Кульгавий біс - Сторінка 24

— Донья Теодора не хоче залагодити справу по-доброму; що ж — залагодьмо її шпагами.

І він зі шпагою в руках кинувся до дона Фадріке. Той і собі вихопив шпагу.

Дама, спонукувана скоріше страхом, ніж голосом серця, вигукнула відчайдушно:

— Сеньйори, зупиніться! Я вволю вашу волю. Раз не можна іншим способом відвернути поєдинку, що зачіпає мою честь, то я кажу: мій обранець — дон Фадріке де Мендоса.

Почувши це, дон Альваро обпік лютим поглядом суперника й донью Теодору, але не мовив жодного слова. Він підбіг до свого коня, що стояв прив'язаний біля дерева, скочив на нього і помчав геть.

Годі змалювати радість Мендоси. Він то падав на коліна перед доньєю Теодорою, то обіймав і цілував толедця, не знаходячи слів, щоб скласти йому найщирішу, найглибшу подяку.

А дама, трохи заспокоївшись, із сумом думала про те, що тепер доведеться їй приймати залицяння обранця, тим часом як серцю її він немилий, хоч вона й шанує його чесноти.

І вона мовила, звертаючись до дона Фадріке:

— Сеньйоре Мендосо, сподіваюся, ви не будете зловживати тим, що я вибрала вас; я зробила це тільки тому, щоб перешкодити вашій дуелі. Я, безперечно, завжди поважала вас більше, ніж дона Альваро, бо бачила: у вас є такі достойності, яких він не має. Ви — найкращий кабальєро на всю Валенсію; це не перебільшення. Ніде правди діти: увага такого кабальєро лестить самолюбству жінки. Та хоч як утішно мені її приймати, скажу вам щиро: я не поділяю ваших почуттів, і мені шкода, що ви, очевидно, так ніжно мене кохаєте. А втім, я не позбавляю вас надії зворушити моє серце. Може, я тому байдужа до вас, що сумую за своїм чоловіком, доном Андресом де Сіфуентесом, який помер рік тому. Ми не довго жили разом; крім того, він був уже немолодий, коли мої батьки, спокусившись його багатством, оддали мене за нього заміж, — та смерть його була тяжким горем для мене; ще й досі я журюся. О, він заслуговував на це! — додала вона. — Він був і трохи не подібний до тих сердитих та ревнивих стариганів, які і не уявляють, що в молодої дружини стане розсудливості зважати на їхню старість, тож пильнують кожен її крок або приставляють до неї дуенью, покірну посібницю їхньої сваволі. Ні, він вірив мені — а цього рідко коли можна сподіватися й від молодого чоловіка, якого дружина палко кохає. Який він був мені відданий! У всьому догоджав — іншої турботи в нього й не було; я не соромлюся в цьому признатись. Ось який був дон Андрес де Сіфуентес... Ви самі розумієте, Мендосо, — такого чоловіка не скоро забудеш; я завжди думаю про нього, то й не помічаю, що роблять мої залицяльники, аби мене до себе прихилити.

Тут дон Фадріке перепинив донью Теодору:

— О сеньйоро, як любо мені чути з ваших вуст, що не з відрази до мене гордували ви мною! Тепер я маю надію, що кінець вінцем своєю вірністю зворушу ваше серце.

— Це не від мене залежить, — відповіла донья Теодора. — Я дозволяю вам мене відвідувати й вряди-годи говорити про кохання. Залицяйтесь до мене, даруйте знаки уваги, освідчуйтесь: може, цим ви навієте мені кохання. Якщо воно прокинеться, я від вас не таїтимусь. Однак затямте, Мендосо: якщо ваші зусилля підуть намарне — не дорікайте мені.

Дон Фадріке хотів був заперечити, але не встиг: донья Теодора подала руку толедцеві й швидкою ходою попрямувала до карети.

