Корабель приречених - Сторінка 21

Одну мить здавалося, що над кораблем занесено велетенський кулак. Тріск, брязкіт чулися по всьому судні. Потім усе затихло.

Наче привид, крижана гора повільно пропливла мимо штирборту і поринула в темряву.

Лайтолдер підвів голову й побачив Мардока, який пересував ручки машинного телеграфу. Застопорити машини! Несамовиті удари корабельного серця стихли. Зашипіла пара, вилітаючи з випускного клапана.

Офіцери переглянулись і, затамувавши подих, прислухалися. На верхній палубі продовжували веселитись. Оркестр грав "Віденський вальс". Крізь відчинені двері доносилися сміх і аплодисменти.

— Ну, на цей раз, здається, обійшлося, — промовив Мардок.

У приміщенні третього класу музиканти вже об одинадцятій годині склали свої інструменти. Здебільшого це були літні пасажири, які вважали за краще йти спати, ніж дудіти всю ніч. Як не умовляла їх молодь, а, проте, не змогла переконати. Нарешті в кают-компанії залишилися тільки молоді чоловіки та жінки. Вони співали й жартували. Один з них знайшов гармошку — морське піаніно — і грав для бажаючих танцювати.

Десь близько пів на дванадцяту якийсь незвичайний звук примусив танцюючих насторожитися. Гармоніст перестав грати. Щось проскриготіло вздовж штирборту. Цей скрегіт пасажири чули лише кілька секунд.

— Що б це могло бути?

— Немов провели ножем по консервній банці.

— А в цій банці — "Титаніку" — сидимо ми… Дуже приємно!

— Поштовх теж був. Ви відчули?

— Може тебе хтось стукнув, любий!

— Ні, ні. Це правда. Я теж відчув поштовх.

— Можливо, то був морський дідько. Він бродить тільки в такий час.

— Кинь жартувати!

Один з танцюристів притяг транспарант, що висів над дверима.

— Ось вам і морський дідько. Наше розкішне привітання зірвалося з гака. — Він поставив раму до стола.

Усі полегшено зітхнули і засміялися. Хтось широким жестом показав на плакат.

— Вітаємо нову батьківщину! Оркестр, грай туш!

— Браво! Браво! — закричали з усіх боків і захоплено зааплодували. Знову почалися танці.

Раптом біля дверей пролунав крик:

— Тікайте! Вода!

Із стогоном обірвалася музика. На порозі, притулившись до одвірка, стояв матрос. Нерухомим поглядом дивився він на тих, що веселилися. Волосся на голові в нього злиплось, по обличчю текла кров, штани до колін промокли. Не встигли матроса запитати, що, власне, сталося, як він зник.

Юнак з гармошкою все збагнув перший. Він кинувся до виходу, за ним побігли інші. На блідих обличчях пасажирів застиг вираз розгубленості, безпорадності і страху перед невідомою ще загрозою.

В коридорі вони зустріли матросів, які швидко піднімались по трапу. Одні розмахували руками і кричали, інші поспішали наверх мовчки, з перекошеними від жаху обличчями. Серед них були поранені, в крові. Спираючись на товаришів, вони насилу йшли, напіводягнені, босі, без курток і кашкетів.

Здивованим поглядом проводжали їх пасажири третього класу. З одягу й черевиків матросів текло, під ногами хлюпала вода.

— Що сталося? Кажіть же! — закричали пасажири, перебиваючи одне одного.

Блідий, як смерть, юнак зупинився і, важко дихаючи, насилу вимовив:

— Наверх! Швидше наверх! У судні пробоїна… Зруйнована передня частина… Є мертві… Внизу… все затоплено! Тікайте! Будіть інших!

Хитаючись, він побрів далі.

Інші! Їх багато сотень, тих, що, нічого не підозрюючи, сплять тут, унизу, на койках!

Охоплена жахом молодь кинулася до своїх.

— Виходьте! Вставайте! Вода!

На койках попідводились голови. Напівсонні люди, нічого не розуміючи, дивилися на метушню.

