Корона професора Козаріна - Сторінка 2

Але треба було йти в кімнату за білизною і подушкою. А цього робити я не хотів. Міг зірватися. Тому я дістав "Корозію металів" — захопливе читво в такому настрої — і взявся за книгу. Валентина незабаром зазирнула в шпарку і запитала пошепки (Коська щось вовтузився уві сні), чи буду я пити чай. Я на неї зашипів, і вона сховалася. Я зрозумів: Валентина щось задумала, інакше давно опинилася б на терасі і муркнула б зо два рази, щоб привести мене в сумирний стан. Поки, до осені, я їй потрібний. Тягати сумки і догоджати по господарству.

Скоро дванадцята. Заскрипіло в дальній кімнаті ліжко Раїси, господиня укладалася, їй рано вставати — курей годувати. У мене злипалися очі. Ані рядка я не запам'ятав з "Корозії". У мене в душі корозія, це я розумів. І розумів ще, що в двадцять один рік можна почати життя знову. Валентина теж не лягала. Вона планувала нові приниження для мене, чекала, коли я не витримаю і прийду за подушкою. Ні вже, не дочекаєшся. Я подивився на свою долоню — вона була в крові. Значить, убив комара і сам цього не помітив. Дощик стукав по даху, і йому вторив рівний шум цівки води, що зливалася з ринви в бочку біля тераси. Мені навіть нічим було накритися — піджак, ще не висохлий, висів десь на кухні над плитою. Узяти скатертину зі столу, чи що? А чом би й ні? Можу ж я зробити вранці задоволення Раїсі, коли вона поткнеться на терасу і побачить, як я використовував ринковий витвір мистецтва з чотирма вискаленими тигровими мордами по кутах. Я поставив порожню тарілку та інший посуд на підлогу і щойно узявся за кут скатертини, як Валентина підійшла до дверей — мені чутний кожен її крок, особливо вночі. Я встиг розкрити книгу.

— Колю, — сказала вона тихо, — ти зайнятий?

— Я працюю, — відрізав я. — Спи.

Вочевидь, я потім задрімав за столом, тому що прокинувся раптом від того, що дощ закінчився. І було дуже тихо, лише шелестіли кроки Валентини за дверима. "Як вона ненавидить мене!" — подумав я майже спокійно. Великий нічний метелик бився об скло веранди. Я безшумно зробив крок до канапи і, не загасивши світла, відразу заснув.

Прокинувся я досить рано, хоча Раїса вже розмовляла зі своїми дорогоцінними курми під самою верандою. Був сонячний і вітряний ранок, скрипіли стовбури сосен, і в кутку веранди дзижчали оси. Я не відразу втямив, чому я сплю ось так, немов на вокзалі. Перші декілька секунд у мене був чудовий настрій, але тут квантами почали повертатися думки і слова вчорашнього вечора, і я скинув ноги з канапи — мені не хотілося, щоб хто-небудь побачив мене. У кімнаті було тихо, я зазирнув туди. Сім'я спала. Тільки Коська робив це безтурботно, а Валентина — скулившись і заховавши голову під ковдру, — навіть уві сні вона уникала мого погляду.

Я узяв рушник та зубну щітку і спустився в сад, до умивальника, що висів на стовбурі сосни. Поки я мився, Раїса нечутно підкралася з-за спини і прошелестіла:

— Солодко спите, голубки, без молока залишитеся.

Вона не вітається, і я не буду. Але в її єхидній фразі був здоровий глузд. Через два будинки жила бабця Ксенія, у якої ми брали молоко. Я, не кажучи й слова, підхопив з тераси бідон і пішов до хвіртки. Я йшов і дивувався з себе: я був спокійний. І не міг відразу зрозуміти причини свого спокою. І лише коли повертався назад, зрозумів, в чому справа: виявляється, поки я спав, ухвалив рішення. Неначе вирішив уві сні задачу, яку не міг вирішити декілька днів підряд. Сьогодні я побалакаю з Валентиною. І скажу їй усе. Так можна відкладати розмову на роки. Є сім'ї, в яких хтось також відкладає таку розмову. Рік відкладає, два, п'ять, а там уже пізно.

Валентина вже схопилася. Вона дзвеніла посудом на кухні і, почувши, як я піднімаюся сходами на веранду, крикнула звідти:

— Молодець, що про молоко здогадався!

Розшифрувати ці слова було заввиграшки. Значить, Раїса повідомила, що без її нагадування я залишив би дитину без молока.

Спочатку я хотів сказати про розлучення просто за сніданком і навіть придумував перші слова, але злякався, що Валентина прийме мої слова з повною байдужістю — це вона вміє — і скаже лише: "Будь ласка". Мені хотілося, щоб вона відчула те, що відчуваю я, хоча б п'ять відсотків від цього. І я намагався тримати себе за сніданком в нормі, і, коли Валентина розповідала мені, як Коська вчора відкрутив песику голову, я слухняно посміхався.

— Ти наївся? — запитала Валентина, допиваючи каву.

— Звісно, — відповів я і потягнувся за "Корозією металів".

Вона натякала на те, що я з'їдаю більше, ніж заробляю. Крім того, у будь-яку мить вона могла запитати, чи добре я провів ніч. "Корозія металів" потрібна була мені як ширма. Мені треба було зміркувати, коли почати розмову.

— Колю, — сказала Валентина, — у мене до тебе є серйозна справа. Лише не ображайся.

У мене обірвалося і впало серце. Я ніяк не припускав, що Валентина випередить мене. Невже вона знайшла собі нового принца? Може, за допомогою Раїси Павлівни, послужливої старшої подруги? Чому я сам не заговорив до сніданку!

— Так, — сказав я байдуже.

