Лангольєри - Сторінка 38

Хтозна, можливо, баки тут сухіші за якусь кляту кістку".

Він знову перехилився – працюючи тепер, коли Нік його міцно заякорив, обома руками – і ввігнав сопло в паливний лючок. Бризнула коротка злива авіапального – дуже бажаний дощ за цих обставин, – а потім пролунало жорстке, металічне "клац". Браян, замикаючи сопло на місці, крутнув його на чверть оберту вправо і з задоволенням почув, як пальне побігло по шлангу вниз до заправника, де перекривний клапан зупинить його потік.

– Гаразд, – зітхнув він, відтягуючись назад на трап. – Поки що все нормально.

– Що тепер, друже? Як ми змусимо цей заправник працювати? Якось запустимо його від літака?

– Я сумніваюся, що нам це вдалося б зробити, навіть якби хтось пам'ятав, що треба взяти з собою з'єднувальні кабелі для "прикурювання" акумуляторів, – сказав Браян. – На щастя, нам не треба його заводити. Фактично, цей заправник є просто приладом для фільтрування й передавання палива. Я скористаюся допоміжними силовими установками нашого літака, щоб висмоктати пальне з цього "727-го" так, як ви висмоктуєте зі склянки лимонад.

– Скільки часу це може забрати?

– За оптимальних умов – що означає качати наземним насосом – ми могли б заливати дві тисячі фунтів за хвилину. Роблячи це нашим теперішнім способом, вирахувати важко. Мені ще ніколи не доводилося заливати паливо за допомогою ДСУ. Щонайменше годину. Можливо, дві.

Нік на мить тривожно задивився на схід, а коли заговорив, голос його звучав притишено.

– Зробіть мені ласку, друже, не кажіть цього іншим.

– Чому ні?

– Бо я не думаю, що ми маємо дві години. Ми навіть можемо не мати й однієї.

5

Сама в першому класі, Дайна Катарин Беллмен розплющила очі. І побачила.

– Креґу, – прошепотіла вона.

6

"Креґу".

Але він не хотів чути свого імені. Він тільки хотів, щоб його залишили в спокої; він хотів більше ніколи не чути свого імені. Коли хтось його кликав на ім'я, завжди траплялося щось погане. Завжди.

"Креґу! Вставай, Креґу!"

Ні. Він не буде вставати. Його голова перетворилася на велетенський багатокамерний вулик; біль ревів і вирував у кожному асиметричному щільнику і в кривулястому коридорі. Прилетіли бджоли. Бджоли подумали, що він мертвий. Вони вдерлися йому в голову і перетворили його череп на вулик. А тепер… тепер…

"Вони відчувають мої думки і намагаються зажалити їх на смерть!" – подумав він і розродився тягучим, стражденним стогоном. Його закаляні кров'ю пальці розчепірилися і повільно стислися на технічному килимі, що покривав підлогу зали нижнього поверху.

"Дайте мені померти, прошу, просто дайте мені померти".

"Креґу, ти мусиш встати! Зараз же!"

Це був голос його батька, єдиний голос, який він ніколи не міг примусити замовкнути чи не послухатися його. Але зараз він його не послухається. Він його змусить замовкнути зараз.

– Йди геть, – прохарчав він. – Я тебе ненавиджу. Йди геть.

Біль ревів у його голові золотим вереском сурм. Хмари бджіл, лютих і жалючих, вилітали з тих виючих сурм.

"Ох, дайте мені померти, – думав він. – Ох, дайте мені померти. Це пекло. Я в пеклі бджіл і біг-бендових труб".

"Вставай, Креґґі-Веґґі. Сьогодні твій день народження, і вгадай що? Тільки-но ти встанеш – дехто подасть тобі пиво і втовкмачить у голову сходити до сортиру… бо ВОНО йде, щоби схрумати тебе!"

