Крихітко, ти була незрівняна!.. - Сторінка 2

Той відмовився, і вони обидва всілись у крісла. Джон деякий час дивився на екран, потім все ж таки одягнув шолом.

Ганна дивилась на хвилі далеко в морі, де вони котилися ще великими, зеленими й повільними; потім вона перевела погляд ближче — там хвилі стали вже синьо-зеленими й торопкими; і, нарешті, повернулась туди, де вони, накочуючись на піщану косу, збивалися піною такою щільною, що, здавалось, по ній можна ходити. Вона відчувала себе цілком втихомиреною, погойдуючись разом з яхтою. Сонце поливало гарячими променями її спину, в руках посмикувалось важке вудилище. Відчуття виникало таке, наче ти лінивий звір, що живе в цілковитій згоді з цим світом, наче ти в ньому вдома, єдиний з ним. За декілька секунд вона поклала вудилище й повернулась, подивившись на високого усміхненого чоловіка в купальних трусах. Він протягнув їй руку, і вона піднялась. Вони пройшли до каюти, де на них чекали наготовлені напої. І зненацька її безтурботність та відчуття щастя зникли, змінившись недовірою, обуренням та, таким, що розпочав зароджуватися, страхом.

— Що за чорт? — пробурмотів Джон, вмикаючи звук. Від нечасто користувався звуковим каналом, коли транслювала Ганна.

— ...Капітану Бразерсу довелось їх відпустити. Врешті решт, вони нічого ще не зробили... — розсудливо казав чоловік.

— Чому ти вирішив, що вони спробують мене обікрасти?

— А хто ще носить на собі коштовності на мільйон доларів?

Джон вимкнув телевізор і сказав:

— Ти ідіот! Це вже не зійде тобі з рук.

Херб встав і підійшов до відчиненого вікна з видом на лискучій блакитний океан зі сліпуче-білою смугою пляжу.

— Знаєш, чого кортить кожній жінці? Мати щось таке, що варте бути вкраденим. — Він сумно посміхнувся. — Я маю на увазі, крім усього іншого. Ще вони мріють, щоб їх пару разів відхльостали й примусили встати на коліна... Наш новий психолог дуже непоганий, га? Він нас ще не підводив. Ганна, може бути, ще побрикає трохи, але це пройде.

— Вона не згодиться на справжнє пограбування, — сказав Джон і підкреслено гучно додав: — Я теж не погоджусь.

— Але ж ми можемо його розіграти, — сказав Херб. — Від нас більше нічого й не вимагається, Джонні, лише підкинути ідею, а все інше розіграти.

Джон вперся поглядом йому в спину. Він хотів у це вірити. Дуже хотів.

— Усе це розпочиналось не так, Хербе. Що відбулося? — Тепер голос його звучав спокійніше.

Херб відвернувся від вікна. Через яскраве сонце в нього за спиною обличчя його здавалось зовсім темним.

— О'кей, Джонні, я згодний. Усе дійсно розпочиналось не так. Але життя пришвидшується, ось у чому справа. Ти створив свій апарат, і те, що ми задумали, виглядало чудово, але цього вистачило не на тривалий час. Ми надавали їм відчуття ризику, й відчуття, які охоплюють тебе, коли вчишся кататися на гірських лижах, і автомобільні перегони, і все, що ми могли вигадати, але цього виявилось замало. Скільки разів можна стрибнути з трампліну вперше у житті? Спливає час, і їм хочеться нових потрясінь. Ти ж непогано влаштувався? Ти купив собі новеньку сяючу лабораторію й зачинив двері. Ти купив час і обладнання, і коли щось не виходить, ти можеш все кинути й почати з початку, це нікого не стосується. А тепер уяви, як довелося мені, дитинко! Я щодня мав вигадувати щось нове, що сколихне Ганну й через неї усіх цих маленьких нудних людей, про котрих навіть не можна сказати, що вони живуть, допоки вони не підключаться до телевізору. Гадаєш, це легко? Поки Ганна була зеленим дівчиськом, їй усе здавалось новим і цікавим, але зараз, хлопчику мій, це вже не так. Повір мені, зовсім не так. Знаєш, що вона сказала мені місяць тому? Що вона дивитись не може на чоловіків. Це наша-то маненька вертихвістка Ганна! Втомилась від чоловіків!

