Лангольєри - Сторінка 27

- Стівен Кінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І ми знаємо ще дещо. Якесь невідоме правило чи властивість цієї фантастичної атмосферної примхи робить неможливим для будь-чого живого пройти крізь неї інакше, як тільки в стані міцного сну.

– Ай, чисто тобі якась страшна казка, – сказав Ґефні.

– Я цілком погоджуюся, – озвався Креґ з підлоги.

– Заткни свою срану пельку, – гарикнув на нього Ґефні.

Креґ заморгав, а потім задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирі.

– Схоже на правду, – тихенько промовила Бетані. – Схоже на те, що ми не в ладу з… з усім.

– Що сталося з екіпажем і пасажирами? – запитав Алберт. Пригніченим голосом. – Якщо літак пролетів наскрізь і ми опинилися тут, що сталося з іншими?

Власна уява вже забезпечила його відповіддю у формі раптової невитравної картини: сотні людей валяться з неба, тріпочуть краватки і піджаки, задираються вгору сукні, відкриваючи пояси для панчіх і нижню білизну, спадає взуття, з кишень випадають авторучки (тобто, ті, що не залишилися в літаку); люди розмахують руками й ногами і намагаються кричати в розрідженому повітрі; люди, після яких залишилися гаманці й сумочки, і дріб'язок монет, і – принаймні в одному випадку – кардіостимулятор. Він побачив, як вони, наче невибухлі бомби, б'ються об землю, плющачи кущі, здіймаючи хмарки кам'янистої пилюки, карбуючи ложе пустелі обрисами своїх тіл.

– Як на мій здогад, вони випарувалися, – сказав Боб. – Розутілилися на прах.

Дайна спершу не зрозуміла; потім вона згадала сумочку тітки Вікі з дорожніми чеками, які в ній так і лишилися, і почала тоненько плакати. Лорел обняла сліпу дівчинку, обхопивши її хрест-навхрест руками за плечі. Тим часом Алберт палко дякував Богові за те, що його матір, передумавши в останній момент, вирішила врешті-решт не супроводжувати його на схід.

– У багатьох випадках їхні речі пропали разом з ними, – продовжував письменник. – Ті, що полишили свої гаманці і сумочки, мабуть, подіставали ці речі під час тієї… тієї Події. Хоча тут важко судити. Що зникло, а що залишилося – наразі я, мабуть, більше, ніж про щось інше, думаю про ту перуку – здається, ні ладу, ні складу цій проблемі не додає.

– Ви правильно кажете, – вклинився Алберт. – Ті хірургічні штифти, наприклад. Я сумніваюся, щоб людина, якій вони належали, витягла їх з коліна чи плеча, аби погратися, бо їй стало нудно.

– Тут я погоджуюся, – сказав Руді Ворік. – Ще рано було для довгого польоту, щоби аж так знудитися.

Бетані подивилася на нього, ошелешена, і вибухнула реготом.

– Я родом з Канзасу, – продовжив Боб, – і ця примха долі приводить мені на згадку ті торнадо, які ми там звикли подеколи переживати влітку. Вони можуть цілком згладити зі світу фермерський будинок, залишивши стояти нужник, або стерти геть стодолу, не порушивши й ґонтини на силосній башті, яка стоїть просто поруч.

– Давайте вже до суті, друже, – озвався Нік. – Не важить, котра саме зараз година, але я не можу позбавитися відчуття, що денний час уже добігає кінця.

Браян згадав про Креґа Тумі, про славетного містера "Я-мушу-потрапити-в-Бостон", як той стояв на вершечку евакуаційної сковзанки і кричав: "Часу обмаль, сер! Часу дуже обмаль, нахер!"

– Гаразд, – погодився Боб. – Отже, суть. Припустімо, що існують такі явища, як проріхи в часі, і ми провалилися в одну з них. Я думаю, ми потрапили в минуле і виявили непривабливу істину щодо подорожей крізь час: ви не можете опинитися в Техаському книгосховищі 22 листопада 1963 року і запобігти вбивству президента Кеннеді; ви не можете подивитися, як будуються піраміди або відбувається розграбування Риму; ви не зможете безпосередньо досліджувати еру динозаврів.

