Коріолан - Сторінка 16
- Вільям Шекспір -
Брут і Сіціній старанно виконують свої обов'язки. Проте їхнє ставлення до виборців сповнене презирства. Римський плебс для трибунів усього-на-всього тільки непослідовна у своїх вимогах безлика маса. Мінливість настроїв юрби, зумовлену ваганнями народу, вміло розпалюють Брут і Сіціній, які прагнуть утвердити свою владу в Римі. І народ інстинктивно відчуває це. Коли вольски на чолі з Коріоланом беруть в облогу Рим, охоплені страхом жителі міста почувають себе обдуреними трибунами.
Шекспір аж ніяк не ідеалізує народ. Драматург показує і його боягузтво, і відсутність патріотизму в час суворого випробування. Багато філіппік Коріолана, спрямованих проти римських плебеїв, дійсно справедливі. Проте в цьому не лише провина народу, а і його трагедія. Доля народна ніде у Шекспіра не виростала в таку животрепетну проблему, як у "Коріолані".
Причина трагічного становища римського плебсу — неблагополуччя, що охопило всю суспільну структуру. Образ "органічного" Риму зберігся, за словами К. Маркса, лише в "пошлій байці Мененія Агріппи" (Маркс К-, Енгельс Ф. Твори.— Т. 23.— С. 346), Уподібнюючи суспільство людському тілу, Мененій наводить добре знайомі сучасникам Шекспіра міркування про органічну взаємозалежність усього сущого в світі. Варто порушити хоч одну ланку в єдиному ланцюгу буття, щоб запанував хаос. Ця концепція була надзвичайно популярна в добу Відродження, неодноразово використовував її і сам Шекспір (промова Улісса в "Троїлі й Крессіді", архієпископа Кентерберійського в "Генріхові V"). У "Коріолані", однак, міркування про гармонію всього сущого зведено до рівня гротеску.
Римська держава давно втратила навіть видимість єдності. Патриції і трибуни борються за владу. Народ, то запалюючись ненавистю до своїх гнобителів, то остигаючи, марно намагається захистити свої інтереси. Доля народу, його благо байдужі і патриціям, і трибунам. Римське суспільство, яке роздирають антагоністичні протиріччя, не тільки антигуманне, а й агресивне щодо людської [685] особистості, яка в свою чергу винна в існуючому розладі. Це переконливо демонструє доля протагоніста.
Відкидаючи римське суспільство як недостойне ідеалу, Коріолан намагається вийти за межі всіх суспільних і особистих зв'язків, протиставити загальному розкладу своє гіпертрофоване "Я". Герой не тільки кидає Рим, а й очолює похід вольсків протії міста, яке насмілилось образити його. Він непохитний, нічиї прохання не зворушують Кая Марція. Здавалося б, Коріолану справді вдалося зректись усіх пут, що зв'язували його з ворожим Римом. Проте трагізм ситуації полягає в тому, що саме тепер герой опиняється в полоні відкинутих ним уявлень. Соціальна природа антагоністичного класового суспільства неминуче передбачає граничну відособленість особистості, розрив її суспільних 'зв'язків. Прагнення утвердити себе як неповторну людську особистість перетворюється в цих умовах на антигромадський індивідуалізм.
Протагоніст уперше опиняється перед проблемою вибору. Наступний можливий крок — це вихід за межі всіх суспільних і природних зв'язків між людьми. Одначе проти цього повстає сама людська природа героя. Не маючи сили опиратися почуттю жалю, викликаного словами матері, Коріолан уперше відступає від свого абстрактного кодексу честі. Те, що герой сприймає як свою ганьбу,— є найбільшим тріумфом людяності. Нікому не дано відкинути узи, що єднають людей. Загибель Коріолана — це заперечення концепції індивідуалістичної самодіяльної особистості. Від омани до трагічного прозріння, а потім до загибелі-спокути — такий шлях героя трагедії.
Соціальна виразність трагедії зумовила її театральну історію. Сценічні трактування п'єси майже завжди можна співвіднести з тими історичними умовами, в яких здійснювалась постановка трагедії. У XVIII ст., наприклад, "Коріолан" сприймався англійськими глядачами крізь призму боротьби зі спробами дворянської реставрації в країні. Багато видатних англійських режисерів і акторів зверталось до цієї трагедії: Д. Гаррік, Г. Ірвінг, Ф. Бенсон та ін. "Коріолан* був останнім спектаклем, поставленим У. Поулом (пост. 1931 p.). Режисер переніс дію трагедії з часів давнього Риму в епоху Директорії. Постановка стала антифашистським спектаклем-пересторогою. 1938 р. в театрі "Олд Вік" Коріолана зіграв Л. Олів'є. На російській сцені цю роль виконували В. Каратигін, О. Южин. 1902 р. О. Ленський поставив трагедію на сцені Малого театру. Удачею театру стало трактування теми народу як центральної в трагедії. Такого зображення народу на сцені Малого театру доти ще не було.
