Копійчаний роман - Сторінка 11
- Бертольт Брехт -
Не кажучи вже про те, що кожне думає собі: "Хай будуть раді, що вернулися додому! Тим, хто лишився, ще тяжче!" Це була непогана ідея — перевдягти частину наших молодших людей у військову форму, але посилати їх у такому вигляді на роботу можна не завжди — у всякому разі, не тоді, коли на фронті нема успіхів. Ану, покличте-но їх сюди!
Бірі привів "солдатів" — принаймні тих, що були в домі. Вони були вдягнені в витерті мундири й мали похмурий вигляд. Вони нічого не заробляли.
Пічем мовчки оглянув їх. Погляд його був начебто не* уважний і не зупинявся ні на чому зокрема. Такий погляд виробила в нього довголітня практика.
— Це теж нікуди не годиться! — несподівано різко сказав він. Бірі, мов вірний пес, ловив кожне його слово, бо знав, що хазяїн ніколи не помиляється.1— Де ви їх назбирали таких? Хіба це британські солдати? Це ж якісь голодранці з шахти! Ви погляньте хоча б на отого-о! — і кивнув головою на високого літнього чоловіка з понурим обличчям.— Це ж баламут, підбурювач, комуніст! Хіба такий піде вмирати за Англію? А якщо й піде, то тільки знехотя, поторгувавшися спершу за платню! Солдати — це молоді, симпатичні хлопці, що' й у нещасті мають бравий і веселий вигляд! А оці потворні каліцтва! Невже вам приємно бачити таке? Адже тут досить було б руки в черезплічнику! І мундири повинні бути охайні. Щоб люди думали: "В нього не лишилось нічого, крім мундира, але свій мундир він шанує!" Такі речі приваблюють, вони примітрюють із невдачами! Мені потрібні джентльмени! Скромний і ввічливий, але не принижений тон. Кінець кінцем, така рана, почесна. Он той може йти, решта хай здадуть мундири.
"Солдати" пішли. Ні високий, ні хто інший з них і вусом не моргнув: адже це була ділова розмова.
— Отже, Бірі, по-перше — тільки симпатичні, високі молоді хлопці, такі, що їх справді варт було посилати в бій і що їм справді можна співчувати в разі якого нещастя. По-друге — жодного страхітливого каліцтва. По-третє — чистенькі мундирчики. По-четверте — посилати начвулицю цих бравих томмі тільки тоді, коли в офіційних бюлетенях будуть повідомлення про які-небудь зрушення на театрі воєнних дій — перемоги чи поразки, однаково, аби зрушення! Для цього ви, певна річ, повинні читати газети. Я маю право вимагати від своїх службовців, щоб вонц були на висоті й знали, що робиться в світі. З кінцем робочого дня служба не закінчується. Ви здаєте позиції, Бірі, я вам це вже вкотре кажу!
Бірі вийшов червоний як буряк. З того дня він почав уживати рішучих заходів. У майстернях почалися звільнення, в конторі — прочуханки. Але містер Пічем знав, що в його підприємстві вже мало що можна раціоналізувати.
Воно вже й так було, до краю раціоналізоване. Збитків, якими загрожувала операція з транспортними суднами, за рахунок підприємства вже не давалося покрити.
І Пічем спробував відновити в пам'яті той погляд, що ним колись при ньому Кокс зміряв його дочку.
ІГятнадцять фунтів
А з міс Поллі Пічем діялось цогане. їй доводилось самій відносити свою білизну в пральню. На її щастя, дедалі частіші напади хвороби містера Пічема не давали матері цікавитись доччиною білизноїо. Кілька разів ходила Поллі до містера Смайлза — порадитися з ним. Але молодика важко було застати вдома. А коли вона нарешті спіймала його, він сказав:
— Дарма, що-небудь придумаємо. Але надалі треба оберігатись. Навіщо ж тоді запобіжні засоби, коли їх не вживати?
І перевів розмову на містера Беккета, заговоривши про нього вкрай образливим тоном. А тим часом до чого тут узагалі був містер Беккет?
У домі в Пічемів жила одна старенька служниця. Поллі звернулась із своєю бідою до неї. Вдвох вони тягли в рожеву кімнатку стару мідну ванну, й Йол лі цілими годинами парилась у ній та зойкала, мал:о не окропом поливаючи живіт з великого кухля. Старенька нанесла їй також каструльок із якимись бурими та зеленими настоями, що їх треба було всі повипивати. Час від часу вона просо-' вувала в двері свою голову, схожу на курячу, й питала, чи ще не помоглося. Але ніщо не помагало.