Джон підійшов і повернув його обличчям до світла:

— Чому ти мені нічого не сказав?

— Чому, Джонні? А щоб ти таке зробив, чого не робив я? Я шукав потрібного хлопця. Щоб ти вигадав для неї нового? Це робив я, малече. З самого початку ти хотів, щоб тебе залишили в спокої. О'кей. Я тебе не торсав. Ти хоч раз читав папери, які я тобі надсилав? Адже ти їх підписував, малече. Усе, що робилось, підписано нами обома. Отже не треба мені про те, що я тобі нічого не казав. Не треба!

Обличчя його стало виродливо червоним, на шиї здулась вена, і Джон занепокоївся. Раптом в нього високий тиск? Раптом в нього трапиться напад, і він вмре під час одного з таких нервових спалахів. Джон залишив його біля вікна й відійшов.

Він читав папери. Херб, звісно, правий: усе, чого він хотів, це щоби його не торкали. Схему запропонував він. Опісля дванадцяти років праці над прототипами в лабораторії він показав свого апарата Хербу Джевітсу. Херб тоді вважався одним з найкрупніших продюсерів на телебаченні; тепер він став найкрупнішим продюсером у світі.

Схема його нічого особливо складного не уявляла. Людина з електродами, імплантованими в мозок, могла транслювати свої емоції, які, в свою чергу, ніщо не заважало передавати до ефіру й приймати на спеціальні шоломи. Через шоломи ці емоції відчували глядачі. Ні слова, ні думки, не передавались, лише основні емоції: страх, любов, роздратованість, ненависть... Це, плюс телекамера, яка передавала те, що людина бачить, плюс накладений звук, і ви в повному сенсі та людина, з якою відбувається щось цікаве, за виключенням однієї важливої відмінності: якщо буде занадто, ви можете вимкнути апарат. "Актор" не може. Дуже проста схема. Камера й звукова доріжка насправді навіть не дуже потрібні: багато користувачів взагалі ніколи не вмикають зображення й звука, дозволяючи власній уяві заповнювати емоційну трансляцію.

Шоломи не продавались, а лише здавалися на час опісля нетривалого сеансу підгонки. Річна ліцензія — всього п'ятдесят доларів. Загальна кількість абонентів — тридцять сім мільйонів. Коли зростаючій попит на все триваліші й триваліші періоди трансляції витіснив їх з каналів звичайного телебачення, Херб створив свою власну телемережу. З щотижневої одногодинної передачі шоу перетворилось на щовечірнє, а тепер в ефір йшло вже по вісім годин прямої трансляції і вісім годин запису щоденно.

Те, що розпочалось як "День в житті Ганни Бьюмонт", стало життям у житті Ганни Бьюмонт, а публіка вимагала ще й ще.

Ганна з'явилась в супроводі цілої світи людей, які зазвичай оточували її: перукарів, масажистів, сценаристів... Виглядала вона зморено й, побачивши Джона та Херба, одним порухом руки відправила всю світу геть.

— Привіт, Джоне, Хербе, — сказала вона.

— Ганно, крихітко, ти виглядиш просто чудово! — вигукнув Херб, обійняв її і поцілував.

Вона стояла спокійно, опустивши руки по боках. Висока, струнка, з пшеничного кольору волоссям і сірими очима. З широкими високими вилицями і твердою лінією роту, можливо, ледь-ледь завеликого. На тлі глибокої червоно-золотої засмаги її білі зуби здались Джону білішими, ніж він колись пам'ятав. Занадто сильна й тверда, щоб думати про неї, як про кралю, вона все ж таки була красивою жінкою. Коли Херб відпустив її, вона повернулась до Джона й опісля секундної нерішучості протягла йому вишукану засмаглу руку, суху й прохолодну в його долоні.