Перший переклад "Коріолана" українською мовою був здійснений 1882 р. П. Кулішем і опублікований 1900 р. за авторським рукописом перекладача. Про "Коріолана" писали Л. Українка, яка включила п'єсу до програми видань київського гуртка "Плеяда", та І. Франко. [686]
ПРИМІТКИ ДО "КОРІОЛАНА"
С. 528. Кай Марцій Коріолан (дати народження й смерті невідомії-римський полководець, про життя якого дійшли тільки напівлегендарні перекази. Про участь Коріолана в конфлікті між патриціями та плебеями (495 до н. є.) ніяких певних відомостей не збереглося. 493 р. до н. є. відзначився при штурмі Коріол. 491 р. до н. є. був вигнаний з Рима. Щоб помститися, обложив Рим з армією вольсків. За однією з версій, загинув від руки вождя вольсків, за іншою — помер у вигнанні.
С. 530. Капітолій — див. приміт. до с. 60.
С. 531— Колись повстали проти живота Всі члени тіла.— Зміст байки Мененія Агріппи відтворює концепцію загальної супідрядності, яка виникла ще за часів античності. За Тітом Лівієм, Мененій розповідав цю байку плебеям під час повстання 495 р. до н. є. Згадується байка і в книзі Плутарха. Вчення про всесвітню ієрархію, згідно з яким кожне явище як з природного, так і з суспільного життя має своє постійне місце в єдиній системі буття, набуває надзвичайної популярності в добу Відродження.
С. 535. Юній Брут, Сіціній Велут — за Плутархом, перші народні трибуни. Народні (плебейські) трибуни — найвищі виборні службові особи з плебеїв у давньому Римі. Обиралися на плебейських зборах терміном на рік у кількості 2-^5, а пізніше 10 чоловік. Спочатку обов'язком трибунів було тільки захищати інтереси плебеїв проти сваволі патриціїв. Пізніше здобули право втручатися в дії всіх офіційних осіб, крім диктатора і цензора. Вольски — італійські за походженням племена. Мешкали в Лації (Середня Італія), столиця — місто Коріоли.
С. 540. Гекуба — див. приміт. до с. 49.
С. 541. Ти станеш другою Пенелопою...— Пепелопа— в грецькій міфології дружина царя о-ва Ітаки Одіссея. За поемою Гомера "Одіссея", Пенелопа двадцять років чекала чоловіка з Троянської війни, хоч до неї сваталося багато женихів. Обрати нового чоловіка Пенелопа погоджувалася лише після того, як закінчить ткати покривало. Уночі, проте, вона розпускала все, що було зроблено вдень. Ім'я Пенелопи стало символом подружньої вірності жінки.
С. 543. Марс (Арес) — бог війни в античній міфології.
С. 544. Плутон (Аїд) — володар підземного царства в античній міфології.
Катон Таким войовника в уяві бачив...— Катон Марк Порцій Старший (234— 149 до н. є.) — римський державний діяч, історик і письменник. З 195 р. до н. є.— консул, з 184 р. до н. є.— цензор. Захисник привілеїв аристократії. Автор твору "Походження" (не зберігся), в якому висвітлив історію Рима від заснування міста до 2-ї Пунічної війни. Плутарх розповідає, що Катон вимагав від воїна не лише мужності, а й грізного вигляду та гучного■ голосу; щоб викликати* жах [687] у ворогів. Анахронізм у тексті: Катон жив у III-II ст. до н. є., тобто пізніше за Коріолана.
С. 545. Драхма — давньогрецька грошова одиниця.
С. 548. Анціати — мешканці Анціума, міста, яке було розташоване біля гирла р. Тібру.
С. 549. Центурія — одиниця військово-політичного поділу громадян у Стародавньому Римі. Центурії комплектувалися залежно від майнового і вікового цензу. За центуріями відбувалися вибори до народних зборів.