Він підняв долоні, розкинувши руки, немов намагаючись обхопити весь цей безмовний світ, у якому вони опинилися.

– Роздивіться добре довкола, любі мандрівники крізь час. Це минуле. Воно порожнє; воно мовчазне. Це світ – можливо, й всесвіт, – який усім своїм змістом і значенням дорівнює викинутій бляшанці з-під фарби. Я вважаю, ми могли відскочити на абсурдно коротку відстань у часі, можливо, всього лиш на п'ятнадцять хвилин… принаймні, спочатку. Але світ довкола нас, як той годинник, у якого кінчається накрут. Зовнішня інформація для органів чуття тане. Електрика вже зникла. Погода та сама, якою вона була, коли ми зробили стрибок крізь час. Проте, мені здається, що, тимчасом як цей світ втрачає накрут, сам час закручується дедалі тугіше, неначе в спіраль.

– А чи не може це бути майбутнім? – обережно запитав Алберт.

Боб Дженкінс знизав плечима. Раптом він здався дуже втомленим.

– Напевне я не знаю, звичайно – та й звідки мені? – але я так не думаю. Це місце, де ми опинилися, вчувається якимсь старим, дурним, безсилим і безглуздим. Воно вчувається, ну, я не знаю…

Тоді заговорила Дайна. Всі подивилися на неї.

– Воно вчувається завершеним, – стиха промовила вона.

– Так, – сказав Боб. – Дякую вам, любонько. Це саме те слово, яке я нашукував.

– Містере Дженкінс?

– Так.

– Той звук, про який я вам раніше казала? Я чую його знову. – Дайна зробила паузу. – Він наближається.

8

Всі застигли в мовчанні, з витягнутими обличчями, прислухаючись. Браяну здалося, ніби він щось чує, потім він вирішив, що це стукіт його власного серця. Чи просто уява.

– Я хочу знову сходити до вікон, – раптом сказав Нік. Він переступив через розпластане тіло Креґа, не кинувши вниз навіть погляду, і без зайвих слів вирушив з ресторану.

– Гей! – гукнула Бетані. – Гей, я теж хочу туди піти!

За нею слідом вирушив Алберт, за ним потягнулися й більшість інших.

– А ви як щодо цього? – спитав Браян у Лорел з Дайною.

– Я не хочу, – сказала Дайна. – Мені й тут їх чутно не гірше. – А після паузи додала: – Гадаю, я чутиму їх ще краще, якщо ми скоро не заберемося звідси.

Браян поглянув на Лорел Стівенсон.

– Я залишуся тут, з Дайною, – тихо мовила вона.

– Гаразд, – погодився Браян. – Тримайтесь подалі від містера Тумі.

– Тримайтесь подалі від містера Тумі, – злобно перекривив його Креґ зі свого місця на підлозі. Він із зусиллям вивернув шию і підкотив очі, щоб подивитись на Браяна. – Вам це не минеться, капітане Інґал, я не знаю, яку гру ви тут з вашим приятелем "лаймі"[153] розігруєте, але даремно вам це не минеться. Ймовірно, далі вам доведеться працювати пілотом, який поночі переправляє з Колумбії кокаїн. Принаймні, вам не доведеться брехати своїм друзям, коли похвалятиметеся перед ними, який ви репнутий пілот[154].

Браян хотів було відповісти, та потім передумав. Нік сказав, що цей чоловік, принаймні тимчасово, не при своєму розумі, і Браян подумав, що Нік має рацію. Апелювати до здорового глузду божевільного – і марно, і зайва витрата часу.

– Не хвилюйтесь, ми будемо тримати дистанцію, – заспокоїла Лорел. Вона повела Дайну до одного з маленьких столиків і сіла там разом з нею. – І з нами все буде гаразд.

– Добре, – сказав Браян. – Кричіть, якщо він намагатиметься звільнитися.

