Кумевава, син джунглів - Сторінка 7

Присівши навпочіпки перед тунелем-розколиною, він почав помахувати віялом так, що весь дим заганявся всередину печери. Крім того, він попросив мене назбирати якомога більше гілок і листя, яке дає найгустіший дим.

Кумевава ні на мить не припиняв своєї роботи, швидко-швидко махаючи віялом. Усе його тіло зросилося потом — він струминками стікав із нього. Через якийсь час я замінив його і тільки тоді переконався, яка це важка робота. І з мене теж витекли цілі річки поту.

У печері вже, певно, було повнісінько диму, бо струминки його почали виходити крізь кілька щілин на поверхню землі.

Всередині печери чулися сильні удари тіла звіра об стіни.

— Броненосець нервує! — сказав малий мисливець. — Він уже не знає, що робити. Лютує й бігає з одного боку до другого, щоб розбити стіну й вийти.

Безперечно, від густого диму бідолашний звір задихався.

Але Кумевава був задоволений. Не тому, що йому хотілося мучити звірів. Ні! Хлопець любив їх. Та, як кожен мисливець, він змагався, боровся зі звіром, і його єдиною метою було перемогти — перемогти за всяку ціну. Звір удається до своїх хитрощів, а мисливець — до своїх, і перемагає той, хто перехитрить іншого.

Раптом броненосець, геть очманілий від диму, показався перед нами серед палаючих гілок.

Малий мисливець мерщій облишив віяло й кинувся до входу в печеру, щоб схопити броненосця. А той, не розгубившись, різко повернувся, щоб знову чкурнути в свою не вельми затишну схованку. Він волів краще задихнутися, аніж потрапити до рук свого ворога — мисливця.

Та в останню мить Кумевава все-таки встиг схопити його обома руками за хвіст.

— Ньїкучапе, Ньїкучапе… Допоможи! — закричав хлопець, якого броненосець щосили тягнув у печеру.

Я підскочив, схопився обіруч за хвіст, укритий кістяними лусочками, й почав тягти броненосця разом із Кумевавою. Та навіть удвох ми ледве могли опиратися великій силі цієї розлюченої тварини. Уп'явшись пазурами в землю на дні печери, броненосець марно намагався врятуватися від нас. Нарешті нам пощастило витягти його із схованки. Одного удару рукояткою мачете по голові було досить, щоб оглушити звіра. Тепер ми могли спокійно перев'язати його, як пакунок.

Обидва ми були вельми задоволені й посідали трохи перепочити. Я вголос висловив свою думку:

— Добре було б дістати десь трохи свіжої води. Мене мучить спрага.

Кумевава мовчки підвівся й підійшов до ліани, що звисала з гілки дерева. Двома ударами мачете хлопець відрізав великий шмат ліани завдовжки з метр і подав мені.

— Ось тобі вода. Пий, Ньїкучапе! — сказав він.

Я всміхнувся, гадаючи, що він жартує. Помітивши мою недовіру, хлопець підніс один край ліани до рота, а другий підняв трохи вище. Тої ж миті з ліани, наче з якогось джерела, потекла вода.

Страшенно здивований, я зробив так само, втамувавши спрагу чистою й свіжою водою.

— Хіба Ньїкучап не знав про "водяну лілію"?

— Ні. Просто диво, коли ти встиг навчитися всього цього, Кумеваво?

— Час і потреба — найкращі вчителі. Ти вже знаєш, хто так каже.

— Авжеж, це Малоа, старий мудрець амазонських джунглів!

ОСТАННІЙ ВЕЧІР У ДЖУНГЛЯХ

Ми поверталися до нашого табору. Гребти довелось проти течії річки. На дні човна лежали, крім пакунка з черепашачими яйцями і міцно зв'язаного броненосця, ще й лісовий індик та двійко червоно-жовтих папуг. Пташок Кумевава вполював стрілою. Я переконався, що з сорокаметрової відстані він влучає у ціль без промаху, але може несхибно спрямувати стрілу й на стометрову відстань.

Коли я потиснув хлопцеві руку, радіючи з його вправності, він на те відказав, що дорослі індіанські мисливці стріляють удвічі далі, ніж він, і також несхибно.

Веслуючи цілу годину, ми підпливли нарешті до нашого суденця, яке знаходилося тепер, на радість нам, уже зовсім близько до берега, і більша частина його виступала над водою. Отже, ремонтно-рятувальні роботи посувалися успішно.

Підійшовши ще ближче до судна, ми змогли розгледіти на березі всіх пасажирів, які вишикувалися в ряд уздовж каната й гуртом налягали на нього, підтягаючи наше судно до берега й водночас піднімаючи його.

Помітивши човен, капітан оголосив перерву. Пасажири оточили нас. Жінки, котрі сиділи коло вогнища, також прибігли подивитись.

Правду кажучи, не так ми самі з Кумевавою були об'єктом уваги, як та здобич, котру ми привезли. Адже з раннього ранку, відколи почалися роботи, і досі, а був уже полудень, вони нічого не їли. Тим-то й зрозуміло, що всі думали про смачні наїдки; які ми, можливо, привеземо з полювання, і про те, чи вистачить їх, щоб нагодувати всіх у таборі. Коли ми розіклали здобич на березі, це спричинило вибух загальної радості, бо з'ясувалося, що ми привезли з собою значно більше, ніж треба було для доброго обіду. Троє юнаків підняли малого мисливця на плечі й веселим маршем, з вигуками й сміхом, обнесли його навколо багаття.

— Ти чудовий мисливець, якщо можеш прогодувати тридцять осіб. Я не знаю, що б ми робили без тебе, — промовив літній чоловік, який збирав для Кумевави гроші.

Та Кумевава поводився так, ніби й не чув цих похвальних слів. Тільки стиха всміхався.

