Кульбабове вино - Сторінка 13

Він якраз на мене.

— Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

— Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

— Стривайте! — гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз.— Я не дозволяю! Це мої речі!

— Не треба! — сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками.— Віддайте!

— Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла... Дякуємо! — крикнула Еліс, обернувшись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.

— Пробачте,— сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

"Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію,— думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання.— І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя".

Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам'яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір'ї і промовила вголос:

— А чи справді все воно моє?

Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш. [388]

До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м'яким, сумовитим і розважливим голосом.

"Ті дівчатка мають рацію,— сказав би він тепер.— Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно".

"Ой лишенько",— подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

"Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба".

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам'ятки. "Цим ти нічого не зарадиш,— провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай.— Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев'ять років людина вважає, що вона завжди була дев'ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує".

То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам'ятки. [389]

"Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло,— казав він.— Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами".

Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?

"Ти зберігаєш порожні кокони,— сказав би він.— Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода... Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка".

"А письмові свідчення під присягою?"

"Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти".

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

"Авжеж, я розумію. Розумію".

Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.

— Вранці,— мовила до неї місіс Бентлі,— я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.

І вона заснула...

Настав ранок — сонячний, зелений,— і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з'явились обоє дівчаток.

— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?

Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.

— Ось бери.— Вона дала Джейн сукенку, в якій у п'ятнадцять років грала роль дочки мандарина.— І оце, і оце,— віддала калейдоскоп і збільшувальне скло.— Усе беріть, що хочете,— сказала вона.— Книжки, ковзани, ляльки, все... Усе воно ваше.

— Наше?..

— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике' вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.

— Ми допоможемо,— сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою [390] сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.

— Скільки вам років, місіс Бентлі?

— Сімдесят два.

— А скільки було п'ятдесят років тому?

— Сімдесят два.

— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?

— Ні.

— А як вас звуть на ім'я?

— Мене звуть місіс Бентлі.

— І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?

— Завжди.

— І ніколи не були гарненькою?

— Ніколи.

— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір'я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.

— Ніколи,— відказувала місіс Бентлі,— ні мільйон, ні мільярд років тому.

●

— Ти наготував свого записника, Дуг?

— Авжеж.— І Дуглас лизнув олівця.

— Що там у тебе вже записано?

— Усі звичайні справи і події.

— А, Четверте липня і все таке... Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?

— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року.

— То ще не справжнє літо.

— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі — двадцять п'ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, [391] нумо — раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове "вперше", якусь чудасію про канікули — як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!

— Я думаю.

— Ну й що?

— Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.

— Не в тому річ. Просто їх немає,— сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою.— Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає... А записати я хочу ось що...— Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.

Дуглас записав.

Обидва прочитали записане.

— Щоб я пропав! — вигукнув Дуглас.— Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.

— Але це трохи сумно,— тихо мовив Том.— А ми нічим не можемо їм зарадити.

●

— Схоже на те, що в місті повно машин,— сказав Дуглас біжачи.— У містера Ауфмена — Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти — Зелена машина. А в тебе, Чар-лі, що?

— Машина часу! — засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього.— Слово честі, три слова честі!

— Возить у минуле і майбутнє? — спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.

— Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.

Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.

— Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.

Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу. [392]

— Гаразд, Дугласе,— сказав Чарлі.— Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто Дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!

Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.

Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

— Полковнику Фрійлі! Ані звуку.

— Він погано чує,— прошепотів Чарлі.— Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!

У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява, кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь шерех.

Хлопці обережно пройшли через передпокій і заглянули до кімнати, де було всього два предмети вмеблювання — старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де м'язи й сухожилки. Решту кімнати становила груба дощана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.

— Він наче мертвий,— прошепотів Дуглас.

— Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрувати,— тихо, але гордо пояснив Чарлі.— Полковнику!

Один з темних предметів поворухнувся — то й був полковник.