарненьким дівчиськом?

— Він дуже честолюбний.

— Я маю на увазі не далеке майбутнє, а те, що мало статися не сьогодні-завтра.

— Його не вдовольняло бути все життя перукарем.

— І він сподівався, що в нього з'являться гроші? Так?

Боже, як вона мучилася! Як боялася вона зрадити свого Жозефа!

Машина повільно їхала поганющим путівцем уздовж берега Марни. Ліворуч промені фар висвітлювали ряди халуп, поміж якими де-не-де стояли більш комфортабельні будови. То там, то там мелькало світло, іноді їм услід гавкав собака. Приблизно за кілометр до мосту дорога стала аж надто вибоїста, машина зупинилася, і водій оголосив:

— Все. Далі я не проїду.

А дощ аж пищав. Вони промокли до кістки, як тільки вийшли з машини. Розмокла слизька глина прилипала їм до черевиків, мокрі кущі мацали їм обличчя своїми холодними липкими лапами. Трохи далі вони змушені були йти ланцюжком. Вони не чули, що бурмотів, сидячи у своїй машині, водій, не знали, який рахунок збирався він подати.

— Дивно. Я думала, що це ближче. Ви ще нічого не бачите?

Марна протікала зовсім поруч, і з-під їхніх ніг раз по раз цвіркала вода. Мегре продирався перший, розсовуючи кущі. Матільда намагалася не відставати од нього. Люка чвалав позаду, спокійний, як бульдог.

На дівчину почав находити страх.

— Адже я впізнала й міст, і вапнярку. Ми не могли помилитися.

— Просто коли ви були тут з Жозефом, час линув швидше, як зараз, — буркнув Мегре. — Для цього було чимало підстав… Погляньте ліворуч, що це там може світитися?

— О, нарешті! Це ж, певно…

— Тсс! Тільки не гомоніть.

— Ви гадаєте?..

Мегре несподівано різко перебив її:

— Ні, я не гадаю, мадмуазель… Я ніколи нічого, не гадаю!

І, звертаючись до Люка, тихо сказав:

— Почекай тут із цією панночкою. І не руште з місця, аж поки я не покличу… А ви нахиліться сюди, Матільдо, тут краще видно. Ви впізнаєте будинок?

— Авжеж. Клянуся вам, це саме він.

І одразу широка комісарова спина затулила невеличкий прозір у верболозі.

Вогник зник. Мокра до нитки дівчина залишилася стояти під дощем на березі річки вночі з незнайомим мужчиною, котрий мовчки палив сигарету за сигаретою.

4. ЗУСТРІЧ РИБАЛКИ ТА РИБКИ

Матільда не перебільшувала: у цій невеличкій харчевні з зачиненими віконницями справді було щось підозріле й похмуре. З усіх боків її оточувала стара дротяна загорожа, подібна на подерті тенета для лову куріпок. Двері халупи були відчинені, видно, задля свіжого повітря, прохолодженого грозою.

Жовтувате світло падало на брудну підлогу. Зненацька вигулькнувши з темряви, масивна статура Мегре з люлькою в зубах виросла на порозі, геть заповнивши прохід у дверях.

— Добрий вечір, панове, — мовив комісар, торкнувшись широкої криси свого капелюха.

Біля залізного столика сиділи й балакали двоє чоловіків. Перед ними стояла недопита пляшка виньяку та дві грановані склянки.

Один із них, невеличкий на зріст, брюнет, без піджака, спокійно підвів голову, трохи здивовано глянув на комісара, підвівся і тихо буркнув, підтягуючи штани:

— Добрий вечір…

Другий і далі сидів спиною до входу — кремезний, плечистий, у світло-сірому костюмі, явно не Жозеф Леруа.

І дивна річ — незважаючи на всю несподіваність та раптовість комісарової появи, він навіть не ворухнувся. Більш того, він ніби примушував себе не обертатися. Стінний годинник з фаянсовим циферблатом показував десять хвилин на першу, та насправді було вже більше. Щось неприродне відчувалося в тому, що цей чолов'яга не поцікавився навіть дізнатися, хто зайшов.

Залишаючи на брудній неметеній підлозі темні мокрі плями, Мегре почвалав до стойки:

— Хазяїне, у вас є вільна кімната?

Хазяїн, явно намагаючись виграти час, неквапно пройшов за стойку, на якій було всього три сумнівного вигляду пляшки, і запитав у свою чергу:

— Вам, може, чогось налити?

— Не заперечую.

— А ви прийшли пішки?

Тепер і Мегре міг дозволити собі не відповідати на запитання.

— Чарку виньяку.

— Мені здалося, що під'їхала машина.

— Цілком можливо. То у вас є кімната чи немає?

Кремезний чолов'яга, що сидів спиною до нього, і досі не ворухнувся, немов скам'янів. Електрики в харчевні не було, і підсліпувата гасова лампа ледь-ледь освітлювала приміщення.

1 чого це він неначе закляк? Що криється за цією удаваною і явно силуваною незворушністю?

Мегре занепокоївся.