– Ні, – сказав він. – Годі товкмачень. – Його руки засовалися по килиму. Він зробив спробу розплющити очі, але їх було міцно заліплено клеєм засохлої крові. – Ви мертві. Ви обоє мертві. Ви не можете мене вдарити і не можете наказувати мені, що робити. Ви обоє мертві, і я також хочу бути мертвим.

Але він не був мертвим. Десь поза цими примарними голосами йому чулося виття авіаційних двигунів… і ті інші звуки. Звуки ленґоліерів на марші. Чи на бігу?

"Креґу, вставай. Ти мусиш встати".

Йому дійшло, що це не голос його батька, і не материн також. Перед цим всього лише його власний бідний, зранений розум намагався сам себе надурити. А цей голос був з… з

("згори?")

якогось іншого місця, якогось вищого яскравого місця, де біль є міфом, а тиск – сновидінням.

"Креґу, вони прийшли до тебе – всі ті люди, з якими ти хотів побачитися. Вони полишили Бостон і прилетіли сюди. Ось який ти для них важливий. Ти все ще можеш зробити це, Креґу. Все ще можеш висмикнути чеку. Все ще є час вручити твої папери й відпасти від армії твого батька… тобто, якщо тобі стане мужності для цього.

Якщо ти достатньо мужній, щоб це зробити".

– Достатньо мужній? – прохарчав він. – Достатньо мужній? Хто ти не є, ти глузуєш з мене.

Він знову спробував розплющити очі. Липка кров, що тримала їх закритими, трохи подалася, але не поступилася. Якось він зумів підтягнути до обличчя одну руку. Вона змахнула рештки його носа, і Креґ подав голос тихим, втомленим скриком болю. У голові заревіли сурми, зароїлися бджоли. Він зачекав, поки біль бодай трішки вщухне, розставив два пальці й підняв ними собі повіки.

Той світловий ореол нікуди не подівся. Він обрамляв у темряві якусь ніби непевно знайому фігуру.

Помаленьку, поволі-потроху Креґ підвів голову.

І побачив її.

Вона стояла в ореолі світла.

Це була та маленька дівчинка, але її темні окуляри десь поділися, вона дивилася на нього, і очі в неї були добрими.

"Нумо, Креґу. Вставай. Я розумію, як це важко, але ти мусиш встати – ти мусиш. Тому що вони всі тут, вони чекають, але вони не чекатимуть вічно. Ленґоліери про це подбають".

Він побачив, що вона не стоїть на підлозі. Ступні дівчинки зависали за пару дюймів над підлогою, а те яскраве світло сяяло навкруг неї. Її обрамляло спектральне сяйво.

"Нумо, Креґу. Вставай".

Він почав через силу підводитися на ноги. Це було дуже важко. Відчуття рівноваги в нього майже геть пропало, і голову прямо тримати було важко – звичайно ж, через те, що в ній було повно тих лютих бджіл. Він двічі падав, але кожного разу починав знову, зачарований, загіпнотизований цією осяйною дівчинкою з її добрими очима й обіцянкою цілковитого звільнення.

"Вони всі чекають. Креґу. На тебе.

Вони всі чекають тебе".

7

Дайна лежала на ношах, дивлячись своїми сліпими очима, як Креґ Тумі підвівся на одне коліно, повалився набік, потім намагався піднятися знову. Її серце переповнював жахливо жорстокий жаль до цього зруйнованого, стражденного чоловіка, до цієї смертоносної риби, яка бажала лише вибухнути. На його потрощеному, закривавленому обличчі вона побачила жахливу суміш емоцій: страх, надію і щось на кшталт нещадної рішучості.

"Мені шкода, містере Тумі, – подумала вона. – Незважаючи на те, що ви зробили, мені шкода. Але ви нам потрібні".

Потім вона погукала його знову, погукала власною помираючою свідомістю:

"Вставай, Креґу! Скоріше! Вже майже пізно!"

А вона відчувала, що так і є.