— Як ти, Джоне? Ми давно не бачились.

Він був радий, що вона не поцілувала його і не назвала "любий". Ганна посміхнулась краєчком роту і м'яко вивільнила свою руку, потім повернулась до Херба. Джон рушив до бару.

— Все. З мене досить, Хербе, — голос її звучав надто спокійно. Не відриваючи погляду від Херба, вона взяла запропонований Джоном бокал.

— І що трапилось, крихітко? Я тільки-но дивився тебе. І сьогодні ти була незрівнянна, як завжди. В тебе ще не зник дар, крихітко. Ти, як і раніше, береш за живе.

— Що за фокус з обкраданням? Ті, мабуть, зовсім з глузду з'їхав...

— А, це... Послухай, Ганно, присягаюсь тобі, я нічого про це не знаю. Лафтон сказав тобі правду. Ми з ним домовились, що залишок цього тижня ти просто відпочиваєш, правильно? Це теж йде до ефіру, крихітко. Коли ти відпочиваєш та розважаєшся, тридцять сім мільйонів чоловік відпочивають та радуються життю. Це чудово. Не можна ж їх увесь час розбурхувати. Вони полюбляють різноманітність.

Джон мовчки протягнув йому стакан віскі з водою. Херб, не дивлячись, взяв. Ганна спостерігала за ним холодними очима, потім зненацька розсміялась. Але в сміху чулося щось гірке, цинічне.

— Ти ж не дурень, Хербе. Навіщо ти зображуєш з себе дурня? — Вона зробила ковток, дивлячись на нього понад краєм бокалу. — Я тебе попереджаю: якщо хтось забереться сюди грабувати мене, я поведусь з ним, як зі справжнім грабіжником. Опісля сьогоднішньої трансляції я купила пістолет, а стріляти я вмію з десяти років. І ще не розучилась. Хербе, я вб'ю його, хто б це не був.

— Крихітко... — почав було Херб, але вона урвала його.

— І це мій останній тиждень. Розпочинаючи з суботи мене немає.

— Ти не зробиш цього, Ганно, — сказав Херб. Джон пильно спостерігав за ним, вишукуючи ознаки слабкості, але нічого не виявив. Херб просто випромінював впевненість. — Подивись навкруги, Ганно. Ця кімната, твій одяг, усе... Ти найбагатша жінка в світі. Чого ще очікувати від життя? Ти можеш бувати де завгодно, робити все...

— В той час, як увесь світ буди підглядати...

— Ну, то й що? Адже це тебе ніколи не зупиняло. — Херб взявся міряти кімнату кроками, пересуваючись швидкою смиканою ходою. — Ти знала про це, коли підписувала контракт. Ти рідкісна жінка, Ганно, красива, емоційна, мисляча. Подумай про всіх тих жінок, у котрих немає нічого, окрім тебе. Якщо ти кинеш їх, що їм залишиться робити? Вмерти? Вони можуть, ти ж знаєш. Вперше в житті вони отримали можливість почувати себе так, нібито вони дійсно живуть. Ти даєш їм те, чого не давав раніше ніхто, те, на що книжки й фільми в давні дні лише натякали. А тепер раптом вони зрозуміли, що означає передчуття захвату, кохання, блаженство й втихомирення. Згадай про них, Ганно, спустошених, таких, що не мають у житті нічого, окрім тебе, окрім того, що ти можеш їм дати. Тридцять сім мільйонів нікчем, Ганно, які не відчувають ані чого, окрім нудьги та відчаю, доти, допоки ти не даси їм життя. Що вони мали? Роботу, дітей, рахунки... А ти подарувала їм цілий світ, крихітко! Без тебе вони не захочуть більше жити.

Ганна не слухала.