С. 550. Будь ти й Гектором самим, Що серед ваших недолугих предків...— У Стародавньому Римі дуже популярною була легенда про заснування Римської держави нащадками героя Троянської війни Енея, який після падіння Трої нібито переселився до Італії. Гектор, один з найславетніших троянських героїв, був родичем Енея. Про мандри Енея розповідається в "Енеїді" Вергілія.
С. 555. Авгури — жерці, що провіщали майбутнє, вивчаючи політ птахів та їхню поведінку.
С. 556. ...не можу назвати вас Лікургами.— Лікург — міфологічний спартанський законодавець, діяльність якого звичайно відносять до IX-VIII ст. до н. є. Згідно з легендою, Лікург видав закони, що визначали устрій аристократичної рабовласницької держави, право землеволодіння тощо. Переносно: мудрий державний діяч.
С. 557. Девкаліон (гр. міф.)-цар фессалійського міста Фтії, син Прометея та Клімени, чоловік Пірри. Коли Зевс вирішив за злочини винищити людський рід і наслав на землю потоп, Девкаліон і Пірра врятувалися на кораблі, який заздалегідь збудували за порадою Прометея. Юнона (рим. міф.) — дружина Юпітера, покровителька сім'ї та шлюбу.
С. 558. Клавдій Гален (129(130) —201) —римський лікар і природодослідник. Автор понад 400 праць з філософії і медицини. Праці Галена справили великий вплив на розвиток медицини. Згадка про Галена в тексті — анахронізм.
...у вінку з дубового листя.— У Стародавньому Римі дуб вважався священним деревом Юпітера. Вінком з дубового листя увінчували героїв.
С. 559. Як відбивали напад Тарквінія...— Луцій Тарквіній Гордий — за римською легендою, останній (сьомий) цар Стародавнього Риму (534(533)-510(509) до н. є.), етруск. Жорстокість та безчинства Тарквінія викликали в Римі повстання, внаслідок якого його було вигнано з країни, скасовано царську владу і встановлено республіканський лад.
С. 561. Консул — у Стародавньому Римі періоду республіки титул двох обираних найвищих службових осіб. [688]
С. 575. Анк Марцій (640-616 до н. є.) —четвертий з легендарних царів Стародавнього Риму.
Нума Помпілій — за легендою, другий з царів Стародавнього Риму (714-671 до н. є.). Вважався засновником провідних римських культів та жрецьких колегій. Запровадив нібито також місячний календар, розділив дні на свята й будні.
Тулл Гостілій — третій з легендарних царів Стародавнього Риму (670-630 до н.
Шекспір аж ніяк не ідеалізує народ. Драматург показує і його боягузтво, і відсутність патріотизму в час суворого випробування. Багато філіппік Коріолана, спрямованих проти римських плебеїв, дійсно справедливі. Проте в цьому не лише провина народу, а і його трагедія. Доля народна ніде у Шекспіра не виростала в таку животрепетну проблему, як у "Коріолані".
Причина трагічного становища римського плебсу — неблагополуччя, що охопило всю суспільну структуру. Образ "органічного" Риму зберігся, за словами К. Маркса, лише в "пошлій байці Мененія Агріппи" (Маркс К-, Енгельс Ф. Твори.— Т. 23.— С. 346), Уподібнюючи суспільство людському тілу, Мененій наводить добре знайомі сучасникам Шекспіра міркування про органічну взаємозалежність усього сущого в світі. Варто порушити хоч одну ланку в єдиному ланцюгу буття, щоб запанував хаос. Ця концепція була надзвичайно популярна в добу Відродження, неодноразово використовував її і сам Шекспір (промова Улісса в "Троїлі й Крессіді", архієпископа Кентерберійського в "Генріхові V"). У "Коріолані", однак, міркування про гармонію всього сущого зведено до рівня гротеску.
Римська держава давно втратила навіть видимість єдності. Патриції і трибуни борються за владу. Народ, то запалюючись ненавистю до своїх гнобителів, то остигаючи, марно намагається захистити свої інтереси. Доля народу, його благо байдужі і патриціям, і трибунам. Римське суспільство, яке роздирають антагоністичні протиріччя, не тільки антигуманне, а й агресивне щодо людської [685] особистості, яка в свою чергу винна в існуючому розладі. Це переконливо демонструє доля протагоніста.