Мендоса відв'язав коня і, взявши його за повідок, подався слідом за своєю дамою.

Вона сіла в карету, майже так само схвильована, як і тоді, коли виходила з неї; проте тепер вона хвилювалася з іншої причини.

Толедець та дон Фадріке верхи на конях провели донью Теодору до Валенсії; там вони попрощалися. Дама поїхала додому, а обидва кабальєро — до дона Фадріке, який запросив толедця до себе в гості.

Мендоса дав гостеві відпочити, почастував його смачним обідом, а потім, коли вони залишились самі, спитав, чого той приїхав до Валенсії і чи довго в ній пробуде.

— Ні, не довго, — відповів толедець. — Я завернув сюди мимоїздом. Шлях мій лежить до моря; там хочу сісти на перший-ліпший корабель, який відпливатиме від берегів Іспанії; куди плисти — мені байдуже, аби тільки чимдалі від цього похмурого краю; байдуже мені й те, де доживати своє безталанне життя.

— Що ви таке кажете! — вражено вигукнув дон Фадріке. — Ви ненавидите свою батьківщину, тим часом як любов до неї — природне почуття всіх людей? Що ж до цього спричинилося?

— Після того, що сталося зі мною, батьківщина мені осоружна, — відказав толедець. — І я тільки про те й мрію, щоб покинути її назавжди.

— О сеньйоре, як мені хочеться, щоб ви розповіли про ваше лихо! — співчутливо мовив дон Фадріке. — Якщо я й не зможу зарадити, то принаймні розділю його з вами. Ви сподобались мені з першого погляду, ваші манери мене зачарували; я наперед уже співчуваю вам.

Сеньйоре, мені дуже приємно це чути, — відповів толедець. — Щоб відплатити за вашу добрість, скажу щиро: і я з першого погляду відчув до вас приязнь куди більшу, ніж до дона Альваро. Такого досі ще зі мною не бувало. Я навіть боявся, що донья Теодора вибере його, і зрадів, коли вона вибрала вас. А тепер, як я з вами ближче спізнався, я полюбив вас. І я не маю наміру критись од вас із своїм горем — навпаки, мені хочеться вам звіритись. Я розповім про мої злигодні. Слухайте.

Народився я в Толедо; звуть мене дон Хуан де Сарате. Дуже рано, майже хлопчиком, утратив я тих, кому завдячую життям, і почав жити на ренту з чотирьох тисяч дукатів — батьківську спадщину. Жив я як сам хотів і, вважаючи себе досить багатим для того, щоб побратися з особою, яку покохаю, висватав дуже гарну дівчину, хоч вона була простого роду й майже не мала посагу. Я був дуже щасливий і через кілька днів після весілля повіз її до свого замку під Толедо: мені хотілося якнайповніше навтішатися коханням до молодої дружини.

Два роки прожили ми там у щасті, мирі та злагоді.

Аж якось до мене завітав герцог де Наксера; він мешкав недалечко. Герцог повертався з полювання й хотів у мене перепочити. Побачивши мою дружину, він одразу її вподобав — так принаймні мені здалося. Здогади мої підтвердилися, коли він притьмом почав домагатися моєї дружби, хоч досі був до мене байдужісінький. Він став запрошувати мене на полювання, часто робив подарунки й пропонував свої послуги.

Його зазіхання дуже мене стурбувало, і я хотів був їхати з дружиною назад, до Толедо; безперечно, саме небо навіювало мені цю думку. Справді, якби я позбавив герцога можливості бачитися з нею, не спіткало б мене таке страшне лихо. Але я безмежно вірив дружині. Неймовірно, гадав я, щоб у дівчини низького роду та ще й бідної стало невдячності забути мою ласку. Однак, на жаль, я погано знав її. Честолюбство й марнославність — ці дві вади, притаманні жінкам, були властиві й моїй дружині.