Одноногий Джордж уже більш-менш звик до життя серед собак. У бляшаній будці на задньому дворі, серед усіляких інструментів та бочок для покидьків, він поставив собі розкладне ліжко й у вільний час валявся на ньому, читаючи для розваги старий, обтріпаний том Британської енциклопедії, що його підібрав у вбиральні. Йо правді, там було тільки півтому, та й то не першого. І все-таки звідти можна було дізнатись багато дечого, хоч для всебічної освіти цього, може, й замало було. Але хто її має, ту всебічну освіту?
Одного дня Персик застала його за читанням, але пообіцяла нічого не казати про це містерові Піч ему. На думку солдата, містер Йічем не належав до людей, здатних годувати своїх робітників за те, що вони самотужки набувають освіту.
Якось, коли одноногого не було в будці, Поллі взяла ту книжку до себе в кімнату, сподіваючись вичитати там раду на своє лихо. Але вона не знала, під яким словом шукати
знань взагалі трактувалась в іншому томі. В усякому разі, Поллі не знайшла нічого.
Джорджа дуже болюче вразило зникнення книжки. Віп кілька днів лежав на ліжку смутний і сердився навіть на собак. Персик зробила тяжку помилку, не віднісши книжки на місце після того, як переглянула її. Але так воно вже ведеться — коли в людини з'являється хоч найменший власний клопіт, вона робиться ще байдужіша до інших, ніж звичайно.
Через кілька днів вона підійшла до Джорджа, що порався біля собак, і завела з ним розмову. Вона допомагала йому перев'язувати лапу одному шпіцові. Раптом, не підводячи очей, вона спитала Джорджа, що роблять дівчата, коли їм здається, ніби в них щось не гаразд. Мовляв, її пцтала про це одна знайома дівчина з курсів хатнього господарювання.
Спершу мовчки обмотавши уривком носовичка лану собаці, що жалібно скавучав, Джордж нарешті виголосив вельми мудру, але зовсім абстрактну сентенцію. Але ввечері він перебрався в цивільну одіж і кудись пішов, а зранку другого дня підкликав Поллі до собачої клітки й сказав, що ввечері, якщо вона хоче, можна сходити в Кенсінгтрн до одного жіночого лікаря, людини тямущої, з великою практикою.
Адресу лікаря йому дала його знайома, та сама, в якої він жив, поки її чоловік був на війні. Це до неї він ходив напередодні ввечері. Власне, вона дала йому навіть дві адреси: лікаря й повитухи. Друга годилася скорше для бідних дівчат. Ф'юкумбі вирішив, що для Персика більше підходить лікар — адже той працював багато чистіше. Персик не хотіла йти сама, і солдат пішов з нею.
Лікареве помешкання містилось в одному з великих прибуткових будинків-казарм, доверху повних злиднями й брудом. До нього треба було підніматися на третій поверх вузенькими сходами, повз квартири, що стояли з відчиненими дверима, наче неспроможні вмістити все неймовірне вбозтво. А нагорі клієнтів чекала приємна несподіванка, бо помешкання самого лікаря мало досить ком
те, що їй було потрібне
частина людських
фортабельний вигляд. Навіть передпокій був обставлений не без розкоші: по кутках у великих вазах стояли кімнатні рослини, стіни були завішані східними килимами. І тим нужденнішими здавались пальта й парасоЛьйи пацієнток на залізній вішалці.
У передпокої сиділо сім чи вісім жінок — уоі, очевидно, з людей середнього достатку. Відчинивши двері приймальні — впустити чергову пацієнтку,— лікар кивцув головою Персикові, щоб вона заходила, бо вона була вбрана краще за інших. Поллі пригнічено пішла за ним; солдат лишився в передпокої.
Лікар був із тих чоловіків, що їх ЖІНКРІ називають вродливими — високочолий, з виплеканою м'якою борідкою. З того, як він склав руки, видно було, що ними вій пишається особливо. Щоправда, обличчя він мав уже трохи пом'яте, в виразі очей теж було щось досить неприємне, а в голосі — щось трошечки масне.
Поки він записував у журнал прізвище й адресу Поллі, страшенно її цим налякавши, вона обвела очима його кабінет. На стінах висіла всіляка зброя "А негритянські списи, луки, сагайдаки, короткі ножі, кілька старовинних пістолів. У кутку за скляними дверцятами шафи блищали якісь хірургічні інструменти, що мали куди небезпечніп|ий вигляд. Письмовий стіл був укритий досить товстим шаром пилу.
