Лангольєри - Сторінка 31

Скуштуйте пепсі, Алберте.

Алберт відкрив бляшанку, і всі почули знайоме "пах-хіссс" – базовий елемент сотень рекламних роликів газованих напоїв. Хлопець зробив щедрий ковток. Коли він опустив бляшанку, на губах його грала усмішка… але в очах стояли сльози.

– Панове, пепсі-кола також сьогодні дуже смачна, – промовив він афектованим голосом метрдотеля, і всі почали сміятися.

13

Дон Ґефні наздогнав Лорел і Дайну, якраз коли вони входили в ресторан.

– Я подумав, буде краще… – почав він і затнувся. Роззирнувся. – От лайно. Де він?

– Я не… – почала Лорел, але тут же поруч з нею озвалася Дайна:

– Тихше!

Її голова повільно оберталася, наче пошуковий прожектор з вимкнутою лампою. На якусь мить у ресторані завмерли геть усі звуки… принаймні ті звуки, які могла почути Лорел.

– Там, – нарешті промовила Дайна і показала в бік касового апарата. – Він ховається там. За чимсь.

– Звідки ти знаєш? – запитав Дон зсохлим, нервовим голосом. – Я не чую ні…

– Я чую, – спокійно сказала Дайна. – Я чую його нігті на металі. І чую його серце. Воно б'ється дуже швидко і дуже важко. Він на смерть переляканий. Мені його так шкода.

Раптом Дайна звільнила руку з пальців Лорел і рушила вперед.

– Дайно, ні! – верескнула Лорел.

Дайна на звернула уваги. Вона йшла до касового апарата, простягнувши руки, нашукуючи пальцями можливі перешкоди. Тамтешні тіні, здавалося, тягнуться до дівчинки, огортають її.

– Містере Тумі? Вийдіть, будь ласка. У нас нема наміру завдавати вам шкоди. Прошу, не бійтеся…

Якийсь звук почав здійматися з-поза касового апарата. То було тонке, пронизливе голосіння. То було якесь слово чи щось, що намагалося бути словом, але не мало сенсу:

– Тиііііііііі!

Креґ постав з-за своєї схованки – очі палають, різницький ніж піднятий, – раптом розуміючи, що це вона, вона одна з них, там, під тими темними окулярами, вона, одна з них, вона не просто ленґоліер, а передовий ленґоліер, та, яка скликає інших, скликає їх своїми мертвими сліпими очима.

– Тиііііііііі!

З тим самим вереском він кинувся до неї. Дон Ґефні відштовхнув Лорел собі з дороги, майже збивши її з ніг, і стрибнув уперед. Він діяв швидко, але недостатньо швидко. Креґ Тумі був божевільним і сам рухався зі спритністю ленґоліера. Він кинувся до Дайни скаженим спуртом. Прожогом – не те слово.

Дайна не зробила жодної спроби ухилитися. Вона вдивлялася зі своєї темряви в його темряву і тепер розвела руки, немов, щоб обійняти його, втішити його.

– Тиііііііііі!

– Усе гаразд, містере Тумі, – промовила Дайна. – Не бійте…

І тоді Креґ втопив різницького ножа їй у груди і кинувся повз Лорел у термінал, не перестаючи верещати.

Дайна якусь мить стояла на місці. Її руки знайшли дерев'яну колодку, що стирчала з переду її сукні, пальці дівчинки запурхали по держаку, вивчаючи його. Потім вона повільно, граційно опустилася на підлогу, перетворюючись на ще одну тінь серед темряви, що зростала.

Розділ 7

Дайна в Долині Тіней. Найметкіший тостер на схід від Міссісіпі. Наввипередки з часом. Нік приймає рішення.

1

Алберт, Браян, Боб і Нік передавали один одному сендвіч з арахісовим маслом і джемом. Кожний вкусив по два рази, і сендвіч зник… але поки той існував, Алберт думав, що ніколи в житті ще його зуби не вганялися в такий чудовий наїдок. У нього прокинувся шлунок і негайно почав вимагати добавки.