8

Коли довший з двох шлангів було проведено попід черевом "767-го" і під'єднано до його паливного бака, Браян повернувся в кабіну, завів у робочий цикл ДСУ і почав насухо висмоктувати паливні баки "Боїнга-727-400". Дивлячись, як світлодіодний давач його правого бака повільно піднімається до позначки 24 000, він напружено чекав, коли ДСУ почнуть пихкати й захлинатися, намагаючись перетравити паливо, яке не горить. Правий бак сягнув позначки вісім тисяч фунтів, коли він почув, що музика маленьких реактивних двигунів у хвостовій частині змінилася – стала грубою й натужною.

– Що відбувається, друже? – запитав Нік. Він знову сидів у кріслі другого пілота. Волосся розкошлане, а колись елегантна оксфордська сорочка в широких патьоках крові й мастила.

– ДСУ куштують паливо "727-го", і його смак їм не подобається, – сказав Браян. – Я сподіваюся, Албертова магія подіє, Ніку, але не можу знати.

Позначка правого бака лише трохи не встигла сягнути 9000 фунтів, як перший допоміжний двигун відімкнувся. На панелі перед Браяном висвітилося: "зУПИНКА двигунА". Браян клацнув його вимикачем.

– Що можна з цим зробити? – спитав Нік, підвівшись, і підступив подивитися через Браянове плече.

– Використовувати три інші ВСУ, щоб насоси далі працювали, і надіятися, – сказав Браян.

Друга ДСУ заглухла через тридцять секунд, а коли Браян підняв руку, щоб її вимкнути, завмерла третя. Разом погасло й освітлення в кабіні; тепер залишилося тільки неритмічне пихкання гідравлічних насосів та мерехтіння вогників на приладовій панелі. Остання ДСУ уривчасто ревла, прискорюючись і гальмуючи, струшуючи літак.

– Я цілком вимикаюся, – сказав Браян. Власний голос здавався йому захриплим і напруженим, голосом людини, яка вже геть вибивається з сил біля берега під час потужного відпливу. – Нам доведеться почекати, поки паливо з дельтівської машини віллється в наш потік часу чи ввійде в наші часові рамки, чи хуй його знає, як це назвати. Так продовжувати ми не можемо. Такий сильний стрибок напруги, як перед відключенням останньої ДСУ, може стерти навігаційну програму в комп'ютері. Можливо, навіть і його самого спалити.

Але коли Браян потягнувся до тумблера, конвульсійна музика двигуна зненацька почала плавнішати. Він обернувся і втупився у Ніка недовірливими очима.

Нік також задивився на нього, і велика усмішка повільно розквітала на його обличчі.

– Нам начебто ще щастить, друже.

Браян, схрестивши пальці, підняв обидві руки й потряс ними в повітрі.

– Я дуже на це сподіваюся, – промовив він і крутнувся назад до панелі. Клацнув там тумблери ДСУ1, ДСУ2 і ДСУ4. Вони ввійшли в ритм гладенько. Знову ввімкнулося освітлення кабіни. Різко задзеленчав дзвоник у салоні. Нік ухнув і ляснув Браяна по спині.

Позаду них у дверях з'явилася Бетані і запитала:

– Що відбувається? Чи все гаразд?

– Я гадаю, – не обертаючись сказав Браян, – щойно у нас з'явився шанс.

9

Нарешті Креґ спромігся стати прямо. Осяйна дівчинка тепер стояла, зависнувши над стрічкою багажного конвеєра. Вона дивилася на нього з якоюсь надприродною ніжністю і чимсь іще… чимсь таким, за чим він тужив цілісіньке життя. Що це було?

Він нашукував відповідь, і нарешті йому дійшло.

Це співчуття.

Співчуття і розуміння.

Він роззирнувся й побачив, що темрява спливає геть. Це означало, що він був непритомним цілу ніч, чи не так? Він не знав. Та це не мало значення. Значення мало єдино те, що ця дівчинка привела їх до нього – інвестиційних банкірів, фахівців з облігацій, брокерів-комісіонерів, ризикових біржовиків.