Кульбабове вино - Сторінка 8

І була їх сила-силенна, гарячих і гранчастих.

А тиша все наростала й наростала. І все наростала й наростала напруга. Ой, як було темно, як пустельно й самотньо! Ой леле!

Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло:

— Я тут, мамо! Іду, мамо! Потім знову:

— Гей, мамо! Іду-у-у!

А потім часто-часто захляпали підошви тенісних туфель по дну яру, де чимдуж, весело регочучи, бігли троє хлопчаків — Томів брат Дуглас, Чак Вудмен і Джон Хафф. Бігли й весело реготали...

Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.

І знов заспівали цвіркуни!

Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта. Відступала, втративши апетит,— так грубо їй завадили, коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темрява відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом виринули троє дітлахів.

— Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!

1 одразу запахло Дугласом. То був справді його дух — Дух поту і трави, листя дерев і струмка.

~ Ось я тобі полатаю боки, юначе,— пообіцяла мати. Де й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому [361] про це не розкаже, нізащо в світі. Одначе воно назавждй залишиться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі. Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати. Том радів, що Дуглас лишився живий. Дуже радів. Бо там, біля яру, була хвилина, коли він уже подумав...

Далеко на оповитій тьмяним місячним світлом околиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзді з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна залізна істота заблукала в лісі й жене напролом. Том ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаючись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідного брата, що жив колись на околиці містечка, там, де тепер мчав поїзд, а потім однієї давньої ночі помер від запалення легень...

Від Дугласа, що лежав поряд, пахло потом. То був чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.

— Тільки дві речі я знаю напевне, Дуг,— прошепотів він.

— Які?

— Що вночі страшенно темно, це одне...

— А друге?

— А друге: навіть якщо містер Ауфмен колись збудує оту Машину щастя, з яром вона однаково нічого не вдіє.

Дуглас якусь мить міркував над Томовими словами.

— У цьому щось є...

Вони замовкли, нараз почувши на вулиці чиюсь ходу — спершу віддалік під деревами, потім на тротуарі біля самого будинку. Зі свого ліжка тихо озвалася мати;

— Це тато йде. То був справді він.

●

Пізно ввечері на веранді сидів Лео Ауфмен і писав список, якого й сам не бачив у густій сутіні. Час від часу він вигукував: "Так-так!.." або "І це теж!" — коли йому спадало на думку ще щось цікаве. Раптом від дверей на веранду до нього долинув глухий звук — так ніби нічний метелик налетів на протимоскітну сітку.

— Ліно, ти? — пошепки спитав він.

Дружина сіла поруч нього на лаву-гойдалку, в самій нічній сорочці, не надто худа, якими бувають сімнадцятирічні дівчата, коли їх ще не люблять, і не надто повна, [362] якими бувають п'ятдесятирічні жінки, коли їх уже не люблять,— а саме в міру, налита й міцна; такий вигляд мають жінки будь-якого віку, подумав Лео, якщо їм нема чого про це тривожитись.

Вона була дивовижна жінка. її тіло, як і його власне, завжди думало за неї, але по-іншому: воно виношувало дітей або з'являлося поперед чоловіка в кожній кімнаті, щоб змінити там атмосферу відповідно до того, в якому він настрої у цю хвилину. Здавалося, вона ніколи не замислювалась ні над чим надовго: думка одразу ж ішла з голови в руки і оберталася в дію так природно, невимушено, що чоловік навіть якби й захотів, то не зміг би накреслити схему того процесу.

— Ця машина...— мовила Ліна зрештою.— Нам вона не потрібна.

— Не потрібна,— погодився Лео,— але часом слід зробити щось і для інших. Я оце саме міркував, що туди прилаштувати. Кіно? Радіо? Стереоскоп? Поєднати все це разом, щоб кожен помацав, усміхнувся і сказав: "Еге ж, оце і є щастя".

Атож, подумав він, змайструвати таку хитромудру машинерію, яка, хай там з тобою хоч що — промокли ноги, болить виразка, мучить безсоння, і ти до ранку соваєшся в ліжку, і душу твою точать нічні страхіття,— а вділить тобі щастя, немов ота магічна дрібка солі, вкинута в океан, що без кінця народжувала нову сіль і перетворила морську воду в солону ропу. "Хто б не виліз із шкури, аби здійснити такий винахід?" — запитував він цілий світ, запитував містечко, запитував свою Дружину.

Сидячи поруч нього на лаві-гойдалці, Ліна напружено мовчала, і то була її відповідь.

Замовк і він і, задерши голову, став дослухатися, як шелестить на вітрі листя великого в'яза.

"Не забудь,— сказав він собі подумки,— цей шелест листя теж має бути в твоїй машині".

А наступної хвилини на лаві-гойдалці і на веранді вже не було нікого.

●

Дідусь усміхнувся вві сні.

