Квіти для Елджернона - Сторінка 41

А проте, чи міг я прийняти її любов, прикидаючись, що зі мною все гаразд? Навіщо обманювати себе? Якби я досі був колишнім, недоумкуватим, залежним Чарлі, вона не розмовляла б зі мною так, як тепер. Тож яке я маю право вдавати себе іншим, коли незабаром мені доведеться скинути маску?

– Не плач, Нормо. Усе буде гаразд, – сказав я, вдавшись до заспокійливих банальностей. – Я дбатиму про вас обох. Я маю трохи заощаджень, і разом із тими грішми, які виплачує мені фонд, зможу регулярно надсилати вам гроші – принаймні протягом якогось часу.

– Але ж ти не підеш звідси? Ти повинен залишитися з нами тепер…

– Я повинен відбути деякі подорожі, зробити деякі дослідження, виголосити кілька промов, але постараюся незабаром вас навідати. Потурбуйся про неї. Їй багато довелося пережити. Я допомагатиму вам доти, доки зможу.

– Чарлі! Не йди від нас! – припала вона до мене. – Я боюся!

Ось та роль, яку я завжди мріяв зіграти, – роль старшого брата.

У цю мить я відчув, що Роза, яка досі спокійно сиділа в кутку, дивиться на нас. Щось у її обличчі змінилося. Її очі були широко розкриті, й вона нахилилася вперед на своєму стільці. Вона нагадала мені шуліку, готового кинутися вниз.

Я відштовхнув Норму від себе, але, перш ніж я встиг що-небудь сказати, Роза підхопилася на ноги. Вона схопила кухонний ніж, який лежав на столі, й наставила його на мене.

– Що ти з нею робиш? Відійди від неї! Я тобі сказала, що я з тобою зроблю, якщо ти знову доторкатимешся до сестри. Брудний нахабо! Ти не належиш до нормальних людей!

Ми обоє відстрибнули назад, і з якоїсь дурної причини я відчув себе винним, так ніби мене зловили на тому, що я робив щось погане, і я знав, що Норма почувала себе так само. Здавалося, материне звинувачення підтверджувало, що ми робили щось безсоромне.

Норма заверещала на неї.

– Мамо! Поклади ніж на місце!

Побачивши Розу, що стояла з ножем, я відновив у пам'яті картину тієї ночі, коли вона примусила Мата забрати мене з дому. Вона повернула ту картину до життя. Я не міг більше ані заговорити, ані ворухнутися. Мене знову опанувала нудота, мені стало важко дихати, у вухах дзвеніло, живіт стискався й розтягувався, ніби хотів відірватися від тіла.

Вона мала ножа, і Аліса мала ножа, і мій батько мав ножа, і доктор Штраус мав ножа…

На щастя, Норма зуміла опанувати себе й відібрала в неї ніж, але вона не змогла погасити страх в очах Рози, яка заверещала на мене:

– Жени його звідси геть! Він не має права дивитися на сестру, бажаючи її трахнути!

Роза заскиглила й упала назад у крісло, плачучи.

Я не знав, що сказати, не знала й Норма. Ми обоє були збентежені. Тепер вона зрозуміла, чому мене відіслали геть.

Невже я коли-небудь учинив якусь річ, що підтверджувала б страх матері? Таких спогадів у мене не було, але чи міг я бути певним, що якісь жахливі думки не ховалися за бар'єрами моєї спотвореної свідомості? У тих глухих кутах мого мозку, яких я ніколи не побачу? Мабуть, я ніколи цього не знатиму. Хоч би де була правда, я не повинен ненавидіти Розу за те, що вона хотіла захистити дочку. Я мушу зрозуміти, як вона бачила цю ситуацію. Якщо я не пробачу їй, у мене не залишиться нічого.

Норма тремтіла.

– Заспокойся, – сказав я. – Вона не тямить, що робить. Не на мене вона розлютилася. Вона розлютилася на колишнього Чарлі. Вона боялася, щоб він не зробив тобі чогось поганого. Я не можу звинувачувати її за те, що вона хотіла захистити тебе. Але нам не слід замислюватися про це тепер, бо колишнього Чарлі вже немає, чи не так?

