Король життя - Сторінка 24

Але до поняття "поспішати" настирливо чіплялося слівце "втеча", в якому таїлася та страшна, невідома рука, що хапала за комір. А втім, усе сталося надто раптово, надто неправдоподібно, щоб тривати так далі: адже можна сподіватися, що все знову обернеться інакше, адже він має такий вплив, стільки людей завжди стояло за нього, він же не якийсь хтозна-що, кого можна так просто кинути до в'язниці, ще є десь вершини, на яких він стане недоступний і від усього захищений. А загалом, краще вже так сидіти й чекати, ніж хапатися, ховатися від юрби, скрадатися, робити безліч різних принизливих, безглуздих учинків.

До Дугласа прийшов його кузен Джордж Віндем, і обидва поїхали — нібито в палату громад. Не стало поряд єдиної людини, яка могла б знайти потрібне слово, щоб розвіяти ці чари безсилля.

Близько п'ятої години з'явився репортер газети "Стар". Редакція одержала з надійного джерела звістку, що вже віддано наказ про арешт. Містер Марлоу говорив це майже пошепки Россові, одначе Уайлд, який, коли й не чув, то міг здогадатися з виразу їхніх облич, раптом підвівся, смертельно блідий, зажадав грошей, сховав їх до кишені й надів капелюха. За хвилину, коли Росе подавав йому пальто, він легенько відштовхнув Росса і знову сів. Наливши собі ще склянку вина, Уайлд випив її одним духом.

— Де Бозі?

Губи його тремтіли, ніби він стримував плач. Кілька разів протягом години поставив він це запитання, на яке ніхто не міг йому відповісти.

Було десять хвилин на сьому, коли почувся стукіт у двері. Ніхто не поворухнувся. Слідом за служником готелю увійшло двоє полісменів.

— У нас є наказ заарештувати вас, містере Уайлд,— сказав старший за званням,— за звинуваченням в аморальних діях.

— Чи дозволять мені внести заставу?

— На це я не можу вам відповісти, це діло властей.

— А куди ви мене повезете?

— На Бау-стріт.

Уайлд насилу підвівся, захитався і ніби навпомацки надів пальто. Він рухався, мов п'яний. Його посадили в дрожки. Коли в'їхали в Вайтгол, він занепокоївся:

— Чому сюди?

Відповіді не було. За кілька хвилин дрожки зупинилися в Скотленд-Ярді, перед будинком Метрополітен-Поліс. Уайлд наполіг, що сам заплатить за проїзд, і дав візникові золотий соверен.

— Дякую, містере Уайлд,— сказав візник. — Сховаю напам'ять. Це вже буде другий ваш дарунок, ще в мене є альпійський едельвейс, ви купили мені його минулої зими в Ковент-гардені.

У комісаріаті Уайлда протримали годину зачиненим у окремій кімнаті. Стало зовсім темно. Нарешті з'явився урядовець з лампою, він засвідчив особу й наказав відвезти арештованого на Бау-стріт. У слідчій в'язниці Уайлдові зачитали наказ про арешт, де йшлося про "глибоко непристойні дії". Уайлда ретельно обшукали й замкнули в камері. Спати він не міг. Усю ніч ходив туди-сюди, не помічаючи, що через отвір у дверях за ним спостерігають очі репортерів.

Після Оскарового арешту Росе повернувся на Тайт-стріт, але застав там тільки слугу Артура. Щоб узяти трохи одягу й білизни, довелося зламати двері шафи. Згодом Росс при зручній нагоді вивіз листи й рукописи, які пощастило знайти нашвидкоруч. На Бау-стріт інспектор поліції відмовився прийняти валізу з речами.

— У мене з цього приводу немає ніяких інструкцій. І, як я здогадуюсь, власті не зацікавлені в тому, щоб містер Уайлд одержував щось із міста.

Після того як Росе пішов, з'явився лорд Альфред. Чиновник сказав йому, що про звільнення під заставу не може бути й мови.

— У таких випадках поліція змушена дотримуватись певної обережності.

— Якщо ви маєте на увазі втечу,— вигукнув Дуглас,— можете бути спокійним, коли він досі не втік!

— О, до нинішнього дня ми до цього були добре підготовлені. Не завжди можна розраховувати на таку запопадливу допомогу приватних осіб,— шепнув ніби довірливо чиновник.

Наступного дня, 6 квітня, Уайлд став перед суддею.

Його вели до зали з верхнім освітленням, з блідо-зеленими стінами і блискучими панелями. В глибині, на підвищенні, сидів сер Джон Брідж, ліворуч від нього була адвокатська лава, праворуч — місце для свідків. Трохи далі кілька молодих клерків пробували свої пера. Напроти судді стояла лава, а за нею щось на зразок клітки, до якої і завів Уайлда полісмен.

У клітці вже був Альфред Тейлор, якого тоді ж арештували, звинувачуючи в співучасті,— він підвівся і, відповідаючи на Оскарове привітання, подав йому руку.

Це був молодий чоловік тридцяти років. Він походив з багатої сім'ї фабрикантів, жив життям розкішним і ексцентричним. Квартиру, про яку стільки говорилося на суді, він наймав у гарному будинку на Літл-Коледж-стріт, позаду Вестмінстерського абатства. Вікна там завжди були завішані, повітря просякнуте парфумами, швейцар не міг повідомити, хто прибирає квартиру. Тейлор не тримав прислуги, подейкували, нібито він навіть сам собі готує страви. При обшуку знайшли багато дамських перук, декотрі з довгими косами, і запас незвичної білизни.