Коли герцогові вдалося їй освідчитись, вона враз загорділа з того, що полонила його серце. Кохання кабальєро, якого величають "ваша ясновельможність", тішило її самолюбство; в голові в неї роїлися химерні мрії; вона піднеслася у власних очах і збайдужіла до мене. Вона не тільки не була вдячна за все, що я дав їй — вона почала мене зневажати; вона вирішила, що я не гідний такої красуні; їй здавалося, що якби герцог побачив її до заміжжя, то зачарувався б так, що неодмінно її посватав би. Кінець кінцем, заворожена цими думками, а також подарунками герцога, які ще підігрівали її пиху, дружина піддалася його домаганням.

Вони стали листуватися, але я не підозрював нічого. Та одного чорного дня в мене нарешті відкрилися очі. Я повернувся з полювання раніше, ніж завжди, і, ввійшовши до покоїв дружини, побачив — вона сидить з листом у руках. Вона не сподівалася, що я повернуся о цій порі, і саме зібралася писати відповідь. Вона дуже розгубилася. А я, вгледівши на столі папір і чорнило, затремтів, бо вмить збагнув, що вона мене зраджує. Я звелів показати листа. Дружина не давала. Охоплений ревнивою цікавістю, я мусив удатися до сили. Хоч як вона пручалася — я забрав листа, схованого в неї на грудях. Ось що було в ньому написано:

"Чи довго ще мені знемагати, чекаючи другого побачення? О, ви жорстока: подавши найсолодшу надію, не квапитеся її справдити! Дон Хуан щодня їздить на полювання або в Толедо: невже ми не скористаємося з нагоди? Пожалійте мене — жага мене палить. Згляньтеся на мене, сеньйоро, подумайте: як дістати те, чого невситимо бажаєш — це щастя, то чекати того, чого бажаєш — пекельна мука".

Ще не дочитавши цієї летрільї, я розшаленів. Я хотів був схопити кинджал і тут же заколоти облудницю, яка мене безчестить. Та я стримав лють, подумавши, що цієї помсти для мене замало: моє обурення вимагає ще однієї жертви. І я сказав дружині як міг спокійніше:

— Сеньйоро, ви даремно слухаєте герцога. Хай сяйво його титула не засліплює вас. А втім, молодим жінкам подобається пишнота; хочу вірити, що тільки в цьому й полягає ваш злочин і що ви не завдали мені останньої, найгіркішої, образи. Тож я дарую вам вашу легковажність, коли тільки ви не зневажатимете обов'язку щодо мене й, відповідаючи тільки на моє кохання, постараєтесь бути гідною його.

Сказавши це, я вийшов з опочивальні дружини, щоб дати їй час заспокоїтися і щоб угамувати гнів, який палав у мене в грудях.

Два дні я удавав, що спокійний, хоч у душі й хвилювався. На третій день, повідомивши, що мушу їхати до Толедо, де на мене чекають важливі справи, я попросив дружину не ганьбити свого імені, поки мене не буде, й подався з дому.

Я поїхав не до Толедо. Вночі я крадькома повернувся й сховавсь у кімнаті слуги, якому повністю довіряв. Звідти я міг бачити кожного, хто входив у замок. Я був певен, що герцога повідомили про мій від'їзд і що він, безперечно, не промине нагоди... І я пестив надію, що заскочу їх зненацька й помщуся. Помщуся обом...

Одначе я помилився в своїх припущеннях. Я не помітив нічого такого, що свідчило б про готування до зустрічі коханця; навпаки, щовечора всі двері й браму щільно замикали; три дні не з'являвся не тільки герцог, а й жоден з його слуг. Отже, я пересвідчився, що моя дружина розкаялась у гріху й порвала зі своїм коханцем.

Дійшовши такого висновку, я враз утратив хіть до помсти; гнів мій здолало кохання; я кинувся в покої до дружини, пригорнув її до серця й мовив:

— Сеньйоро, повертаю вам мою пошану і любов.