— Заткніть пельки! Ідіть к чорту з своїми жартами, п'яні свині! — лаялись деякі і знов укривалися ковдрами.

Навколо гармоніста з'юрмилися сяк-так одягнені чоловіки й жінки. Розпатлані, застібаючи нашвидку накинуті блузи й піджаки, вони все щільніше обступали юнака, намагаючись нічого не випустити з його схвильованої розповіді. Але більшість не розуміли слів, бачили тільки перекошене страхом обличчя, судорожні рухи рота, швидкі помахи рук. Йому задавали питання щонайменше п'ятьма мовами, кричали і лаялись. Наче степова пожежа, тривога раптом охопила всіх, і приміщення враз стало схожим на розворушений мурашник.

Дехто в нерішучості сидів на койці, спостерігаючи метушню, інші, вже зібравши свої мізерні пожитки, прямували до дверей. Матері похапцем одягали дітей, а ті плакали і терли очі. Між койками стояли чоловіки й сперечались. Тепер уже ніхто не мав сумніву в тому, що сталося нещастя, але жоден не вірив у серйозність небезпеки.

Учитель Ротер, загорнувшись у ковдру, підійшов до чоловіків. Похитуючи головою, він начепив пенсне і прислухався до розмов.

— Але ж, панове, — сказав він, — навіщо ці хвилювання? Ми ж достовірно нічого не знаємо. Можливо, невелика аварія здалася матросам з переляку катастрофою.

— Ви смієтесь! — зло вигукнув якийсь чоловік. — Невеличка аварія — і закривавлені, голови!

А, проте, Ротер усе ще мав добрий намір застерегти людей від необміркованих вчинків.

— Що б там не було, ми повинні чекати. Якщо судну загрожує небезпека, нам дадуть вказівки.

— Вказівки про те, щоб топитися! — кинув йому прямо в обличчя левантієць з чорною шевелюрою. — Ви, німці, дивний народ. Навіть для смерті вам потрібні вказівки. Це не для мене!

— Хто говорить про смерть? — захищався Ротер.

— У всякому разі жоден черв'як не турбуватиметься про нас. Ви хоч раз бачили тут, унизу, когось з офіцерів? Нікого, крім Лайтолдера! Вони обтирають кутки наверху, біля мільйонерів. Для нас у них немає часу.

— То що ж робити?

— Чекати. Пан Ротер має рацію.

— Божевілля! Наверх, кажу вам! Негайно наверх!

— Я залишаюсь.

Думки висловлювалися найпротилежніші. Тим часом біля дверей зібрався великий натовп людей з майном. Пасажири стояли в нерішучості. Вони ніяк не могли вирішити, що їм робити: підніматися на палубу чи лишатися внизу. Дехто посадив дітей на плечі, щоб під час штовханини їм не заподіяли шкоди.

З сусідніх приміщень прийшли чоловіки вияснити становище. Вони сповістили, що в них теж ніхто нічого не знає, всі розгублені й знервовані. Перед трапом у кубрик стоять пости, які нікого не пропускають і не дають при цьому ніяких пояснень. Машини застопорені!

Раптом, перекриваючи галас, різко пролунав набат.

Перший удар дзвону припинив усі суперечки. Перелякані люди слухали, затамувавши подих. Кожен знав, що означають тривожні удари, які лунали один за одним. Біля дверей і трапів висіли таблички з виразним червоним написом: "За першим сигналом тривоги негайно звільнити приміщення. Зберігати спокій! Чекати вказівок".

Майже одночасно широко розчинилися двері. Матроси під командою унтер-офіцера зайняли всі виходи. З жахом дивилися пасажири на їх нерухомі обличчя і пістолети біля пояса.

Унтер-офіцер зупинився біля головного трапа.

— Всі, хто має рятувальні пояси, — наверх! — вигукнув він, перекриваючи гамір та удари дзвону. — Речей не брати. Додержуйтесь порядку і спокою! Немає ніяких підстав для тривоги.

