Королі і капуста - Сторінка 17

Він намагався розгадати цього похмурого, чудного юнака, що збивав його з пантелику своєю непроникною байдужістю. Така вже була вдача у цього пасажира: сам ще не врятувався від небезпеки, його от-от могли схопити, тільки що пережив біль поразки й розгрому, і все ж, незважаючи ні на що, він уже повний цікавості до нового, невідомого явища. Та й хто, крім нього, міг придумати такий одчайдушний, божевільний план: послати телеграму цьому нещасному, пришелепуватому fanatico[51], що плаває тут у сміховинному мундирі, з кумедним титулом адмірала? Його товариші зовсім розгубились; утекти, здавалось, було неможливо. Вони називали безумним і ризикованим його задум. Але задум той здійснився, й тепер їхній привідця почував себе задоволеним.

Короткі тропічні сутінки швидко перейшли у перлову осяйність місячної ночі. Праворуч, на темному тлі узбережжя, з'явились вогні Кораліо. Адмірал мовчки стояв біля румпеля. Каріби зі шкотами в руках, як чорні пантери, безшумно перебігали з місця на місце, виконуючи його короткі накази. Три пасажири пильно вдивлялись у темне море, й коли нарешті перед ними виник силует пароплава з одсвіченими глибоко в морі вогнями, що стояв за милю від берега, вони збились до купи й завели жваву розмову. Шлюп ішов швидко, тримаючи курс поміж берегом та пароплавом.

Огрядний рантом відокремився від своїх супутників і підійшов до опудала біля стерна.

– Мій дорогий адмірале, – сказав він, – наш уряд виявив надзвичайну недбайливість. Мені соромно, що він досі не звернув уваги на вашу віддану службу й не створив для вас належних умов. Це непрощенна помилка. Ви одержите судно, мундир і команду, гідні вашої відданості. Але зараз, дорогий адмірале, є ще одне діло до вас. Бачите отой пароплав? Це –"Salvador"[52]. Мені й моїм друзям треба потрапити на нього. Ми виконуємо наказ уряду. Будьте ласкаві відповідно змінити ваш курс.

Адмірал нічого не відповів, тільки різко скомандував щось і взяв курс на місто. "El Nacional" накренився й стрілою полетів до берега.

– Зробіть мені таку ласку, – сказав огрядний з деяким нетерпінням, – і підтвердіть принаймні, що ви чуєте мої слова.

Може, цей хлопець позбавлений не тільки розуму, але й слуху?

У адмірала вирвався різкий, хрипкий сміх, і він заговорив.

– Тебе поставлять обличчям до стінки й розстріляють, – мовив він. – Так убивають зрадників. Я зразу пізнав тебе, ледве ти ступив у човен. Я бачив твій портрет у книжці. Ти Сабас Пласідо, зрадник батьківщини. Обличчям до стінки! Так ти помреш. Я адмірал– і я тебе віддам їм до рук. Обличчям до стінки! Так!

Дон Сабас обернувся до своїх товаришів і з гучним сміхом помахав рукою.

– Вам, caballeros, я розповідав історію засідання, коли ми підписали той... О, такий смішний документ! Воістину жарт наш обернувся проти нас самих. Погляньте на це страховисько Франкенштейна[53], що його ми самі створили!

Дон Сабас кинув оком на берег. Вогні Кораліо наближались. Вже видно було прибережний пісок, склади коньяку – Bodega Nacional, довгу, низьку казарму, повну солдатів, а далі, за всім тим – осяяну місяцем високу глиняну стіну. Він не раз бачив, як людей ставили обличчям до тієї стіни й розстрілювали.

Він знову звернувся до химерної постаті біля стерна.

