Лангольєри - Сторінка 43

Він тертий політикан, розумієте, і дотягується до багатьох важелів, окрім того, яким він вимішує те вариво в Ірландії. Має чимало друзів в Америці, а дехто з його друзів є також і нашими друзями… така вже природа політики; така собі гра в мотузяну колисочку для кицьки, що її сплітають люди, більшості з яких місце в кімнатах з гумовими стінами. Вбивство містера О'Бенйона було б величезним політичним ризиком. Але він має кралю-коханку на стороні. Її мені й було загадано вбити.

– Як попередження, – промовив густим, завороженим голосом Браян.

– Так. Як попередження.

Майже ціла хвилина минула, а ці двоє чоловіків так і сиділи в кабіні, дивилися одне на одного. Єдиним звуком залишалося сонне дудоніння реактивних двигунів. Очі в Браяна були ошелешеними і якимись дуже юними. Нік мав просто стомлений вигляд.

– Якщо ми з цього виберемося, – нарешті заговорив Браян, – якщо ми повернемося назад, ви доведете цю справу до кінця?

Нік похитав головою. Він зробив це неспішно, але з великою рішучістю.

– Я здогадуюся, друзяко мій щирий, що зі мною відбулося те, що панове адвентисти називають перетворенням душі. Годі вже Ніколасу, синові місіс Гопвел, нічних підкрадань чи ліквідаційних завдань. Якщо ми з цього виберемося – це сподівання, яке я поки що вважаю доволі хистким, – гадаю, піду у відставку.

– І що будете робити?

Нік пару секунд задумливо дивився на Браяна, а потім сказав:

– Ну… сподіваюся, я міг би брати уроки пілотування.

Браян вибухнув реготом. За мить до нього приєднався й Ніколас, син місіс Гопвел.

9

За тридцять хвилин потому в пасажирський салон "Боїнга" почало просочуватися світанкове світло. Хвилини через три вже мусив настати пізній ранок; за п'ятнадцять хвилин – полудень.

Лорел озирнулася і побачила, що незрячі очі Дайни розплющені.

А чи вони зовсім незрячі? Щось таке було в них, щось таке поза визначеннями, що змусило Лорел стрепенутися. Вона відчула, як у неї вповзає почуття незнаного благоговіння, почуття майже на межі зі страхом.

Вона потягнулася й ласкаво взяла Дайну за руку.

– Не намагайся говорити, – стиха сказала вона. – Якщо ти не спиш, Дайно, не намагайся говорити – просто послухай. Ми в повітрі. Ми летимо назад, і з тобою все буде гаразд – я тобі це обіцяю.

Пальці Дайни стиснули її долоню, а наступної миті Лорел зрозуміла, що дівчинка тягне її до себе. Вона нахилилася над закріпленими ношами. Дайна заговорила крихітним голоском, який здався Лорел ідеальною зменшеною моделлю її колишнього голосу.

– Не хвилюйтесь за мене, Лорел. Я отримала… те, що хотіла.

– Дайно, тобі не варто…

Незрячі карі очі ворухнулися в напрямку голосу Лорел. Слабенька усмішка торкнула закривавлені губи дівчинки.

– Я бачила, – повідомив той крихітний, крихкий, як скляна сопілка, голосок. – Я бачила крізь очі містера Тумі. На початку, а потім знову в кінці. Спочатку йому все видавалося ворожим і огидним. Наприкінці було краще.

Лорел дивилася на неї з безпорадним подивом.

Дівчинка відпустила Лорел, її рука піднялася й торкнулася щоки жінки.

– А знаєте, він був не таким уже й поганим хлопцем.

Вона закашлялася. Краплинки крові розлетілися з її рота.

– Будь ласка, Дайно, – промовила Лорел.

У неї з'явилося відчуття, ніби вона бачить, як прозорішає ця сліпа дівчинка, й від цього її охопила задушлива, неозорна паніка.

– Прошу, не намагайся більше балакати.

Дайна усміхнулася.