Лікар не став ждати, поки Поллі скаже йому щось крім , свого прізвища й адреси.
— Так-так,— почав він, відхилившись на спинку стільця й згорнувши білі рукд,— Те, чого ви від мене хочете,— річ-абсолютно неможлива, люба панночко. Ви хоч подумали, яке це зухвальство — вимагати від мене такого? Всяке життя священне, не кажучи вже про те, що існують закони. Лікар, який зробив би те, чого ви від мене хочете, втратив би свою практику, а крім того попав би за грати. Ви скажете — нам, лікарям, часто доводиться чути таке від своїх пацієнток,— що це закони середньовічні. Що ж, лщба панночко, не я їх вигадав. Отож ідіть собі спокійно додому й признайтеся вашій шановній матусі. Вона така сама жінка, як і ви, і добре зрозуміє вас. Адже у вас, напевне, й грошей немає на цю операцію. А крім того, мені сумління не дозволить бруднити руки такими речами. Жоден лікар заради якихось жалюгідних десяти чи двадцяти фунтів не захоче поставити на карту весь свій добробут. Ми не байдужі до нещасть наших ближніх; нам як лікарям доводиться досить часто заглядати в глибину соціальних злигоднів. Якби була хоч якась підстава, хоч які-небудь медичні показання, сухоти приміром, я б сказав: "Згода!" — і за п'ять хвилин усе було б закінчене, без найменших ускладнень. Але з вашого ви-гляду аж ніяк не можна припустити, ніби у вас сухоти. Отже, доведеться вам змиритися з цією маленькою прикрістю. Коли дівоча легковажність спокусила вас шукати такої насолоди, вам слід було подумати про наслідки. Треба дивитися вперед, не можна просто віддаватись на волю своїх почуттів, хоч би які вони були приємні. А то потім біжите до дядечка доктоца, та охкаєте, та ахкаєте, та "пане доктор", та "дорогенький", та "золотенький", та "не робіть мене нещасною":.. А те, що лікар, який візьметься за це, який з чисто людського співчуття не зможе відмовити вам, наражається на небезпеку і сам себе може зробити нещасним,—— це вас, ясна річ, турбує куди менше. О, який егоїзм! Кінець кінцем це недозволена операція, і якщо навіть в інтересах пацієнтки відмовитись від наркозу, все одно вона коштує п'ятнадцять фунтів, до того ж наперед, бо потім іноді доводиться чути: "Що?! Ви заявляєте, ніби зробили мені операцію?" І лікар лишається ні з чим, а він же теж мусить із чогось жити.
Бірі привів "солдатів" — принаймні тих, що були в домі. Вони були вдягнені в витерті мундири й мали похмурий вигляд. Вони нічого не заробляли.
Пічем мовчки оглянув їх. Погляд його був начебто не* уважний і не зупинявся ні на чому зокрема. Такий погляд виробила в нього довголітня практика.
— Це теж нікуди не годиться! — несподівано різко сказав він. Бірі, мов вірний пес, ловив кожне його слово, бо знав, що хазяїн ніколи не помиляється.1— Де ви їх назбирали таких? Хіба це британські солдати? Це ж якісь голодранці з шахти! Ви погляньте хоча б на отого-о! — і кивнув головою на високого літнього чоловіка з понурим обличчям.— Це ж баламут, підбурювач, комуніст! Хіба такий піде вмирати за Англію? А якщо й піде, то тільки знехотя, поторгувавшися спершу за платню! Солдати — це молоді, симпатичні хлопці, що' й у нещасті мають бравий і веселий вигляд! А оці потворні каліцтва! Невже вам приємно бачити таке? Адже тут досить було б руки в черезплічнику! І мундири повинні бути охайні. Щоб люди думали: "В нього не лишилось нічого, крім мундира, але свій мундир він шанує!" Такі речі приваблюють, вони примітрюють із невдачами! Мені потрібні джентльмени! Скромний і ввічливий, але не принижений тон. Кінець кінцем, така рана, почесна. Он той може йти, решта хай здадуть мундири.
"Солдати" пішли. Ні високий, ні хто інший з них і вусом не моргнув: адже це була ділова розмова.
— Отже, Бірі, по-перше — тільки симпатичні, високі молоді хлопці, такі, що їх справді варт було посилати в бій і що їм справді можна співчувати в разі якого нещастя. По-друге — жодного страхітливого каліцтва. По-третє — чистенькі мундирчики. По-четверте — посилати начвулицю цих бравих томмі тільки тоді, коли в офіційних бюлетенях будуть повідомлення про які-небудь зрушення на театрі воєнних дій — перемоги чи поразки, однаково, аби зрушення! Для цього ви, певна річ, повинні читати газети. Я маю право вимагати від своїх службовців, щоб вонц були на висоті й знали, що робиться в світі. З кінцем робочого дня служба не закінчується. Ви здаєте позиції, Бірі, я вам це вже вкотре кажу!