Звинувачення оголосив містер Гілл, а коли він розпочав допит Уайлда, сер Джон Брідж не раз змушений був зупиняти його через образливий тон запитань і зауважень. Опит свідків зайняв цілий день. Оголошення вироку суддя відклав на четвер. Містер Треверс Гамфріс лише під кінець засідання вийшов із стану цілковитої пасивності й попросив, щоб його клієнта відпустили під заставу, на що одержав рішучу відмову. Ще того ж дня Уайлда відвезли до Голловея. Крізь шпарини в даху тюремного повоза він бачив перші нічні світила, що загортались на небі, чув за стукотом коліс гомін вулиць, які оживив теплий квітневий вечір.

Газети були сповнені повідомлень і вигадок про арешт, про проведену під арештом у поліції ніч, про розпочате слідство. Опівдні на дорозі Лондон — Дувр — Кале був помічений незвичайний рух. Носії дивувалися великій кількості дорогих саквояжів, валіз, несесерів, коробок на капелюхи, які їм наказували приставляти якнайшвидше. У вагонах першого класу була тіснота, якої не зустрінеш навіть у приміських поїздах у святкові дні. Могло видатись, нібито все, що представляло в Англії могутність, блиск, заможність, знатність, переселяється на континент. Там бачили міністрів, славнозвісних членів Академії, мільйонерів, що одержали дворянство, генералів. До потоку емігрантів приєдналося кілька снобів, щоб їх згадали серед утікачів знаменитостей. Перше ніж розсіятись по узбережжю Середземного моря, всі вони зібралися в Парижі і цілими днями обсідали бар у кварталі Сент-Оноре, чекаючи звісток про справу Уайлда. Щогодини відкривалися десятки блакитних телеграм, які повідомляли про дії англійської поліції, що, як виявилося, зберігала у своїх архівах понад двадцять тисяч прізвищ підозрюваних.

Тільки в четвер, 11 квітня, прийшла важлива новина: сер Джон Брідж, детально ознайомившись із матеріалами звинувачення і на підставі свідчень свідків, заявив, що звинувачення уявляється йому обґрунтованим, внаслідок чого справи обох звинувачуваних, Оскара Уайлда і Альфреда Тейлора, він передає в головний кримінальний суд. Містер Гамфріс знову представив прохання про звільнення під заставу.

— Відповідальність за дозвіл на заставу або відмову в ньому,— сказав суддя,— лежить на мені. Тут я беру до уваги дві обставини: розмір злочинів і переконливість свідчень. Я змушений відмовити вам у звільненні під заставу і тримати Оскара Уайлда в тюрмі до дня суду.

Протягом трьох тижнів очікування суду вершився над Уайлдом суд громадський. На захист не можна було сказати ні слова. Френк Гаріс, у той час редактор і один з головних акціонерів щотижневика "Сатердей ревю", підготував статтю, в якій закликав суспільство виявити більше неупередженості, утриматись від осуду, поки не буде оголошено вироку правосуддя. Книготорговельна фірма "Сміт і син", що володіла кіосками на всіх вокзалах, була попереджена друкарнею і повідомила Гаріса, що не прийме для продажу газету, яка посміє підняти голос на захист Оскара Уайлда. Книготорговці припинили продаж його творів, усі книжки, які були на складах, було відіслано видавцям. Театри викреслили його ім'я на афішах, але й це не допомогло — зали спорожніли, довелося Уайлдові п'єси вилучати з репертуару. Двоє його синів, Сіріл і Вівіан, мусили залишити школу, ніби вони були з дому зачумлених. Дирекція портора-скул в Еніскілі розпорядилася прибрати його ім'я з кам'яної таблиці, на якій були перераховані найкращі учні, але тієї ж ночі таблиця з нез'ясованих причин тріснула, і десять золотих літер безслідно зникли.

Без сумніву, найбільше шкодила йому слава. Розголос навколо пересічної людини нікого не ображає — він навіть буває ніби прихованим прославленням посередності. Але неординарний розум, незаперечний хист, очевидна й видима перевага приховують у собі щось викличне і пробуджують похмуру, тупу ненависть.

Проти Уайлда повстала ненависть дрібної буржуазії, яка не знаходила в нього жодної із своїх звичних чеснот. Лицемірний кальвінізм з невимовною насолодою картав і затоптував у грязюку прихильника радостей життя. Говорили, що він розбестив Лондон. Посилалися на порожні церкви, на дедалі частіші розлучення. Вечорами жінці не можна самій пройти по Геймар-кету чи Пікаділлі! Найстаріші люди не пам'ятають таких непристойних слів, які тепер чуєш від торговок і підмітальників вулиць! Ім'я "Оскар" стало прозивним.

— Ви говорите, що Оскарові вже не піднятися знову, тому що він образив усіх порядних людей? — сказав один його друг. — Гірше навіть: проти нього постали всі негідники, того йому й не піднятися знову.

Крамниці, в яких були неоплачені рахунки, подавали скарги до суду. Першу представив ювелір на суму в сорок фунтів за шпильку для Дугласо-вої краватки. Витрати на процес проти маркіза досягли семисот фунтів. їх мав покрити Альфред, разом із матір'ю і старшим братом. Всі троє не виконали обіцянки. Оскар виявився неплатоспроможним, суд визнав його банкрутом і розпорядився продати його майно з аукціона.

Дім на Тайт-стріт був уже давно порожній. Констанція з синами переїхала до родичів. Лишився тільки служник. Коли судові виконавці прийшли опечатувати майно, він вибіг до них голий, з циліндром на голові. Божевільний учепився за велику люстру, що звисала зі стелі, і став розгойдуватися на ній, поки не впав, сильно забившись і порізавшись скалками кришталю.

Аукціон скидався на розбійницький напад.