Лангольєри - Сторінка 14

Пілотом, якому трапилося перебувати нібито літерним пасажиром на борту літака, що прямує в Бостон. Мій пілот сидів у першому класі, менш як за тридцять футів від дверей кабіни".

Іншими словами, йдеться про Інґала.

А той інший парубок, той, що крутив Креґові носа, він явно також у цій справі, працює кимось на кшталт повітряного маршала, прикриваючи Інґала від тих, кому раптом трапиться все це второпати.

Креґ покинув підслуховувати далі розмову між хлопчиком і тим дядьком у мерзенному спортивному піджаку, бо тоді цей у мерзенному спортивному піджаку, замість логічних речей, почав верзти якесь дике лайно про те, що зникли і Денвер, і Омаха, і Де Мойн. Сама ця ідея, що три великих американських міста могли просто кудись зникнути, була безглуздою… проте це не означало ніби геть усе з того, що проказував цей старий, було безглуздим.

Звісно, це якийсь експеримент. Оця думка не дурна, анітрохи. А от припущення старого, ніби всі вони тут піддослідні, є ще більш ідіотським.

"Я, – думав Креґ. – Це я. Я тут піддослідний".

Креґ усе своє життя почувався піддослідним у якомусь, дуже подібному до цього, експерименті. "Коефіцієнт гніту, ось у чому питання, джентльмени. Пригнічування до успіху. Правильний коефіцієнт створює ефективну особистість. Якого рівня ефективності особистість? А от саме це наша піддослідна особа, містер Креґ Тумі, нам і покаже".

Але потім Креґ Тумі зробив дещо, чого вони не очікували, дещо таке, чого жодні з їхніх піддослідних котів, щурів чи морських свинок ніколи не наважувалися робити: він сказав їм, що вибирається геть.

"Але вам не можна цього робити! Ви вибухнете!"

"Вибухну? Чудово!"

І тепер усе йому стало ясно, так ясно. Усі ці інші люди або випадкові сторонні, або статисти, найняті, щоб надати цій ідіотській маленькій драмі вкрай необхідної їй правдоподібності. Усю цю фальшиву виставу влаштовано з єдиною метою: утримати Креґа Тумі подалі від Бостона, завадити Креґу Тумі самоусунутися з експерименту.

"Але я їм покажу", – думав Креґ. Він вирвав чергову сторінку з журналу авіакомпанії і подивився на неї. Там було зображено якогось щасливого чоловіка, чоловіка, який вочевидь ніколи не чув про ленґоліерів, який вочевидь не знав, що вони чигають усюди, під кожним кущем і деревом, у кожній тіні, просто поза межами явної видноти. Цей щасливий чоловік їхав якимсь сільським путівцем за кермом орендованого в "Ейвісі"[108] автомобіля. Реклама повідомляла: якщо ви покажете свою картку постійного пасажира "Американської гідності" в прокатному пункті "Ейвіса", вам нададуть в оренду заледве не саме цю машину, а можливо, в нашій вікторині ви отримаєте також і пані-водійку, яка вас повезе. Він почав відривати смужку від краю глянсової реклами. Марудно неспішне рипіння паперу було болісним й водночас чарівливо заспокійливим.

"Я покажу їм, що, коли кажу, що самоусуваюся, я саме це й маю на увазі".

Він кинув смужку на підлогу і взявся відривати наступну. Важливо відривати повільно. Важливо, щоби кожна смужка виходила якомога вужчою. Але занадто вузько братися не можна, бо інакше вони стоншуватимуться, вислизатимуть з пальців і обриватимуться, не дійшовши до низу аркуша. Кожна правильна смужка вимагає гострих очей і безстрашних рук.

"І я їх маю. Будьте певні. Просто майте певність".

Рии-ип.

"Я міг би вбити цього пілота".

Креґові пальці застигли на півдорозі до низу аркуша. Він подивився у вікно і побачив накладене поверх темряви власне довге бліде обличчя.

"Я міг би вбити і того англійця також".

Креґ Тумі ніколи в житті нікого не вбивав. Чи зможе він таке зробити? Зі зростаючим полегшенням він вирішив, що зможе. Не тоді, коли вони ще в польоті, звісно; той англієць дуже прудкий, дуже сильний, і тут, у повітрі, нема жодної зброї, яка була б досить надійною. А от тільки-но вони приземляться.

"Так. Якщо мушу, хай буде так".

Зрештою, та конференція в "Пру" триватиме три дні. Тепер уже здавалося, що його запізнення туди є неминучим, але він, принаймні, матиме, що пояснити: його одурманила наркотиками і захопила в заручники якась секретна служба. Вони там будуть приголомшені. Креґ уявив собі ті ошелешені обличчя, коли він постане перед трьома сотнями банкірів, які з'їхалися з усієї країни, щоб обговорювати облігації та боргові зобов'язання, банкірів, які натомість почують брудну правду про те, на що здатний уряд.

"Друзі мої, мене було викрадено тими…

Рии-ип.

…і я зміг вирватися, тільки коли я…"

"Якщо мушу, я можу вбити їх обох. Фактично, я можу вбити їх усіх".

Пальці Креґа Тумі почали рухатися знову. Він дорвав до кінця смужку, кинув її на підлогу і почав відривати наступну. Сторінок у цьому журналі було багато, багато смужок вийде з кожної, а це означало, що попереду, допоки не приземлиться літак, лежить ще багато роботи. Але його це не турбувало.

Креґ Тумі був парубком, нарваним до роботи.