– Правда, – сказав він, – я хочу втекти звідси. Але запевняю вас, мене це дуже мало хвилює. Сабаса Пласідо приймуть з розкритими обіймами при всякому дворі, у всякому таборі. Vaya![54] Що робити такій людині, як я, у цій кротячій норі, у цій свинячій республіці? Я paisano[55] всіх країн. У Римі, Лондоні, Парижі, Відні – скрізь мені скажуть: вітаємо вас із поверненням, доне Сабас! Ну ти, tonto[56], павіан, адмірал, чи як ти себе величаєш, повертай свій човен! Одвези нас на пароплав – і ось маєш: тут п'ятсот песо грішми Estados Unidos[57] – це більше, ніж твій брехливий уряд виплатить тобі за двадцять років.

Дон Сабас хотів був утиснути в руку юнакові товстий гаманець. Адмірал не звернув уваги ні на його слова, ні на його руки. Він був наче прип'ятий до стерна й спрямовував шлюп просто на берег. На бездумному обличчі адмірала з'явилося щось ясне, майже розумне, ніби він відчув себе героєм, і це дуже тішило його. Він знов забелькотів, як папуга:

– От для чого вони так роблять: щоб ти не бачив гвинтівок. Вистрілять – бум! – і ти мертвий. Обличчям до стіни. Еге!

Адмірал раптом віддав якийсь наказ команді.

Проворні, мовчазні каріби закріпили шкоти, що були в них у руках, і пірнули крізь люк у трюм. Коли зник останній каріб, дон Сабас, наче великий бурий леопард, кинувся вперед, причинив люк і сказав, усміхаючись:

– Гвинтівок не треба, дорогий адмірале. Колись – для розваги – я склав словник карібської мови. Я зрозумів ваш наказ. Може, тепер...

Він замовк, почувши тупе "вжжж", мовби залізо тернулось об жерсть. Адмірал витяг шаблю Педра Лафіта й напав на свого пасажира. Клинок опустився – й тільки завдяки своїй дивовижній проворності огрядний чоловік устиг ухилитись від блискучої зброї, відбувшись подряпиною на плечі. Стрибнувши набік, він вихопив револьвер і застрелив адмірала.

Дон Сабас нахилився над ним і знову випроставсь.

– У серце, – коротко зауважив він. – Сеньйори, військового флоту більше не існує.

Полковник Рафаель кинувся до стерна, а другий офіцер почав одв'язувати шкоти. Передня рея описала дугу; "El Nacional" повернув і слухняно поплив до пароплава "Salvador".

– Спустіть прапор, сеньйоре! – крикнув полковник Рафаель. – Наші друзі на пароплаві не зрозуміють, чого ми пливемо під таким прапором.

– Маєте рацію, – відгукнувся дон Сабас.

Підійшовши до щогли, він спустив прапор на палубу, де лежав найзавзятіший захисник того прапора. Так закінчився невинний пообідній жарт військового міністра. Хто почав його, той і закінчив.

Раптом дон Сабас радісно скрикнув і побіг похилою палубою до полковника Рафаеля. Через руку в нього був перекинутий прапор скасованого флоту.

– Mire! Mire![58] Señor! Ah, Dios! Я вже чую, як реве той австрійський ведмідь: "Du hast mein Herz gebro-chen![59]" Mire! Ви вже чули, я оповідав вам про мого віденського приятеля, пана Грюніца. Той чоловік їздив на Цейлон по орхідею, в Патагонію – по зачіску, до Бенареса – по пантофлю, до Мозамбіку – по наконечник списа для своєї славнозвісної колекції. Тобі відомо, amigo[60] Рафаель, що я так само збираю всякі рідкості. Моя колекція військово-морських прапорів була до останнього року найповнішою в світі. Але пан Грюніц добув два нових прапори – о, дуже й дуже рідкісні екземпляри! Один – якоїсь північноафриканської країни, а другий – племені Макарусус із західного узбережжя Африки. У мене таких немає, але дістати можна. А цей прапор, сеньйоре, ви знаєте, що це таке? Боже мій! Знаєте чи ні? Бачите червоний хрест на синьо-білому полі? Ніколи не бачили? Seguramente, no[61]. Це – морський прапор вашої батьківщини! Mire! Оце гниле корито, на якому ми пливемо зараз, її флот.