– Я думаю, нашому лисому приятелю містеру Воріку цей феномен сподобається найбільше, – сказав Нік, дожовуючи. Він подивився на Алберта. – Ви геній, Козирю. Ви ж це самі знаєте, чи не так? Не що інше, як чистий геній.

Алберт щасливо зашарівся.

– Та нічого особливого, – мовив він. – Усього лиш трішки того, що містер Дженкінс називає дедуктивним методом. Якщо два потоки, які течуть у різних напрямках, сходяться, вони змішуються й утворюють вир. Я побачив, що сталося з сірниками Бетані, і подумав, що щось подібне може відбуватися тут. А потім була та яскраво-червона сорочка містера Ґефні. Вона почала втрачати свій колір. Ну, я й подумав, якщо щось може вицвітати, коли воно більше не в літаку, то, може, якщо занести вицвілу річ досередини літака, тоді…

– Ненавиджу перебивати, – м'яко втрутився Боб, – але я гадаю, якщо ми маємо намір спробувати повернутись назад, нам варто розпочати цей процес якомога швидше. Цей звук, який ми чуємо, він мене непокоїть, але є дещо інше, що непокоїть мене ще дужче. Цей літак, він не є закритою системою. Гадаю, існують серйозні шанси, що невдовзі він почне втрачати свою… свою…

– Свою часову недоторканність? – припустив Алберт.

– Так. Добре сформульовано. Будь-яке пальне, яке ми заллємо в його баки, може горіти зараз… але за кілька годин, можливо, вже ні.

Неприємна думка навідала Браяна: це пальне може перестати горіти на півдорозі через усю країну, коли "767-й" перебуватиме на висоті 36 000 футів. Він розтулив було рота, щоби сказати їм це… та тут же знову його стулив. Що хорошого дало б занесення такої думки їм у голови, коли вони проти цього нічого не можуть зробити?

– Як почнемо, Браяне? – запитав Нік чітким, діловим тоном.

Браян прокрутив весь процес у себе в голові. Буде трохи незручно, особливо працювати з людьми, чий досвід з літальними апаратами, либонь, починався й закінчувався моделями літаків, але він вважав, що це можливо зробити.

– Ми почнемо з того, що заведемо двигуни і підкотимося якомога ближче до дельтівського "727-го", – сказав він. – Коли під'їдемо, я вимкну двигун правого борту, а лівий залишу крутитися. Нам пощастило. У нашого "767-го" паливні баки в крилах і є система допоміжних силових установок, які…

Пронизливий, панічний крик доплив до них, прорізавши те фонове джеркотіння, наче виделкою хтось шкрябонув по чорній сланцевій дошці для письма. Потому вгору по сходах застукотіли кроки. Нік обернувся в той бік, і його руки піднялися в жесті, який Алберт відразу ж впізнав; колись він бачив у себе в школі, як дехто з фанатів бойових мистецтв практикував цей рух. Це була класична оборонна позиція тхеквондо. За мить у дверях з'явилося бліде, перелякане обличчя Бетані і Нік розслаблено опустив руки.

– Ходімо! – закричала Бетані. – Ви мусите піти!

Захекана, вона важко дихала і поточилася назад на платформу трапа. Якусь мить Алберт з Браяном були впевнені, що зараз вона перекидом полетить униз по крутих сходинках, зламавши по дорозі собі в'язи. Та тут же Нік стрибнув уперед, ухопив її рукою за карк і засмикнув назад у літак. Здається, Бетані навіть не усвідомила, що побувала на волосині від смерті. Темні очі дівчини пропалювали їх з білого кола її обличчя.

– Прошу, ходімо! Він ударив її ножем! Боюся, вона помирає!

Нік поклав руки їй на плечі і нахилився, немов збирається її поцілувати.

– Хто кого вдарив ножем? – спитав він дуже спокійно. – Хто помирає?

– Я… вона… м-містер Т-Т-умі…

– Бетані, скажи "чайна чашка".

Вона вирячилася на нього, очі шоковані, не розуміючі. Браян дивився на Ніка так, ніби той здурів.

Нік легенько струснув дівчину за плечі.

– Скажи "чайна чашка". Зараз же.