Та вона не слухала мене. На її обличчі з'явився замріяний вираз.

– Я недавно пережила те дивне відчуття, коли щось відбувається, і ти знаєш, що воно відбудеться, так ніби воно вже колись відбувалося, точнісінько так, як сьогодні, й ти дивишся, як воно розгортається знову…

– Так буває нерідко.

Вона похитала головою.

– Коли я побачила її тепер із ножем, то наче побачила сон, який снився мені дуже давно.

Який сенс було їй казати, що в ту ніч вона, дитина, певно, прокинулася і все бачила зі своєї кімнати і що згодом ця сцена скоротилася, спотворилася й перетворилася для неї на фантазію. Немає причини обтяжувати її правдою. Вона матиме багато проблем із моєю матір'ю в ті дні, які ще настануть. Я з радістю визволив би її від тягаря й болю, але не було сенсу розпочинати щось таке, чого я не зможу закінчити. Я матиму власне страждання, з яким мені доведеться жити. Я не мав способу перешкодити, щоб піщинки мого знання не висипалися крізь пісковий годинник мого розуму.

– Мені вже треба йти, – сказав я. – Бережи себе і її. – Я стиснув її руку.

Коли я виходив, Наполеон загавкав на мене.

Я тримав свої почуття в собі доти, доки міг, та, коли вийшов на вулицю, це стало неможливим. Мені важко переносити це на папір, але люди оберталися, дивлячись на мене, коли я йшов до автомобіля, плачучи, наче дитина. Я не міг стриматися, а до реакції свідків мені було байдужісінько.

Коли я йшов, безглузді слова дзвеніли знову й знову в моїх вухах, утворюючи певний занудний ритм:

Три сліпі миші… три сліпі миші, подивися, як вони біжать! Подивися, як вони біжать! Усі вони біжать за дружиною фермера. Вона відтяла їм хвости кухонним ножем. Ви коли-небудь бачили щось подібне? Як біжать… три сліпі миші?

Я спробував викинути цю нісенітницю зі своїх вух, але не зміг, а коли обернувся, щоб подивитися назад на будинок і на ґанок, то побачив обличчя хлопчика, який дивився на мене, притиснувши лоба до віконної шибки.

Звіт 17, 3 жовтня

Я скочуюся вниз. З'являються думки про самогубство, поки я ще контролюю свої емоції й бачу світ, який мене оточує. Але потім я думаю про Чарлі, що чекає біля вікна. Я не можу розпоряджатися його життям. Я лише позичив його на короткий час, а тепер мене просять повернути його. Я повинен пам'ятати, що є єдиною людиною, з якою таке відбувається. Доки зможу, я повинен переносити на папір свої думки й почуття. Ці звіти є внеском Чарлі Гордона у скарбницю людства.

Я став злим і дратівливим. Став сваритися з людьми в домі за музику, яку вмикаю вночі. Я робив це часто, відколи перестав грати на фортепіано. Не годиться зовсім не вимикати її, але я роблю це, щоб не засинати. Я знаю, мені треба спати, але тепер шкодую втратити кожну секунду часу, якого так мало в мене залишилося. І я не хочу засинати не тільки через кошмари, а й тому, що боюся втратити розум уві сні.

Я переконую себе, що матиму досить часу на спання, коли на мене опуститься темрява.

Містер Вернор, що живе в помешканні піді мною, ніколи раніше не скаржився, але тепер він знову й знову стукає по трубах або в стелю свого помешкання, щоб я чув стукіт під своїми ногами. Я спочатку не звертав на це уваги, але учора вночі він прийшов до мене в купальному халаті. Ми посварилися, і я гримнув дверима перед його обличчям. За годину він прийшов із полісменом, який сказав мені, що я не повинен вмикати музику так гучно о четвертій годині ночі. Посмішка на обличчі Вернора так мене розлютила, що я насилу стримався, аби не врізати йому ляпаса. Коли вони пішли, я розбив свої платівки й програвач. Хай там як, а я себе обманював. Насправді мені більше не подобається така музика.