Потім чоловіки знову пішли витягати судно, а ми удвох з Кумевавою та ще кілька жінок заходилися чистити впольовану здобич і готувати обід.

Після цього малий індіанець заглибився в ліс і за кілька хвилин повернувся до вогнища з пучечком листків у руці. То була дикоросла цибуля, яка дуже добре згодилася для того, щоб трохи присмачити наш нашвидкоруч приготовлений обід, бо ніяких інших приправ ми не мали. Потім хлопець приніс іще кілька шматочків кори якогось дерева й почав ретельно розтирати їх між двома каменями на порошок. Той порошок мав смак червоного перцю, і невеличкої його кількості цілком вистачило на те, щоб зовсім змінити смак страви.

— Раз… два… три… разом! — чувся голос капітана.

До нас долинали різні голоси й звуки від берега, де трудилися матроси й пасажири, і щоразу судно посувалося на півметра — ривками. Нарешті почувся якийсь тріск — цей звук виник від тертя каната об стовбур дерева, і ми побачили, що судно наше поволеньки-поволі рушило до берега.

Пересвідчившись, що біля вогнища обійдуться й без мене, бо жінки самі готували обід, я приєднався до чоловіків на березі, ухопився й собі за канат і почав тягти судно разом з усіма.

— Обід готовий! — гукнула нараз одна з жінок.

Ніби за наказом, усі ми, на чолі з капітаном, полишили роботу й бігом подалися до вогнища, звідки чути було пахощі печені.

Черепашачі яйця й м'ясо броненосця поділили між усіма, а птицю залишили на вечерю.

М'ясо броненосця було біле й м'яке. Дарма що ніхто з нас ніколи доти не їв його, усі визнали, що воно дуже смачне.

Пополудні ми працювали далі — витягали судно. Коли ніс його було вже піднято дуже високо, ми прив'язали канат до корми, щоб і її витягти на берег.

До вечора і цю роботу було закінчено. Тепер ми могли ясно бачити те місце, де підводний стовбур зробив пробоїну в боковій частині суденця. Було проломлено тільки дві дошки.

Капітан запевнив нас, що все це можна легко відремонтувати протягом наступного ранку.

Отож, напевно, другого дня пополудні ми зможемо рушити далі.

— Виходить, завтра ми проведемо тут наш останній день? — спитав я з сумом, думаючи про те, що мені доведеться розлучитися з моїм маленьким другом.

— Авжеж, — відповів капітан, — і я певен, що ніхто з нас не пожалкує за цим.

Я не хотів заперечувати йому, отож промовчав. Водночас я помітив, що Кумевава кинув на мене погляд, у якому я виразно прочитав смуток.

Роботу було завершено, і тепер дехто з пасажирів відпочивав, дехто мився на березі річки.

— Ньїкучапе, ходімо, щось побачиш, — сказав Кумевава.

І він повів мене у глиб лісу, куди ще проникали останні промені сонця.

— Я гуляв тут поблизу і знайшов стежку. Нею звірі увечері і вранці ходять до річки пити воду. Чи Ньїкучап хоче піти зі мною — побачити звірів?

Звичайно, я хотів цього.

Кумевава показав мені стежку. Вона була геть уся поцяткована слідами. Деякі з них малий індіанець розшифрував мені. Він читав ті сліди, як розгорнуту книжку.

Ми вилізли на високе дерево поблизу річки. Тут ми надійно вмостилися на двох товстих гілляках, звідки відкривалася широка панорама: і річку, і стежку видно було, мов на долоні.

Тільки-но ми зручно всілися на дереві, ніби в ложі театру, як почули звуки, схожі на дитяче схлипування.

— Що це таке? — спитав я.

— Мавпи, — тихо відповів Кумевава і поклав вказівний палець собі на губи, даючи мені зрозуміти, що я мушу мовчати, аби мавпи нас не почули.

І для цього були всі підстави. За хвилину гілка на сусідньому дереві заворушилась і з неї почала спускатися на землю ціла мавпяча родина. Слідом за великим самцем спустилась трохи менша за нього самиця, несучи на спині мавпенятко. Усі вони були брунатного кольору, з довгими гнучкими хвостами. Мавпи підійшли до води і, напившись, почали купатися, пустувати. І мале мавпенятко також дістало повну гігієнічну процедуру, про що, звичайно, подбала мати.

Раптом нашу увагу привернув якийсь рух на стежці під нами. Там з'явився мурахоїд, котрий, повільно й велично погойдуючись, прямував до води. Був цей звір завбільшки як великий собака, а довгий хвіст його, вигнутий дугою, похитувався при кожному кроці. Але найдивнішою була голова. Тонка й дуже довга, чи не на півметра, вона закінчувалася гострокутником. Час від часу звір роззявляв рота, щоб вистромити довгий тоненький язик, яким він підбирав зі стежки мурашок. Довга шерсть його була чорного кольору з білою смугою на тулубі й на хвості. Мурахоїд мав великі закручені пазури на лапах, через що рухався незграбно. Та, незважаючи на це, звір був по-своєму гарний. У його рухах було щось таке величне, що, дивлячись на нього, ми затамували подих.

Раптом Кумевава схопив мене за руку. Що ж так схвилювало його? Обернувшись у той бік, куди був спрямований його погляд, я побачив уже знайомого жовтого ягуара з поцяткованою чорними плямами шерстю. Ритмічними й нечутними кроками ступав він по стежці, наближаючись до води. Та цього разу в його поважних манерах було щось ніби легковажне, безтурботне.

Моє серце забилось сильніше. Я знав, що за три метри під нами проходить у цю мить цар амазонських джунглів, хижий звір, перед яким усі мешканці пралісу тремтять від страху.