Лангольєри - Сторінка 10

Він припинив її скубти, а почав розривати на довгі смужки.

– Хто-небудь тут знає, як поратися з отією маленькою пічкою на бортовій кухні? – запитав Лисий так, ніби нічого не відбулося. – Я хочу повечеряти.

Ніхто не відповів.

– Я й не очікував, – сумно промовив Лисий. – Епоха спеціалізації. Ганебний час для життя.

З цим філософським проголошенням Лисий знову пішов собі до бізнес-класу.

Лорел опустила очі й побачила, що під обідками темних окулярів у життєрадісній оправі з червоної пластмаси щоки Дайни Беллмен мокрі від сліз. Дещо призабувши про власний страх і розгубленість, принаймні тимчасово, Лорел обняла дівчинку.

– Не плач, любонько, той чоловік просто рознервувався. Зараз з ним уже краще.

"Якщо можна назвати кращим те, як він там сидить і загіпнотизовано дивиться, розриваючи на дрібні смужки серветку", – подумала вона сама собі.

– Я боюся, – прошепотіла Дайна. – Ми всі здаємося монстрами тому чоловіку.

– Ні, я так не думаю, – сказала Лорел здивовано і трохи вражено. – Звідки в тебе такі думки?

– Не знаю, – відповіла Дайна. Їй подобалася ця жінка – сподобалася з тієї ж миті, як вона почула її голос, – але вона не мала наміру розказувати Лорел, що на якусь крихітну секунду вона побачила їх усіх, включно з собою, коли вони озирнулися на того чоловіка з гучним голосом. Вона в ту мить була всередині того чоловіка з гучним голосом – його звуть містер Тумс, чи містер Танні, чи якось так, – і в його очах вони виглядали зграєю злих, себелюбних тролів.

Якби вона розказала щось таке міс Лі, міс Лі подумала б, що вона збожеволіла. Чому ця жінка, з якою Дайна лише щойно познайомилася, подумає інакше?

Тому Дайна не сказала нічого.

Лорел поцілувала дівчинку в щоку. Шкіра під губами була гарячою.

– Не бійся, любонько. Наш політ продовжується гладенько-гладесенько – хіба ти цього не відчуваєш? – і всього за кілька годин ми будемо в безпеці знову на землі.

– Це добре. Хоча я б хотіла, щоб і тітка Вікі була тут. Де вона, як ви думаєте?

– Не знаю, любонько, – відповіла Лорел. – Аби ж то знати.

Дайна знову подумала про обличчя, які побачив той крикливий чоловік: злі обличчя, жорстокі обличчя. Вона подумала про своє обличчя, яким він його сприймав: по-свинячому захланний дитячий писок з очицями, прихованими за величезними чорними лінзами. На цьому її хоробрість урвалася, і дівчинка почала ридати хрипкими, болісними схлипами, які краяли Лорел серце. Жінка міцно обнімала дівчинку, бо це було єдиним, що вона могла придумати, а невдовзі вже плакала й сама. Так вони проплакали разом хвилин з п'ять, а потім Дайна почала знову заспокоюватись. Лорел поверх малої поглянула на стрункого юнака, чиє ім'я було чи то Алберт, чи Алвін, точно вона не запам'ятала, і побачила, що очі у нього також вологі. Він перехопив її погляд і поспішно опустив очі собі на руки.

Дайна видала останній судомний схлип, а потім просто лягла, поклавши голову на груди Лорел.

– Гадаю, плачем тут не допоможеш, еге ж?

– Так, гадаю, що ні, – погодилась Лорел. – Чому б тобі не спробувати заснути, Дайно?

Дайна зітхнула – такий сльозливий, нещасний звук.

– Не думаю, що я зможу. Я вже поспала.

"І не кажи", – подумала Лорел. А рейс №29, продовжуючи летіти на висоті 36 000 футів над темним тілом Америки, просувався зі швидкістю понад п'ятсот миль на годину на схід.

Розділ 3

Дедуктивний метод. Випадковості і статистика. Уявлені можливості. Тиск у проваллях. Проблема Бетані. Зниження починається.