Відкидаючи римське суспільство як недостойне ідеалу, Коріолан намагається вийти за межі всіх суспільних і особистих зв'язків, протиставити загальному розкладу своє гіпертрофоване "Я". Герой не тільки кидає Рим, а й очолює похід вольсків протії міста, яке насмілилось образити його. Він непохитний, нічиї прохання не зворушують Кая Марція. Здавалося б, Коріолану справді вдалося зректись усіх пут, що зв'язували його з ворожим Римом. Проте трагізм ситуації полягає в тому, що саме тепер герой опиняється в полоні відкинутих ним уявлень. Соціальна природа антагоністичного класового суспільства неминуче передбачає граничну відособленість особистості, розрив її суспільних 'зв'язків. Прагнення утвердити себе як неповторну людську особистість перетворюється в цих умовах на антигромадський індивідуалізм.
Протагоніст уперше опиняється перед проблемою вибору. Наступний можливий крок — це вихід за межі всіх суспільних і природних зв'язків між людьми. Одначе проти цього повстає сама людська природа героя. Не маючи сили опиратися почуттю жалю, викликаного словами матері, Коріолан уперше відступає від свого абстрактного кодексу честі. Те, що герой сприймає як свою ганьбу,— є найбільшим тріумфом людяності. Нікому не дано відкинути узи, що єднають людей. Загибель Коріолана — це заперечення концепції індивідуалістичної самодіяльної особистості. Від омани до трагічного прозріння, а потім до загибелі-спокути — такий шлях героя трагедії.
Соціальна виразність трагедії зумовила її театральну історію. Сценічні трактування п'єси майже завжди можна співвіднести з тими історичними умовами, в яких здійснювалась постановка трагедії. У XVIII ст., наприклад, "Коріолан" сприймався англійськими глядачами крізь призму боротьби зі спробами дворянської реставрації в країні. Багато видатних англійських режисерів і акторів зверталось до цієї трагедії: Д. Гаррік, Г. Ірвінг, Ф. Бенсон та ін. "Коріолан* був останнім спектаклем, поставленим У. Поулом (пост. 1931 p.). Режисер переніс дію трагедії з часів давнього Риму в епоху Директорії. Постановка стала антифашистським спектаклем-пересторогою. 1938 р. в театрі "Олд Вік" Коріолана зіграв Л. Олів'є. На російській сцені цю роль виконували В. Каратигін, О. Южин. 1902 р. О. Ленський поставив трагедію на сцені Малого театру. Удачею театру стало трактування теми народу як центральної в трагедії. Такого зображення народу на сцені Малого театру доти ще не було.
Перший переклад "Коріолана" українською мовою був здійснений 1882 р. П. Кулішем і опублікований 1900 р. за авторським рукописом перекладача. Про "Коріолана" писали Л. Українка, яка включила п'єсу до програми видань київського гуртка "Плеяда", та І. Франко. [686]
ПРИМІТКИ ДО "КОРІОЛАНА"
С. 528. Кай Марцій Коріолан (дати народження й смерті невідомії-римський полководець, про життя якого дійшли тільки напівлегендарні перекази. Про участь Коріолана в конфлікті між патриціями та плебеями (495 до н. є.) ніяких певних відомостей не збереглося. 493 р. до н. є. відзначився при штурмі Коріол. 491 р. до н. є. був вигнаний з Рима. Щоб помститися, обложив Рим з армією вольсків. За однією з версій, загинув від руки вождя вольсків, за іншою — помер у вигнанні.
С. 530. Капітолій — див. приміт. до с. 60.
С. 531— Колись повстали проти живота Всі члени тіла.— Зміст байки Мененія Агріппи відтворює концепцію загальної супідрядності, яка виникла ще за часів античності. За Тітом Лівієм, Мененій розповідав цю байку плебеям під час повстання 495 р. до н. є. Згадується байка і в книзі Плутарха. Вчення про всесвітню ієрархію, згідно з яким кожне явище як з природного, так і з суспільного життя має своє постійне місце в єдиній системі буття, набуває надзвичайної популярності в добу Відродження.
С. 535. Юній Брут, Сіціній Велут — за Плутархом, перші народні трибуни. Народні (плебейські) трибуни — найвищі виборні службові особи з плебеїв у давньому Римі. Обиралися на плебейських зборах терміном на рік у кількості 2-^5, а пізніше 10 чоловік. Спочатку обов'язком трибунів було тільки захищати інтереси плебеїв проти сваволі патриціїв. Пізніше здобули право втручатися в дії всіх офіційних осіб, крім диктатора і цензора. Вольски — італійські за походженням племена. Мешкали в Лації (Середня Італія), столиця — місто Коріоли.