4 жовтня

Геть незрозумілий для мене сеанс терапії. Штраус теж нічого подібного не чекав і був дуже здивований.

Те, що сталося, – я не наважуся назвати це пам'яттю – було фізичним досвідом або галюцинацією. Я не намагатимуся щось пояснити або витлумачити, а просто запишу те, що трапилось.

Я був роздратований, коли увійшов до його офісу, але він удав, що цього не помітив. Я відразу ліг на кушетку, а він, як зазвичай, сів збоку й трохи позад мене – щоб я його не бачив – і став чекати, коли я почну ритуально виливати на нього всю отруту, що накопичилася в моєму мозку.

Я подивився на нього через свою голову. Він здавався стомленим і млявим і чимось нагадав мені Мата, що сидить на стільці перукаря й чекає на клієнтів. Я сказав Штраусові про цю асоціацію, він кивнув головою і став чекати, щó я скажу далі.

– То ви також чекаєте на клієнтів? – запитав я. – Ця кушетка у вас схожа на стілець перукаря. Тож, якщо ви хочете вільної асоціації, ви можете відсунути свого пацієнта назад, як відсовує перукар свого клієнта, щоб намилити йому обличчя, а коли мине п'ятдесят хвилин, ви можете знову нахилити стілець уперед і дати йому дзеркало, щоб він міг побачити, як він змінився зовні, коли ви поголили його "я".

Він не сказав нічого, й, хоча мені було соромно глузувати з нього, я вже не міг зупинитися.

– Потім пацієнт приходитиме на кожен сеанс і казатиме: "Зніміть вершину з моєї тривоги, будь ласка" або "не обстригайте моє супер-его надто коротко, якщо ви не проти", й він може навіть попросити, щоб ви намилили його "яєч…", тобто "я-шампунем!" Ось так! То ви помітили, як послизнувся мій язик, докторе? Зазначте це. Я сказав, щоб ви намилили мене яєчним шампунем, створеним для того, щоб намилювати "я". "Яєчний" і "я" слова близькі, й легко їх переплутати. Чи не означає це, що я хочу відмовитися від своїх гріхів? Відродитися? Може, це баптистський символізм? Чому ми надто коротко стрижемо? Чи ідіот наділений підсвідомістю?

Я чекав якоїсь реакції, але він лише трохи змінив місце на своєму стільці.

– Ви не заснули? – запитав я.

– Я слухаю, Чарлі.

– Лише слухаєте? Ви ніколи не гніваєтесь?

– Чому ти хочеш, щоб я розгнівався на тебе?

Я зітхнув. Штраус сидів незворушний.

– Я хочу сказати вам дещо. Мені обридло й остогидло приходити сюди. Який мені сенс продовжувати свої терапевтичні сеанси? Ви знаєте так само добре, як і я, щó зі мною станеться.

– Але, я думав, ти не хочеш зупинитися, – сказав він. – Ти хочеш продовжувати, хіба ні?

– Це дурне. Марне витрачання мого часу й вашого.

Я лежав там у тьмяному світлі й дивився на зображення квадратів на стелі… звуконепроникні кахлі з тисячами крихітних дірочок, що всмоктували в себе кожне слово. Звук помирав живцем у маленьких дірочках на стелі.

Голова у мене стала якоюсь неймовірно легкою. Мозок був порожній, і це було незвично, бо під час терапевтичних сеансів я завжди добував із себе велику кількість матеріалу, про який було цікаво поговорити. Сновидіння… спогади… асоціації… проблеми… Але тепер я почувався ізольованим і порожнім.

Лише незворушний Штраус дихав позад мене.

– Я почуваю себе дивно, – сказав я.

– Ти хочеш поговорити про це?

О, який він розумний, який делікатний! Але я, якого біса я тут стовбичу, коли мої асоціації втягуються в маленькі дірки у стелі й у великі дірки мого терапевта?

– Я не певний, що хочу поговорити про це, – сказав я.