1

– Десь з годину тому ця мала дівчинка сказала дещо цікаве, – раптом озвався Роберт Дженкінс.

На той час та маленька дівчинка, попри власні сумніви щодо своєї на це спроможності, вже знову спала. Алберт Кавснер також куняв, можливо, щоб знову повернутися на ті самі легендарні вулиці Тумстона. Він дістав був свою скрипку з горішнього багажного відсіку, і тепер вона лежала в нього на колінах.

– Ха! – вигукнув він і випростався.

– Перепрошую, – промовив Дженкінс, – ви вже дрімали?

– Аж ніяк, – відповів Алберт. – Зовсім нема сну. – Й на доказ цього він обернувся до Дженкінса своїми величезними, почервонілими очиськами. Під обома залягли темні тіні. Дженкінс подумав, що хлопець трішки схожий на єнота, якого хтось налякав, коли той грабував сміттєві баки. – А що вона сказала?

– Дівчинка сказала міс Стівенсон, що навряд чи зможе заснути, бо вже виспалася. Раніше.

Алберт ненадовго задивився на Дайну.

– Ну, вона ж зараз залягла, – сказав він.

– Я це й сам бачу, але не в цьому сенс, хлопчику милесенький. Зовсім не в цьому сенс.

Алберт подумав, чи не сказати містерові Дженкінсу, що Козир Кавснер, найметкіший юдей на захід від Міссісіпі і єдиний техасець, котрий вижив у Битві при Аламо, аж ніяк не такий ватяний, щоб називати його милесеньким хлопчиком, але вирішив не перейматися… поки що, принаймні.

– А в чому тоді сенс?

– Я також спав. Відключився ще до того, як наш капітан – той, з яким ми злітали, я маю на увазі – вимкнув застереження "НЕ КУРИТИ". Зі мною завжди так. Потяги, автобуси, літаки – щойно вмикаються двигуни, я відпливаю геть, неначе немовля. А як щодо вас, хлопчику милесенький?

– Що щодо мене?

– Ви спали? Ви ж спали, чи не так?

– Ну, тааак.

– Всі ми спали. А люди, які зникли, не спали.

Алберт задумався.

– Ну… можливо.

– Нісенітниця, – мало не радісно мовив Дженкінс. – Я пишу детективи, саме цим заробляю собі на життя. Дедукція – мій хліб з маслом, можна сказати. Чи не здається вам, що хтось, аби він прокинувся в той час, коли всіх тих людей ліквідовували, закричав би, як різаний, і тим розбудив би нас?

– Гадаю, так, – задумливо погодився Алберт. – Можливо, крім отого парубка, що сидить там, позаду. Не думаю, щоб його навіть сирена протиповітряної тривоги змогла розбудити.

– Гаразд. Ваш виняток належно занотовано. Але ніхто не закричав, чи не так? І ніхто не зголосився розповісти решті нас, що трапилося. Таким чином, я роблю дедуктивний висновок: видалено було тільки тих пасажирів, які не спали. Разом з пілотами, звісно.

– Тааак. Мабуть, що так.

– Ви здаєтеся збентеженим, хлопчику мій милесенький. Вираз вашого обличчя підказує, що, попри всю її чарівливість, моя теорія не вбачається вами як досконала. Я можу запитати, чому ні? Хіба я щось залишив поза увагою?

Вираз обличчя Дженкінса проказував, що сам він не вірить у висловлену ним можливість, але матір виховала його так, щоб він завжди лишався ввічливим.

– Не знаю, – чесно відповів Алберт. – Скільки нас тут? Одинадцять?

– Так. Рахуючи того парубка позаду – того, що в коматозному стані, – нас налічується одинадцятеро.

– Якщо ви праві, чи не мусить нас бути більше?

– Чому?