С. 540. Гекуба — див. приміт. до с. 49.
С. 541. Ти станеш другою Пенелопою...— Пепелопа— в грецькій міфології дружина царя о-ва Ітаки Одіссея. За поемою Гомера "Одіссея", Пенелопа двадцять років чекала чоловіка з Троянської війни, хоч до неї сваталося багато женихів. Обрати нового чоловіка Пенелопа погоджувалася лише після того, як закінчить ткати покривало. Уночі, проте, вона розпускала все, що було зроблено вдень. Ім'я Пенелопи стало символом подружньої вірності жінки.
С. 543. Марс (Арес) — бог війни в античній міфології.
С. 544. Плутон (Аїд) — володар підземного царства в античній міфології.
Катон Таким войовника в уяві бачив...— Катон Марк Порцій Старший (234— 149 до н. є.) — римський державний діяч, історик і письменник. З 195 р. до н. є.— консул, з 184 р. до н. є.— цензор. Захисник привілеїв аристократії. Автор твору "Походження" (не зберігся), в якому висвітлив історію Рима від заснування міста до 2-ї Пунічної війни. Плутарх розповідає, що Катон вимагав від воїна не лише мужності, а й грізного вигляду та гучного■ голосу; щоб викликати* жах [687] у ворогів. Анахронізм у тексті: Катон жив у III-II ст. до н. є., тобто пізніше за Коріолана.
С. 545. Драхма — давньогрецька грошова одиниця.
С. 548. Анціати — мешканці Анціума, міста, яке було розташоване біля гирла р. Тібру.
С. 549. Центурія — одиниця військово-політичного поділу громадян у Стародавньому Римі. Центурії комплектувалися залежно від майнового і вікового цензу. За центуріями відбувалися вибори до народних зборів.
С. 550. Будь ти й Гектором самим, Що серед ваших недолугих предків...— У Стародавньому Римі дуже популярною була легенда про заснування Римської держави нащадками героя Троянської війни Енея, який після падіння Трої нібито переселився до Італії. Гектор, один з найславетніших троянських героїв, був родичем Енея. Про мандри Енея розповідається в "Енеїді" Вергілія.
С. 555. Авгури — жерці, що провіщали майбутнє, вивчаючи політ птахів та їхню поведінку.
С. 556. ...не можу назвати вас Лікургами.— Лікург — міфологічний спартанський законодавець, діяльність якого звичайно відносять до IX-VIII ст. до н. є. Згідно з легендою, Лікург видав закони, що визначали устрій аристократичної рабовласницької держави, право землеволодіння тощо. Переносно: мудрий державний діяч.
С. 557. Девкаліон (гр. міф.)-цар фессалійського міста Фтії, син Прометея та Клімени, чоловік Пірри. Коли Зевс вирішив за злочини винищити людський рід і наслав на землю потоп, Девкаліон і Пірра врятувалися на кораблі, який заздалегідь збудували за порадою Прометея. Юнона (рим. міф.) — дружина Юпітера, покровителька сім'ї та шлюбу.
С. 558. Клавдій Гален (129(130) —201) —римський лікар і природодослідник. Автор понад 400 праць з філософії і медицини. Праці Галена справили великий вплив на розвиток медицини. Згадка про Галена в тексті — анахронізм.
...у вінку з дубового листя.— У Стародавньому Римі дуб вважався священним деревом Юпітера. Вінком з дубового листя увінчували героїв.
С. 559. Як відбивали напад Тарквінія...— Луцій Тарквіній Гордий — за римською легендою, останній (сьомий) цар Стародавнього Риму (534(533)-510(509) до н. є.), етруск. Жорстокість та безчинства Тарквінія викликали в Римі повстання, внаслідок якого його було вигнано з країни, скасовано царську владу і встановлено республіканський лад.
С. 561. Консул — у Стародавньому Римі періоду республіки титул двох обираних найвищих службових осіб. [688]
С. 575. Анк Марцій (640-616 до н. є.) —четвертий з легендарних царів Стародавнього Риму.
Нума Помпілій — за легендою, другий з царів Стародавнього Риму (714-671 до н. є.). Вважався засновником провідних римських культів та жрецьких колегій. Запровадив нібито також місячний календар, розділив дні на свята й будні.
Тулл Гостілій — третій з легендарних царів Стародавнього Риму (670-630 до н.