Бірі вийшов червоний як буряк. З того дня він почав уживати рішучих заходів. У майстернях почалися звільнення, в конторі — прочуханки. Але містер Пічем знав, що в його підприємстві вже мало що можна раціоналізувати.
Воно вже й так було, до краю раціоналізоване. Збитків, якими загрожувала операція з транспортними суднами, за рахунок підприємства вже не давалося покрити.
І Пічем спробував відновити в пам'яті той погляд, що ним колись при ньому Кокс зміряв його дочку.
ІГятнадцять фунтів
А з міс Поллі Пічем діялось цогане. їй доводилось самій відносити свою білизну в пральню. На її щастя, дедалі частіші напади хвороби містера Пічема не давали матері цікавитись доччиною білизноїо. Кілька разів ходила Поллі до містера Смайлза — порадитися з ним. Але молодика важко було застати вдома. А коли вона нарешті спіймала його, він сказав:
— Дарма, що-небудь придумаємо. Але надалі треба оберігатись. Навіщо ж тоді запобіжні засоби, коли їх не вживати?
І перевів розмову на містера Беккета, заговоривши про нього вкрай образливим тоном. А тим часом до чого тут узагалі був містер Беккет?
У домі в Пічемів жила одна старенька служниця. Поллі звернулась із своєю бідою до неї. Вдвох вони тягли в рожеву кімнатку стару мідну ванну, й Йол лі цілими годинами парилась у ній та зойкала, мал:о не окропом поливаючи живіт з великого кухля. Старенька нанесла їй також каструльок із якимись бурими та зеленими настоями, що їх треба було всі повипивати. Час від часу вона просо-' вувала в двері свою голову, схожу на курячу, й питала, чи ще не помоглося. Але ніщо не помагало.
Одноногий Джордж уже більш-менш звик до життя серед собак. У бляшаній будці на задньому дворі, серед усіляких інструментів та бочок для покидьків, він поставив собі розкладне ліжко й у вільний час валявся на ньому, читаючи для розваги старий, обтріпаний том Британської енциклопедії, що його підібрав у вбиральні. Йо правді, там було тільки півтому, та й то не першого. І все-таки звідти можна було дізнатись багато дечого, хоч для всебічної освіти цього, може, й замало було. Але хто її має, ту всебічну освіту?
Одного дня Персик застала його за читанням, але пообіцяла нічого не казати про це містерові Піч ему. На думку солдата, містер Йічем не належав до людей, здатних годувати своїх робітників за те, що вони самотужки набувають освіту.
Якось, коли одноногого не було в будці, Поллі взяла ту книжку до себе в кімнату, сподіваючись вичитати там раду на своє лихо. Але вона не знала, під яким словом шукати
знань взагалі трактувалась в іншому томі. В усякому разі, Поллі не знайшла нічого.
Джорджа дуже болюче вразило зникнення книжки. Віп кілька днів лежав на ліжку смутний і сердився навіть на собак. Персик зробила тяжку помилку, не віднісши книжки на місце після того, як переглянула її. Але так воно вже ведеться — коли в людини з'являється хоч найменший власний клопіт, вона робиться ще байдужіша до інших, ніж звичайно.
Через кілька днів вона підійшла до Джорджа, що порався біля собак, і завела з ним розмову. Вона допомагала йому перев'язувати лапу одному шпіцові. Раптом, не підводячи очей, вона спитала Джорджа, що роблять дівчата, коли їм здається, ніби в них щось не гаразд. Мовляв, її пцтала про це одна знайома дівчина з курсів хатнього господарювання.
Спершу мовчки обмотавши уривком носовичка лану собаці, що жалібно скавучав, Джордж нарешті виголосив вельми мудру, але зовсім абстрактну сентенцію. Але ввечері він перебрався в цивільну одіж і кудись пішов, а зранку другого дня підкликав Поллі до собачої клітки й сказав, що ввечері, якщо вона хоче, можна сходити в Кенсінгтрн до одного жіночого лікаря, людини тямущої, з великою практикою.
Адресу лікаря йому дала його знайома, та сама, в якої він жив, поки її чоловік був на війні. Це до неї він ходив напередодні ввечері. Власне, вона дала йому навіть дві адреси: лікаря й повитухи. Друга годилася скорше для бідних дівчат. Ф'юкумбі вирішив, що для Персика більше підходить лікар — адже той працював багато чистіше. Персик не хотіла йти сама, і солдат пішов з нею.