— Немає ніяких підстав для тривоги? Що ж сталося? — закричали йому.

— Нічого не сталося! Незабаром судно піде далі.

— Чому ж тоді нам треба підніматися наверх з рятувальними поясами?

— Це заходи безпеки, і більш нічого.

— Брехня! Ми хочемо знати правду! Правду!

— Я не можу сказати вам нічого іншого. Будьте розсудливі! Вперед! Піднімайтесь групами!

Люди розгублено стояли біля трапа. Вони збентежено дивилися на майно, яке мусили залишити. Якийсь старик не хотів розлучатися з клунком, благав, щоб йому дозволили взяти речі — все, що він має. Сусіди з лайкою відштовхнули старого.

Набат не стихав. Загубившись у натовпі, члени сімей кликали одне одного, діти пронизливо верещали, жінки гукали на допомогу, чулася суперечка.

— Швидше! Швидше! — підганяв унтер-офіцер. — Як багато часу треба, щоб вивести таку юрбу!

Ротер дбайливо допомагав одягатись переляканій дружині.

— Тільки спокійно, Матільдхен, спокійно! Ти ж чула: це просто заходи безпеки.

— Ох, Егоне… я не знаю… я боюсь. Хоч би це плавання швидше скінчилося! — ридаючи, вона впала йому на груди.

Ротер погладив її по голові.

— Ходімо! Не можна гаяти часу. Можливо…

Дикий багатоголосий крик біля трапа: "Вода! Вода!" примусив усіх в залі заніміти.

Люди відсахнулись. Наче божевільні, передні дивилися на потік, що вируючи піднімався з матроського кубрика, перегороджуючи шлях.

— Уперед! Вище! — шаленів унтер-офіцер. — Не зупиняйтесь! По воді!

Знову пролунав крик, цього разу десь у глибині залу. Молода жінка показувала на палубу. Що їй треба? Вона збожеволіла? Але ні! Наче дерева в бурю, стогнали й тріщали товсті дошки — під ними шуміла й вирувала вода. Раптом з страшним гуркотом палуба проломилась, і з-під неї ринула вода.

Люди у відчаї кричали, метушилися, шукаючи порятунку. Вода була скрізь! Вона безупинно піднімалася. Біля трапа утворилося місиво з людських тіл. В цю мить все втратило своє значення — думки, почуття. Над людьми панував тільки темний тваринний інстинкт самозбереження. Старих і кволих збивали з ніг, штовхали у воду, розплющували на перебірках. Сотні ніг топтали тих, що хрипіли, конаючи.

Ротер тримав пенсне біля короткозорих очей, шукаючи дружину… Вона потрапила в людський вир, і той потяг її за собою.

— Матільдо! Матільдо!

Але крик губився в галасі збожеволілих людей.

Нарешті Ротер побачив дружину. Недалеко від трапа промайнуло її бліде обличчя, Матільду стискали ті, що напирали ззаду, і вона крутилася, наче тріска.

Ротер відчайдушно почав пробиратися вперед.

— Матільдо! Матільдо! — гукав він і не міг зрушити з місця.

— З дороги! — загорлав на нього якийсь громило.

— Пропустіть мене! Там моя дружина.

— Йди к бісу!

Хтось ударив його кулаком в обличчя. Із стогоном Ротер опустився в крижаний потік.

Вода з страшним гуркотом прорвалася ще в одному місці. Вона клекотіла, пінилася, шуміла, заливаючи приміщення третього класу. Тепер для сотень тих, що лишилися внизу, не було порятунку.

Багато пасажирів залізли на верхні койки. Забившись у куток, нещасні плакали, молилися, проклинали, заходились істеричним сміхом. І все-таки в їх серцях ще жевріла іскорка надії.

Люди пильно дивилися на воду: вона більше не піднімалася. За кілька сантиметрів під ними вона плескотіла і тихо хлюпалась. Якою чистою була морська вода! Палубу було ясно видно навіть крізь півтораметрову глибину.