Але Алберт замовк, раптом вражений яскравим спогадом зі свого дитинства. Він виховувався в теологічно присмерковій зоні батьками, які не належали до ортодоксів, але й агностиками вони також не були. Алберт з його братами росли, дотримуючись певних дієтичних традицій (чи законів, чи що воно там), вони пройшли через Бар-Міцви[85], їх виховували з розумінням, хто вони такі, звідки вони прийшли і що це мусить означати. А історія, яку найясніше запам'ятав Алберт зі своїх відвідувань храму, була історією про останню кару, накладену на фараона, – про ту бузувірську пожертву, стягнуту ранковим темним янголом Господнім.

І тепер, внутрішнім зором, він побачив того янгола, як він рухається не через Єгипет, а через їхній літак, прибираючи більшість пасажирів до своїх жахливих грудей… не тому, що вони знехтували намазати свої одвірки (чи, можливо, ремені безпеки) кров'ю ягнят, а тому що…[86]

– Чому? Ну, то чому?

Алберт не знав, але його все одно пройняло дрижаками. Він пошкодував, що йому згадалася ця стара моторошна історія. "Відпусти моїх постійних пасажирів", – подумав він. От тільки це зовсім не було смішно[87].

– Алберте? – здавалося, голос містера Дженкінса доноситься з якоїсь дальньої далечини. – Алберте, з вами все гаразд?

– Так, просто думаю, – прокашлявся хлопець. – Розумієте, якби це оминуло всіх пасажирів, які спали, нас було б щонайменше шістдесят. Можливо, й більше. Я маю на увазі, це ж досвітній рейс.

– Хлопчику мій милесенький, ви коли-небудь…

– Ви не могли б називати мене Албертом, містере Дженкінс. Це моє ім'я.

Дженкінс поплескав Алберта по плечу.

– Вибачте. Дійсно. Це в мене не через зверхність. Я збентежений, а коли я збентежений, я маю тенденцію ховатися… як та черепаха, що втягує голову собі під панцир. Тільки я ховаюся до літературних вигадок. Здається, я наразі грав Філо Венса. Це такий детектив – видатний детектив, – створений покійним С.С. Ван Дайном[88]. Маю підозру, що ви його ніколи не читали. Навряд чи хтось його читає в наші дні, що сумно. У будь-якому випадку, я вибачаюся.

– Та все гаразд, – відповів Алберт ніяково.

– Албертом ви є і будете Албертом відтепер і надалі, – пообіцяв Роберт Дженкінс. – Я хотів у вас спитати, чи літали ви досвітніми рейсами раніше?

– Ні. Я навіть через усю країну ніколи раніше не літав.

– Ну, я літав. Багато разів. Кілька разів я навіть пішов проти власної природної схильності й не засинав деякий час. Здебільшого, коли був молодшим, а в літаках гуло гучніше. Сказавши так багато, тепер уже я, либонь, можу епатажно виказати свій вік, зізнавшись, що моя перша подорож від узбережжя до узбережжя відбулася ще на гвинтовому літальному апараті "Ті-Дабл'ю-Ей"[89], який робив дорогою дві посадки… щоб заправитися. З моїх спостережень, схоже на те, що мало людей на таких рейсах засинають у першу годину… а от пізніше сплять уже майже всі. Першу годину люди займаються тим, що роздивляються на краєвиди, балакають зі своїми благовірними чи з сусідами по подорожі, випивають чарочку або дві.

– Освоюються, ви хочете сказати, – докинув Алберт. Він абсолютно погоджувався з тим, що говорив містер Дженкінс, хоча його власне освоювання було вкрай коротким; він перебував у такому збудженні перед подорожжю і тим новим життям, яке на нього чекало, що останні пару ночей майже не спав. І в наслідку вимкнувся, як лампочка, майже відразу, щойно "Боїнг-767" покинув землю.

– Влаштовуються у своїх гніздечках, – погодився містер Дженкінс. – Ви, часом, не звернули увагу на той столик-візок перед кабіною пілотів, хлопчи… Алберте?

– Я бачив, він там стоїть, – кивнув Алберт.

Очі Дженкінса спалахнули:

– Так, дійсно, його можна було або побачити, або перечепитися через нього.