Лікареве помешкання містилось в одному з великих прибуткових будинків-казарм, доверху повних злиднями й брудом. До нього треба було підніматися на третій поверх вузенькими сходами, повз квартири, що стояли з відчиненими дверима, наче неспроможні вмістити все неймовірне вбозтво. А нагорі клієнтів чекала приємна несподіванка, бо помешкання самого лікаря мало досить ком
те, що їй було потрібне
частина людських
фортабельний вигляд. Навіть передпокій був обставлений не без розкоші: по кутках у великих вазах стояли кімнатні рослини, стіни були завішані східними килимами. І тим нужденнішими здавались пальта й парасоЛьйи пацієнток на залізній вішалці.
У передпокої сиділо сім чи вісім жінок — уоі, очевидно, з людей середнього достатку. Відчинивши двері приймальні — впустити чергову пацієнтку,— лікар кивцув головою Персикові, щоб вона заходила, бо вона була вбрана краще за інших. Поллі пригнічено пішла за ним; солдат лишився в передпокої.
Лікар був із тих чоловіків, що їх ЖІНКРІ називають вродливими — високочолий, з виплеканою м'якою борідкою. З того, як він склав руки, видно було, що ними вій пишається особливо. Щоправда, обличчя він мав уже трохи пом'яте, в виразі очей теж було щось досить неприємне, а в голосі — щось трошечки масне.
Поки він записував у журнал прізвище й адресу Поллі, страшенно її цим налякавши, вона обвела очима його кабінет. На стінах висіла всіляка зброя "А негритянські списи, луки, сагайдаки, короткі ножі, кілька старовинних пістолів. У кутку за скляними дверцятами шафи блищали якісь хірургічні інструменти, що мали куди небезпечніп|ий вигляд. Письмовий стіл був укритий досить товстим шаром пилу.
Лікар не став ждати, поки Поллі скаже йому щось крім , свого прізвища й адреси.
— Так-так,— почав він, відхилившись на спинку стільця й згорнувши білі рукд,— Те, чого ви від мене хочете,— річ-абсолютно неможлива, люба панночко. Ви хоч подумали, яке це зухвальство — вимагати від мене такого? Всяке життя священне, не кажучи вже про те, що існують закони. Лікар, який зробив би те, чого ви від мене хочете, втратив би свою практику, а крім того попав би за грати. Ви скажете — нам, лікарям, часто доводиться чути таке від своїх пацієнток,— що це закони середньовічні. Що ж, лщба панночко, не я їх вигадав. Отож ідіть собі спокійно додому й признайтеся вашій шановній матусі. Вона така сама жінка, як і ви, і добре зрозуміє вас. Адже у вас, напевне, й грошей немає на цю операцію. А крім того, мені сумління не дозволить бруднити руки такими речами. Жоден лікар заради якихось жалюгідних десяти чи двадцяти фунтів не захоче поставити на карту весь свій добробут. Ми не байдужі до нещасть наших ближніх; нам як лікарям доводиться досить часто заглядати в глибину соціальних злигоднів. Якби була хоч якась підстава, хоч які-небудь медичні показання, сухоти приміром, я б сказав: "Згода!" — і за п'ять хвилин усе було б закінчене, без найменших ускладнень. Але з вашого ви-гляду аж ніяк не можна припустити, ніби у вас сухоти. Отже, доведеться вам змиритися з цією маленькою прикрістю. Коли дівоча легковажність спокусила вас шукати такої насолоди, вам слід було подумати про наслідки. Треба дивитися вперед, не можна просто віддаватись на волю своїх почуттів, хоч би які вони були приємні. А то потім біжите до дядечка доктоца, та охкаєте, та ахкаєте, та "пане доктор", та "дорогенький", та "золотенький", та "не робіть мене нещасною":.. А те, що лікар, який візьметься за це, який з чисто людського співчуття не зможе відмовити вам, наражається на небезпеку і сам себе може зробити нещасним,—— це вас, ясна річ, турбує куди менше. О, який егоїзм! Кінець кінцем це недозволена операція, і якщо навіть в інтересах пацієнтки відмовитись від наркозу, все одно вона коштує п'ятнадцять фунтів, до того ж наперед, бо потім іноді доводиться чути: "Що?! Ви заявляєте, ніби зробили мені операцію?" І лікар лишається ні з чим, а він же теж мусить із чогось жити.