Відчувши цю усмішку, він не міг збагнути, що її викликало, і прокинувся. Якусь хвилю полежав, наслухаючи, а тоді зрозумів, чому він усміхнувся. [363]

Тому, що почув звук, куди важливіший, ніж співи пташок чи шелест молодого листя. Щороку був день, коли він так само прокидався й чекав цього звуку, який означав, що тепер літо й справді настало. А наставало воно саме отакого ранку, коли хтось із пожильців, племінник чи двоюрідний брат, син чи онук, виходив з газонокосаркою на лужок під вікном і, керуючи від країв до середини — на північ, на схід, на південь, на захід — починав виписувати нею чимраз менші прямокутники, і металева машинка із дзижчанням і стрекотом посувалася по духмяній літній траві. З-під ножів вилітали кульки конюшини, золоті зірочки поодиноких уцілілих після збирання кульбаб, мурахи, сухі стеблинки, камінці, обгорілі рештки торішнього святкового фейєрверку на Четверте липня *, але все те переважав суцільний зелений трав'яний потік. То був чистий і прохолодний потік, і дідусь уявив собі, як свіжоскошена трава пестливо лоскоче йому ноги, освіжає розпашіле обличчя, сповнює ніздрі одвічними пахощами нового літа й немов обіцяє: усі ми — атож, усі — проживемо ще один рік. Благословенна річ — газонокосарка, думав дідусь. Який це дурень вигадав, щоб новий рік починався першого січня? Ні, слід би виставляти дозорців, щоб спостерігали, як росте трава на мільйонах лужків Іллінойсу, Огайо та Айови, і того ранку, коли вона стане придатна до косьби, хай повсюди гряне велична бравурна симфонія газонокосарок, що стинатимуть свіжу соковиту траву на лугових обширах. І того єдиного дня на рік, що насправді знаменує собою Початок, хай би люди обсипали одне одного не конфетті й серпантином, а свіжоскошеною травою!..

* Четверте липня — День незалежності, національне свято в США.

Дідусь насмішкувато фиркнув на ті свої роздумування, а тоді підійшов до вікна й висунувся в лагідне осоння. Авжеж, на лужку був один з пожильців, молодий газетяр на прізвище Форрестер,— він саме докінчував рядок.

— Доброго ранку, містере Сполдінг!

— Так-так, не давайте їй попуску, Білле! — жваво вигукнув дідусь.

Трохи згодом він уже сидів унизу, їв поданий бабусею сніданок, а за розчиненим широким вікном, скрашуючи йому трапезу, дзижчала й стрекотіла косарка. [364]

— Добре заспокоює нерви,— мовив дідусь.— Це я про косарку. Ось послухай-но!

— Недовго їй лишилося торохтіти,— сказала бабуся, ставлячи на стіл тарілку з пшеничними млинцями.— Сьогодні Білл Форрестер посадить якусь нову траву, то її не треба буде косити. Не знаю, як вона зветься, але виростає на скількись там І далі не росте.

Дідусь невдоволено подивився на неї.

— Не дуже вдало ти сьогодні жартуєш.

— Іди сам подивися,— відповіла бабуся.— Це піде на користь землі, вважає Білл Форрестер. Розсада тієї нової трави стоїть у лоточках під бічною стіною— Треба тільки викопати по всьому лужку невеличкі ямки й посадити її. На кінець року нова трава заглушить усю стару, і, тоді ти зможеш продати свою газонокосарку.

Дідусь підхопився зі стільця, швидко перейшов передпокій і за кілька секунд був уже надворі.

Білл Форрестер спинив косарку і, мружачись від сонця, з усмішкою підійшов до нього.

— Так,— підтвердив він.— Учора купив розсаду. Я ж у відпустці, от і подумав: засаджу-но вам лужок!

— А чому ви в мене не спиталися? Це ж мій лужок! — вигукнув дідусь.

— Я думав, ви будете задоволені, містере Сполдінг.

— Ні, я не задоволений. Ану, дайте гляну на ту вашу бісову траву.

Вони підійшли до прямокутних лоточків з розсадою. Дідусь недовірливо торкнув її носаком черевика.

— Як на мене, то звичайнісінька собі трава. Ви певні, що вам не накинули кота в мішку?

— Я бачив у Каліфорнії, як вона росте. Отака заввишки виростає, і край. Якщо вона приживеться в нашому кліматі, наступного року нам не доведеться щотижня морочитися з косьбою.

— Отож-то й біда з вашим поколінням,— сказав дідусь.— Мені соромно за вас, Білле, а ви ж іще й газетяр. Ви ладні знищити все, що надає життю чарівливості. Вам аби тільки заощадити час і працю.— Він зневажливо копнув ногою лоточок з розсадою.— А доживете до моїх літ, Білле, то зрозумієте, що малі втіхи варті більше, ніж великі. Прогулятися пішки весняним ранком куди приємніше, ніж мчати з швидкістю вісімдесят миль на годину в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти [365] маєш час роздивитися навкруги і все те добачити. Я знаю, вам тепер хочеться осягти якнайбільше, і, як на мене, це цілком природно для молодої людини. Одначе як газетяр ви повинні вміти розгледіти й дрібні ягідки, а не тільки кавуни. Вас захоплює цілий кістяк, а мені любі-ший легкий слід пальців, і нічого тут не вдієш. Сьогодні такі дрібниці наганяють на вас нудьгу, а чи не в тому річ, що ви просто ще не навчилися цінувати їх? Коли б на те ваша воля, ви б ухвалили закон, який скасував би всі малі справи, всі дрібниці. Але тоді б ви не мали чого робити у проміжках між великими справами і мусили б сушити собі голову над тим, до чого докласти руки, щоб не збожеволіти від безділля. То чи не краще було б повчитися дечого в самої природи? Адже косити траву й виполювати бур'ян — це теж потрібні речі, синку.

Білл Форрестер дивився на нього з лагідною усмішкою.

— Розумію,— сказав дідусь,— я надто розбазікався.

— Та що ви, вас я ладен слухати скільки завгодно.

— Тоді продовжимо лекцію. Бузковий кущ корисніший за орхідеї.