Мені здавалося, що у мене ворушиться волосся — так металися в голові думки.

— Я обіцяла Раїсі Павлівні, — сказала Валентина, — зробити одну річ. Ми їй багато чим зобов'язані... ну, загалом, ти розумієш...

Я нічого не розумів. Я зіщулився, мов собака перед ударом, але до чого тут Раїса?

— Ти знаєш, що їй важко нагинатися, а вона хоче здати комірчину. Якщо пробити в ній вікно, вона стане непоганою кімнатою.

— Ну і нехай здає, — відказав я автоматично. Це була якась чергова змова, але, поки я не розкушу її, краще не чинити опору. — Вона скоро і горище здасть. І порожню собачу будку.

— Раїса просила витягнути з комірчини старі професорські журнали і папери, потім там дві скрині і ще якийсь мотлох. Вона мені показувала.

Я міг би сказати, що повинен займатися. Я міг би навіть сказати, що маю право хоча б день на тиждень відпочити. Але я розгубився. Адже я готувався до іншої розмови.

— Як хочеш, — сказав я.

— Ну от і чудово.

У комірчині пахло котячим послідом. У маленьке віконце під стелею пробивався промінь сонця, і в ньому поважно плавали порошинки. Папери були зв'язані стосами, журнали купами підносилися в кутах і на ящиках.

Позаду постала Раїса і сказала, хоча ніхто не просив її:

— Все цінне я до інституту віддала. Приїжджали з інституту. Я віддала безоплатно.

Їй сподобалося останнє слово, і вона повторила:

— Безоплатно.

— За деякі книги в букіністичному вам непогано б заплатили, — сказав я.

Вона не уловила іронії і відразу погодилася, немов сама про це шкодувала:

— Тут була маса книг, і деякі з них старі, цінні. У професора була дивовижна бібліотека.

Валентина вдягла пластиковий фартух і косинку. Вона увійшла до комірчини першою, і промінь світла запалив її волосся. Ну чому у нас не вийшло? Чому хтось інший повинен милуватися її волоссям?

— Папір і журнали складайте у кухні, — нагадала Раїса.

Валентина не відповіла. Вочевидь, була інформована про це заздалегідь.

— Я вже домовилася з лахмітником. Він приїде за макулатурою на вантажівці, — повідомила Раїса.

Вони і не сумнівалися, що я витрачу суботу на чорну працю. Моя згода була порожньою формальністю.

Валентина нахилилася і передала мені першу пачку журналів. Я відніс їх у сад і поклав на землю. Журнали були німецькі, здається, "Біофізичний збірник" десятирічної давності. Я подумав, як швидко людина зникає з життя. Як швидко все забувається. Ці журнали стояли на полицях поряд з книгами, і людина на прізвище Козарін, якої я ніколи в житті не бачив навіть на фотографії, підходила до цих полиць, і вміст цих журналів був віддрукований у неї в мозку. Я відкрив один з журналів навмання і побачив, що на полях розставлені знаки окликів і деякі рядки підкреслені. Існував стійкий зворотний зв'язок між життям Козаріна і життям цих статей. І напевно, ці журнали і ще більші стоси паперу, списані самим Козаріним, втратили вихід до людей, щойно не стало самого професора. Ось зараз приїде лахмітник і забере їх, щоб потім їх перемололи і надрукували на чистому папері нові журнали, кожен з яких приліпиться до якоїсь людини, зростеться з нею і, найпевніше, помре з нею. Три роки тому на цій дачі існував замкнутий світ, зведений Козаріним за багато років. Тепер ми з Валентиною дочищали його залишки, щоб новий, Раїсин, безликий і маленький світець повністю запанував тут. І я подумав, що обов'язково, коли буду в Ленінці, зазирну в каталог: що ж написав, що придумав сам Козарін, чи є ниточка, яку ми обриваємо тут і яка обов'язково повинна тягнутися в інші місця і в інший час?..

— Колю, — покликала Валентина і повернула мене на землю, де від мене, напевно, не залишиться жодної ниточки. — Ти куди пропав?

Раїса корпалася на кухні, я гадаю, щоб позирати, чи не вкраду я по дорозі кілограм-другий макулатури. Я запитав її, проходячи:

— А Козарін хто був за фахом?

— Професор, — відказала вона простодушно.

— Професори різні бувають. Хіміки, фізики, історики.

— Ну, значить, фізик, — сказала Раїса, і я їй не повірив.

Просто слово "фізик" звучало для неї поважніше.

Валентина вже витягнула з комірчини декілька пачок, і мені залишалося лише проносити через кухню, і я краєм ока поглядав на Раїсу, і мені здавалося, що вона ворушить губами, підраховує кількість пачок, щоб потім занести нікому не потрібну цифру до комірної книги.

Так ми і працювали близько години. Раз мені довелося відірватися і збігати до Коськи, але взагалі-то він поводився того ранку дуже шляхетно, ніби передчував настання рішучого моменту і намагався бути на висоті.

Валентина вимела пилюку, і ми взялися за скрині. Звісно, Раїса вже пройшлася крізь них частим гребінцем, а потім безладно звалювала туди все, що для неї не являло комерційного чи господарського інтересу. У скринях лежали покотом старі, діряві черевики, биті чашки, ганчір'я, книги без початку і кінця, але головне — маса обривків проводів, дроту, гайок, шурупів, коробочок з діодами, уламків друкованих схем і, що зовсім вже дивно, два ретельно зроблених макети людського мозку, покреслених і навіть проткнутих подекуди шпильками.

— У професора було хобі, — сказав я. — Яке, невідомо.

Раїса, яка все чула, негайно відгукнулася з кухні:

— Ви не уявляєте, в якому я застала все стані.