Лорел блідо усміхнулася:

– Можете бути певні.

Браян нахилився, перевірив скатерки, якими Нік зв'язав руки Креґу, а потім пішов через чекальну залу, щоб приєднатися до інших, які вже стояли в ряд перед віконною стіною від стелі до підлоги.

9

Йому стало чутно ще до того, як він перетнув чекальну залу, а коли приєднався до інших, уже неможливо було повірити, що це просто якась слухова галюцинація.

"Слух у тієї дівчинки дійсно надзвичайний", – подумав Браян.

Звук був дуже слабеньким – для нього принаймні, – але існував насправді і, схоже, надходив зі сходу. Дайна казала, що він схожий на щойно залиті молоком рисові пластівці. Браяну він здався більш схожим на потріскування атмосферних розрядів у радіоефірі – винятково неприємних розрядів, як під час високої сонячної активності. З Дайною він погоджувався в одному; звучить це лиховісно.

Він відчув, як у відповідь на цей звук у нього на потилиці відстовбурчується волосся. Він подивився на своїх супутників і на всіх обличчях побачив ідентичний вираз боязкої тривожності. Нік контролював себе найкраще, а та юна дівчина, що ледь не ухилилася від спуску сковзанкою – Бетані, – мала найглибше переляканий вигляд. Але всі вони чули в тому звуку однакове.

Лихо.

Щось лихе наближається. Поспішаючи.

До нього обернувся Нік:

– Що ви про це думаєте, Браяне? Є якісь ідеї?

– Ні, – відповів Браян. – Жодної, бодай крихітної. Усе, що я знаю, – це єдиний звук у цьому місті.

– Воно поки ще не в місті, – зауважив Дон, – але, думаю, буде. Хотілося б мені знати, скільки це забере часу.

Вони знову затихли, прислухаючись до рівномірного потріскування з шипінням на сході. І Браян подумав: "Здається, я майже впізнаю цей звук. Не пластівці в молоці, не атмосферні розряди в радіоефірі, але… що? От якби цей звук не був таким ледь чутним…"

Але йому розхотілося його впізнавати. Він раптом це усвідомив, і то дуже сильно. Він зовсім не хотів його знати. Цей звук до глибини кісток заповнив його огидою.

– Ми мусимо забиратися звідси! – оголосила Бетані. Голосом гучним і тремтячим.

Алберт обняв її за талію, і вона вчепилася в його руку обома своїми. Вчепилася з панічною силою.

– Ми мусимо забиратися звідси просто зараз же!

– Так, – промовив Боб Дженкінс. – Вона права. Цей звук… Я не знаю, що воно таке, але воно жахливе. Ми мусимо забратися звідси.

Всі дивилися на Браяна, і він подумав: "Схоже, я знову капітан. Проте, ненадовго".

Бо вони не розуміли. Навіть Дженкінс не зрозумів, якими б стрункими не були його попередні висновки, що їм нікуди тікати. Що б не утворювало того звуку, воно рухалося своїм шляхом, і це не мало значення, бо всі вони так і залишатимуться тут, коли воно з'явиться. Звідси не було виходу. Він зрозумів, чому так, якщо навіть цього не розуміє ніхто інший… і Браян Інґал раптом збагнув, як мусить почуватися тварина, що потрапила в пастку і чує рівномірне гупання кроків мисливця, який наближається.

Розділ 6

У скруті. Сірники Бетані. Попереду двобічний рух. Експеримент Алберта. Западає ніч. Темрява і ніж.

1

Браян обернувся подивитися на письменника:

– Ви кажете, ми мусимо забиратися звідси, так?

– Так. Я вважаю, ми мусимо зробити це якомога швидше…

– А куди ви пропонуєте нам вирушити? Атлантик-Сіті? Маямі-Біч? Клаб-Мед?[155]

– Ви припускаєте, капітане Інґал, що нема такого місця, куди нам варто податися? Я думаю – я маю надію, – ви помиляєтеся щодо цього.