– Я бачила вас, – сказала вона. – Ви гарна, Лорел. Все було таким гарним… навіть мертві речі. Це було так чудесно… розумієте… просто бачити.

Вона сьорбнула отой свій крихітний ковток повітря, видихнула, а потім просто не зробила нового вдиху. Здавалося, її незрячі очі дивляться тепер кудись далеко поза Лорел Стівенсон.

– Дихай, Дайно, будь ласка, – просила Лорел.

Вона вхопила у свої руки руки дівчинки і почала їх безупинно цілувати, немов поцілунками могла повернути життя в те, що вже перебувало поза ним. Це було так несправедливо – померти Дайні після того, як вона врятувала їх усіх; жодний Бог не міг вимагати такої пожертви, тим більше від людей, що якимсь чином вийшли за межі самого часу.

– Будь ласка, дихай, прошу, прошу, прошу, дихай.

Але Дайна не дихала. Минуло багато часу, Лорел повернула руки дівчинки на місце і проникливо вдивлялася в її бліде, застигле обличчя. Лорел очікувала, що її власні очі наповняться сльозами, та сльози не надійшли. Серце її боліло від пекучої печалі, а розум обурено шарпався у глибокому протесті:

"Ох, ні! Ох, несправедливо! Ох, як це несправедливо! Перероби це назад, Боже! Поверни її, проклятий, поверни її, просто поверни її НАЗАД!"

Але Бог нічого не переробив. Монотонно дудоніли реактивні двигуни, і сонце яскравим овалом сяяло на закривавленому рукаві гарної дорожньої сукні Дайни, і Бог нічого не переробив. Лорел подивилася вздовж проходу і побачила, як цілуються Алберт з Бетані. Алберт крізь майку дівчини торкався її грудей, легенько, делікатно, майже релігійно. Здавалося, вони відтворюють якийсь ритуальний образ – символічну репрезентацію життя і тієї впертої, невловимої іскри, що несе життя далі перед лицем найжахливіших перемін і абсурдних поворотів долі. Лорел з надією перевела погляд з них на Дайну… але Бог її не повернув.

Бог нічого не переробив.

Лорел поцілувала застиглий схил щоки Дайни, а потім підняла руку до обличчя дівчинки. Пальці Лорел зупинилися за якийсь дюйм від її повік.

"Я бачила крізь очі містера Тумі. Все було таким гарним… навіть мертві речі. Це було так чудесно – бачити".

– Так, – промовила Лорел. – Я зможу з цим жити.

Вона залишила очі Дайни відкритими.

10

Лайнер рейсу №29 "Американської гідності" мчав на захід крізь дні і ночі, переходячи зі світла в темряву і знову зі світла в темряву, наче пролітав крізь великі, товсті хмари, що сунуть лінивим парадом. Кожний цикл починався трішки швидше за попередній.

Через трохи більше, ніж три години польоту, хмарність під ними зникла – і саме в тому місці, де вона почалася, коли вони летіли на схід. Браян міг би закластися, що хмарний фронт відтоді не посунувся навіть на фут. Під ними мовчазним, чалого кольору простором пролягали Великі рівнини.

– Жодних ознак їх тут нема, – промовив Руді Ворік.

Йому не було потреби уточнювати, про що саме він каже.

– Так, – погодився Боб Дженкінс. – Здається, ми їх випередили, чи то в просторі, чи то в часі.

– Або і в тому, і в іншому, – вставив Алберт.

– Так… або і в тому, і в іншому.

Але обидва помилялися. Коли "767-й" полетів над Скелястими горами, вони знову побачили внизу ті чорні лінії – тонкі, як ниточки, з цієї висоти. Вони виганялися вгору й збігали вниз по нерівних, складчастих схилах, прокреслюючи не зовсім безглузді візерунки в сіро-синьому килимі дерев.