5

Лорел Стівенсон не запала знову в глибокий сон, а лише зісковзнула в легку дрімоту. Її думки – які в цьому безприв'язному стані стали ближчими до марень – повернулися на те, навіщо вона насправді летіла в Бостон.

"У мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка", – сказала тоді вона, але то була брехня. У ній містилася крихітна зернина правди, але Лорел сумнівалася, щоб її слова звучали достатньо правдоподібно; її виховували не брехухою, і тому вона була не дуже вправною в цьому ділі. Та й не те, щоби бодай когось з людей, які залишилися в їхньому літаку, турбувало – правда це чи ні, думала вона. Не в такій ситуації. Той факт, що вона летить у Бостон, аби познайомитися – і майже напевне переспати – з чоловіком, з яким ніколи до того не зустрічалася, бліднув перед тим фактом, що з літака, в якому вона прямує на схід, зникла більшість пасажирів і весь екіпаж.

"Люба Лорел.

Я з нетерпінням чекаю зустрічі. Коли ти зійдеш з трапа авіалайнера, тобі не знадобиться дивитися на мою фотографію. В животі в мене стільки метеликів, що тобі достатньо буде побачити хлопця, який пурхає десь під стелею".

Звали його Даррен Кросбі.

Їй не потрібно дивитися на його фотографію; це істинна правда. Його обличчя вже закарбувалося в її пам'яті, так само як і більшість його листів. Інше питання – чому? Але на це питання відповіді вона не мала. Жодного уявлення не мала. Черговий доказ спостереження Дж.Р.Р.Толкіна: мусиш бути обережним кожного разу, коли виходиш за двері, бо стежина, що пролягає від твого дому, є насправді дорогою, і дорога та завжди веде вдалечінь. А як не будеш обережним, може статися так, що тебе просто затягне… ну… й опинишся десь чужинцем у чужому краї, сам не уявляючи, як ти туди потрапив.

Лорел розказала всім, куди летить, але не сказала нікому, чому й навіщо. Вона була випускницею Каліфорнійського університету з дипломом магістра бібліотекознавства. Далебі не модель, але гармонійно збудована, на неї було приємно дивитися. Її добрі друзі, невеличке коло яких вона мала, були б вражені її намірами: вирушити в Бостон, плануючи побути з чоловіком, якого вона знає лише з листування, чоловіком, з яким вона познайомилася через безмежну колонку приватних оголошень у часописі "Друзі та коханці".

Насправді вона й сама була вражена.

Даррен Кросбі був на зріст шість футів і один дюйм, важив сто вісімдесят фунтів[109] і мав темно-сині очі. Даррен віддавав перевагу шотландському віскі (але без надміру), мав кота на ім'я Стенлі, був безумовним гетеросексуалом і доброчесним джентльменом (чи то сам так стверджував) і вважав ім'я Лорел найгарнішим з усіх, які він коли-небудь чув. Фотографія, яку він надіслав, демонструвала чоловіка з відкритим, приємним, розумним обличчям. Лорел здогадувалася, що він належить до того типу чоловіків, котрі, якщо не голяться двічі на день, мають зловісний вигляд. І то було фактично все, що вона знала.

Протягом останніх півдесятка років Лорел листувалася з півдесятком чоловіків – просто таке в мене хобі, думала вона, – але ніколи не очікувала від себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принадність Даррена криється в його своєрідному, самопринизливому почутті гумору, проте з гнітючою ясністю усвідомлювала, що справжня причина зовсім не в ньому, а в ній. І чи не ховалася справжня принадність у її неспроможності зрозуміти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто відлетіти у невідомість, сподіваючись, що там спалахне справдішня іскра?

"Що ж це ти таке робиш?" – знову й знов запитувала вона в себе.

Літак пролетів крізь легку бовтанку і далі знову пішов гладенько. Лорел виринула з дрімоти і роззирнулася. Побачила, що та юна дівчина-підліток зайняла крісло навпроти неї. Дивиться в ілюмінатор.

– Що ви бачите? – запитала Лорел. – Є там що-небудь?

– Ну, сонце встало, – відповіла дівчина. – Але то й усе.

– А на землі як?

Лорел не хотілося підводитися, щоб подивитися самій. На ній все ще спочивала голова Дайни, їй не хотілося будити малу.

– Землі не видно. Внизу все в хмарах.

Дівчина обернулася. Очі у неї вже прояснішали, а обличчя знову набуло – небагато, проте бодай трохи – кольору.

– Мене звуть Бетані Сімз. А вас як?

– Лорел Стівенсон.

– Як ви вважаєте, з нами все буде гаразд?

– Думаю, так. – А потім додала, неохоче: – Сподіваюся, що так.

– Мені лячно від того, що може виявитися під тими хмарами, – мовила Бетані. – Втім, мені й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирішила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнів у тітки Шони, хоча вже через десять днів починаються заняття в школі. Думаю вся її ідея полягає в тому, що я, немов оте ягнятко Мері[110], вийду з літака, а тітка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.

– Яку мотузку?

– Через "Йдіть" не ходи, двісті доларів не забирай[111], катай до найближчого реабілітаційного центру і починай очищатися, – сказала Бетані. Вона пропустила пальці собі крізь коротке, темне волосся. – У мене все було вже таким химерним, що це видається просто додатком до того самого. – Вона поглянула на Лорел уважніше. – Це насправді відбувається чи ні? Я хочу сказати – я вже себе щипала. Кілька разів. Нічого не змінилося.

– Насправді.

– А здається нереальним, – сказала Бетані. – Схожим на якийсь ідіотський фільм-катастрофу.