– Ч-ч-чайна ч-ч-чашка.

– Чайна чашка і блюдечко. Скаже це, Бетані.

– Чайна чашка і блюдечко.

– Гаразд. Краще?

Вона кивнула:

– Так.

– Добре. Якщо відчуєш, що знову втрачаєш над собою контроль, відразу ж промов "чайна чашка" й отямишся. А тепер – кого вдарили ножем?

– Ту сліпу дівчинку. Дайну.

– Чортове лайно. Гаразд, Бетані. Тільки…

Нік різко підвищив голос, тільки-но він побачив, що Браян услід за Бетані вирушив до трапа, а за ним і Алберт.

– Ні! – чітким, жорстким голосом гаркнув він. – Ані руш, нахер!

Браян, який два тури відслужив у В'єтнам і пам'ятав, як виконується беззаперечна команда, зупинився так раптово, що Алберт з розгону ткнувся обличчям йому в спину.

"Я знав, – подумав він. – Я знав, що він перебере на себе провід. Це було просто питанням часу й обставин".

– Ти знаєш, що саме трапилося чи де зараз той наш паскудний попутник? – спитав Нік у Бетані.

– Той дядько… той дядько в червоній сорочці сказав…

– Гаразд. Не треба.

Він кинув погляд на Браяна. Червоними від люті очима.

– Ці чортові дурні залишили його самого. Власною пенсією на це закладаюсь. Ну, такого більше не станеться. Наш містер Тумі утнув свій останній фокус.

Він знову подивився на дівчину. Вона понурила голову; волосся журливо звисало їй на обличчя; вона глибоко вдихала повітря уривчастими, сльозливими схлипами.

– Вона жива, Бетані? – м'яко запитав Нік.

– Я… я… я… я…

– Чайна чашка, Бетані.

– Чайна чашка! – крикнула Бетані, піднявши на нього свої мокрі, почервонілі очі. – Я не знаю. Вона була жива, коли я… розумієте, побігла по вас. Зараз, може, вона вже й мертва. Він її справді сильно вдарив. Господи, ну чому ми в це вляпалися з таким йобаним психом? Хіба нам без цього не вистачало лиха?

– І ніхто з вас, хоча ви мусили б наглядати за цим парубком, не має жодного уявлення, куди він дівся після нападу, так?

Бетані затулила долонями обличчя і заридала. В цьому була вся відповідь, якої бодай хтось міг потребувати.

– Не треба так суворо на неї, – тихо промовив Алберт і обняв Бетані за талію. Вона поклала голову йому на плече і заридала ще тужливіше.

Нік делікатно відсторонив юну пару вбік.

– Якщо мені варто когось ганити, Козирю, то це самого себе. Я мусив би залишитися там. – Він обернувся до Браяна. – Я повертаюся в термінал. Ви – ні. Містер Дженкінс тут майже напевне правий; часу в нас обмаль. Не хочу думати, як мало ми його маємо. Заводьте двигуни, але літак поки що не рухайте. Якщо дівчинка жива, нам потрібен трап, щоб занести її на борт. Бобе, ви до підніжжя трапа. Стерегти проти того мудака Тумі. Алберте, ви йдете зі мною.

Потім він сказав таке, від чого всі закрижаніли.

– Я замалим не сподіваюся, що вона вже мертва, помилуй мене Господи. Якщо так, це заощадить нам час.

2

Дайна не померла, навіть не знепритомніла. Лорел зняла з неї темні окуляри, щоби витерти піт, який виступив на обличчі дівчинки, і широчезно розплющені, глибоко карі очі Дайни невидюче дивилися в зеленкувато-блакитні очі Лорел. Поза нею стояли пліч-о-пліч, з тривогою дивлячись долі, Дон і Руді.

– Мені так жаль, – уп'яте повторив Руді. – Я дійсно думав, що він вимкнувся. Вимкнувся впень.

Лорел його ігнорувала.

– Як ти, Дайно? – ласкаво спитала вона.

Як не хотілося Лорел дивитися на дерев'яну ручку ножа, що проросла з переду сукні дівчинки, а відірвати очей від неї їй було несила.