Отой мертвий какаду – її адмірал. А удар шаблі та один револьверний постріл – морська битва. Безглуздя, абсурд, але – сама правда. Другого такого прапора ніколи не було й не буде. Це – унікум. Так. Подумайте, що це означає для колекціонера! А чи знаєте ви, полковнику, скільки золотих крон дав би пан Грюніц за цей прапор? Десять тисяч, не менше. Але я не візьму за нього й ста. Чудовий прапор! Єдиний в своєму роді! Небесний прапор, чорти б його взяли! О-ге! Старий заокеанський буркотун! Зажди, поки дон Сабас знов опиниться на Кенігінштрасе! Він дозволить тобі стати на коліна й доторкнутись одним пальцем до цього прапора. О-ге! Так і знай, всесвітня нишпорко в окулярах!

Невдала революція, небезпеки, втрати, гіркота поразки – все забулось. Охоплений всемогутньою, ні з чим незрівнянною пристрастю колекціонера, він походжав по палубі, притискаючи до грудей чудесну знахідку. Він поглянув на схід з торжеством. Голосом дзвінким, як сурма, він співав пеан на честь своєї знахідки, так ніби старий Грюніц міг його чути у своєму затхлому лігві за океаном.

На пароплаві очікували їх і приязно привітали. Шлюп упритул підійшов до пароплава й зупинився біля глибокого зрізу, зробленого в борту для вантаження фруктів. Матроси "Сальвадора" зачепили шлюп гаками й підтягли до борту.

Капітан Мак-Леод перехилився через поруччя.

– Чи правда, що діло провалилось?

– Провалилось? – Дон Сабас здивовано поглянув на нього. – А, ви про революцію? Так, провалилось.

І він знизав плечима, даючи зрозуміти, що більше немає про що говорити.

Капітанові розповіли про втечу та про замкнену в трюмі команду.

– Каріби? – запитав він. – Вони нам не зашкодять.

Він стрибнув на шлюп і відкинув ногою защіпку люка. Звідти швидко вилізли чорношкірі. їх заливав піт, але вони усміхались.

– Гей ви, чорняві! – звернувся до них капітан. – Забирайте свій шлюп і катайте на берег. Та швидше!

Він показав на шлюп, на них та на Кораліо.

– Так, так, – закивали каріби, ще ширше усміхаючись.

Четверо – дон Сабас, два офіцери та капітан – збирались покинути шлюп. Дон Сабас відстав від інших і поглянув па нерухоме тіло адмірала, що лежало на палубі у своїх жалюгідних прикрасах.

– Pobrecito loco, – ніжно промовив він.

Дон Сабас був блискучий космополіт і тонкий знавець мистецтва; але в нього, кінець кінцем, була та сама кров і ті самі інстинкти, що й у його народу. Він вимовив ці слова так, як вимовляв їх перший-ліпший коралієць. Без усмішки він подивився на адмірала й сказав:

– Бідолашний дурник!

Він нахилився, підвів мертвого за худі плечі й підіслав під них свій безцінний, неповторний прапор. Знявши з себе діамантову зірку – орден Сан-Карлоса, він скріпив нею кінці прапора па грудях у адмірала.

Потім пішов слідом за іншими і опинився на палубі "Сальвадора". Матроси, що утримували "El Nacional" біля борту, відштовхнули його; лепетливі каріби підтягли парус, і шлюп помчав до берега.

А колекція військово-морських прапорів пана Грюніца так і залишилась найкращою в світі.

X. ТРИЛИСНИК І ПАЛЬМА

Одного вечора, коли не було вітру й Кораліо мовби ще ближче присунулось до ґрат пекла, біля фотографічного закладу Кйоу і Кленсі зібралось п'ятеро чоловіків. Отак у всіх жарких екзотичних місцях на землі білі люди, скінчивши денну працю, сходяться на бесіду, щоб огудливою критикою чужого закріпити за собою право на свою велику спадщину.

Джонні Етвуд лежав на траві роздягнутий, як каріб, і ледве чутно теревенив щось про холодну воду, якої так багато в затінених магноліями колодязях його рідного Дейлсбурга.