Нік стояв проти передніх дверей, дивлячись крізь врізаний у них круглий ілюмінатор. Цей ілюмінатор мав дивний збільшувальний ефект, і невдовзі Нік зрозумів, що бачить він більше, ніж йому б насправді хотілося. Він побачив, як дві чорні лінії розійшлися, помчали навкруг зазубленого, увінчаного снігом піка, зустрілися на іншому його боці, перетнулися і побігли вниз тим схилом у різних напрямках. Позаду них вся вершина гори провалилася в нікуди, залишивши по собі щось схоже на вулкан з чорним мертвим кратером на стятій верхівці.

– Йсусе-пане-стрибучий, – пробурмотів Нік і тремтячою долонею втер собі лоба.

Коли вони полетіли над Західним схилом Скелястих гір у бік Юти, знову почала набігати темрява. Сідаючи, сонце обкидало помаранчево-червоним сяйвом той пекельний краєвид, на який ніхто з них не бажав дивитися надто довго; один по одному вони брали приклад з Бетані, опускаючи свої віконні шторки. Нік на нетвердих ногах повернувся до крісла, де вперся лобом собі в холодну, чіпку долоню. За хвильку він обернувся до Лорел, і вона безмовно прийняла його в обійми.

Браян був змушений на це дивитися. Не було в кабіні шторок.

Під ним і попереду нього нерівними рваними шматками провалювалися в яму вічності західна частина Колорадо і східна частина штату Юта. Піки, пагорби-останці, столові гори, сідловини одне по одному припиняли існувати, коли ленґоліери своїми перехресними лініями вирізали їх з гниючої текстури цього мертвого минулого, вирізали їх, випорювали, посилаючи все перекидом у позбавлені сонячного світла, безкінечні провалля вічності.

Тут, угорі, не чулося ані звуку, і чомусь це було найжахливішим з усього. Земля під ними зникала безмовно, як той пил, який витирають.

Темрява прийшла, як акт милосердя, і бодай ненадовго Браян міг зосередитися на зірках.

Він впивався ними – єдиним, що залишалося реальним у цьому жахливому світі, – з лютою панічністю: ось Оріон-мисливець; ось Пегас – великий, мерехтливий опівнічний кінь; ось Кассіопея у своєму зоряному кріслі.

11

Через півгодини сонце встало знову і Браян відчув, що його свідомість глибоко струснулася і почала сповзати до краю власної безодні. Світ унизу щез; цілком і остаточно щез. Склепіння синього неба, яке дедалі глибшало вгорі, височіло над циклопічним океаном найглибшої, найчистішої чорноти.

Світ з-під "Боїнга" рейсу №29 було геть видрано.

А ще Браяну пригадалося сказане Бетані – якщо ні туди, ні сюди, якщо дійде до найгіршого з гіршого, він міг би послати цей "767-й" у піке й розбити його об гору, покінчивши з цим раз і назавжди. Але тепер там нема гір, об які можна розбитися.

Тепер там нема навіть землі, щоб у неї врізатися.

"Що станеться з нами, якщо ми не знайдемо тієї проріхи? – загадався він. – Що станеться, якщо в нас закінчиться пальне? Не намагайся мене запевняти, ніби ми розіб'ємося, бо я просто в це не повірю – неможливо розбитися об ніщо. Я думаю, ми просто падатимемо… і падатимемо… і падатимемо. Як довго? І як глибоко? Як глибоко можна падати в ніщо?

Не думай про це".

Але як, власне, цього досягти? Як уникнути думок про ніщо?

Він присилував себе повернутися до аркуша зі своїми обчисленнями і займався ними, часто звіряючись з показниками ІНС, поки світло в небі не почало мерхнути знову. Тепер, за його розрахунками, часовий проміжок між сходом і заходом сонця становив приблизно двадцять вісім хвилин.

Він потягнувся рукою до тумблера інтеркому і ввімкнув його.

– Ніку? Ви можете підійти сюди?

Нік з'явився у дверях кабіни менш як за тридцять секунд.

– Вони там позатуляли свої шторки? – спитав Браян в англійця, коли той ще навіть не встиг зайти досередини.

– Будьте певні, – підтвердив Нік.

– Дуже мудро з їхнього боку.