Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 22

З ним охоче виїхала і його дружина, бо льєжці, добрі таки глузії на вдачу, кепкували з її добродушного чоловіка.

Ламме часто заходив до Клааса, який, отримавши спадок, став учащати до таверни Blauwe Torre, де він уподобав навіть столика для себе і своїх друзяк. За сусіднім столиком, попиваючи свого злиденного півкухля, сидів Йост Грейпстювер, старшина рибників, скупердяй і скнара, що більше дбав про гроші, ніж про спасіння своєї душі. А Клаас мав у своєму гаманці клапоть пергаменту, в якому було написано, що йому відпускаються гріхи на десять тисяч років наперед.

Якось увечері сидів Клаас за столиком у Blauwe Torre, біля нього Ламме Гудзак, Ян ван Роозебеке та Матіс ван Асхе, а недалеко від них і Йост Грейпстювер. Клаас таки добре хильнув, і Ян Роозебеке сказав йому:

— Ну, знаєш, стільки пити — це гріх.

Клаас відповів:

— За один зайвий кухоль горітимеш у пеклі тільки півдня, а в гаманці у мене відпущення гріхів на десять тисяч років. Хто купить у мене сто днів, той пий, хоч залийся, і нічого не бійся, аби черево не луснуло.

Всі загаласували:

— А за скільки продаси?

— За кухоль, — гукнув Клаас, — а за maske conyn (тобто порцію кроля) — дам півтораста днів.

Кілька пияків піднесли йому хто кухоль пива, хто шинки, а він їм відрізав по вузенькій смужечці пергаменту. Певна річ, не один лише Клаас пив і їв за продані клаптики індульгенції — йому щиро допомагав Ламме Гудзак. Він так напхався, що на очах роздувся, як пухир. А Клаас тим часом походжав по таверні і пропонував свій товар.

Нарешті й Грейпстювер повернув до нього свою кислу пику:

— А на десять днів продаси? — запитав він.

— Ні, — відповів Клаас. — Хіба відріжеш таку смужечку?

Всі засміялися, що Грейпстювер спіймав облизня.

Потім Клаас почимчикував додому, а за ним і Ламме, і обом здавалося, ніби ноги їхні з клоччя.

57

У кінці третього року свого вигнання Катліна вернулася додому в Дамме. Вона, мов несамовита, все зойкала: "Вогонь у голові, душа рветься, пробийте дірку, душа хоче вийти". І завжди тікала, побачивши корову чи барана. Іноді вона сиділа на лаві під липою біля хатини, трясла головою, безтямно дивилася на перехожих, не впізнаючи їх, а ті говорили: "Бідна причинна".

А тим часом Уленшпігель, блукаючи дорогами й стежками, побачив одного разу на шляху віслюка в багатій, поцяцькованій міддю збруї, прикрашеній китичками з червоної шерсті.

Кілька старих бабів оточили віслюка і всі разом гули:

— Ніхто не зможе сісти на нього, це зачарований віслюк страшного ворожбита барона де Ре[92], спаленого живцем за те, що продав чортові аж восьмеро дітей.

— Кумоньки, він так швидко біг, що несила було наздогнати його. Сатана йому допомагав.

— Бо коли він, зморившися, все-таки став на дорозі і до нього кинулися стражники, щоб схопити, він так жахливо заревів, захвицався, що вони не посміли й підійти до нього.

— Та й ревів-то він зовсім не як осел, а як нечистий.

— Отож його й залишили пастися тут на будяках, не повели до суду і не спалили живцем, як чаклуна.

— Чоловіки всі боягузи.

Проте, незважаючи на такі завзяті речі, баби з галасом розбігалися, як тільки осел щулив вуха або починав бити себе хвостом по ребрах, потім знову підходили до нього, галасували й торохтіли, але при найменшому рухові осла тікали знову.

А Уленшпігель, дивлячись на них, тільки сміявся.

— Ну й баби, — казав він, — цікавість у них безмежна, а теревені ллються з рота, наче вода а потоків, особливо в старих, бо молоді хоч іноді перестають молоти, принаймні тоді, коли віддаються любовним справам. — А глянувши на ослика, подумав: "Це ж чаклунський ослик, він, мабуть, жвавий і не трясе зовсім, я зможу на ньому їздити або й продати".

Недовго думавши, Уленшпігель нарвав вівса, нагодував віслюка, потім стрибнув йому на спину, схопив вуздечку і, обертаючись на північ, на схід, на захід, послав здалеку благословення старим жінкам і вчвал помчав від них. А вони, пойняті жахом, попадали на коліна і ввечері того дня розповідали, що з неба спустився ангел Божий у капелюху з фазанячим пером, благословив їх усіх і з ласки Божої зник разом з чаклунським віслюком.

А тим часом Уленшпігель трюхикав собі на ослику буйними луками й долинами, де вибрикували на волі лошата, де паслися або ліниво вилежувалися на сонці корови й телята.

І він назвав свого ослика Єф. Ослик раз у раз зупинявся і з насолодою підживлявся будяками. Іноді він тільки здригався всім тілом і молотив хвостом по ребрах, щоб прогнати ненаситних ґедзів, що, як і він, хотіли підживитися, але ослячою кров'ю.

Уленшпігель, шлунок якого аж вищав з голоду, сумно міркував:

"Який би ти був щасливий, пане ослик, якби тобі ніхто не заважав ласувати соковитими будяками і не нагадував, що ти смертний, тобто народжений терпіти всіляке лихо. Так само, як і в тебе, — міркував він далі, стискуючи його коліньми, — так само, як і в тебе, у добродія, що носить священну пантофлю, є свій ґедзь — це пан Лютер. І його величність Карл також має свого ґедзя — Франциска Першого, короля з довгим носом і з іще довшим мечем. І в мене також, у бідолахи, що блукає по світу, як Вічний Жид[93], і в мене також є свій ґедзь, пане ослик. Лелечко! Всі кишені мої діряві, і крізь ці дірки порозбігалися мої славні дукати, флорини, daeider'и наче зграя мишей від кота. Сам не збагну, чому гроші не люблять мене, хоч я їх так люблю. Фортуна, мабуть, зовсім не жінка, бо любить вона тільки гидких скупердяг і скнар, що лише свої скрині й мішки напихають і на двадцять замків гроші замикають, не дозволяючи їм навіть кінчика позолоченого носа виткнути надвір. Ось той ґедзь, що куса мене, і тне, і лоскоче, — тільки так, що мені не смішно. Але ти зовсім не слухаєш, пане ослик, в тебе лише й думки, щоб поскубти травички. Ах ти, череваню, тобі тільки б напхати свої кишки, твої довгі вуха глухі до зойків мого порожнього шлунка. То ось же я заставлю тебе слухати".

І він так уперіщив його, що осел аж заверещав.

— Тепер поїхали, коли заспівав, — мовив Уленшпігель.

Та ослик і не ворухнувся, наче стовп на межі, і, здавалося, намірився з'їсти всі будяки при дорозі, а їх тут не бракувало.

Побачивши це, Уленшпігель зліз, нарізав жменю будяків, потім знову сів на осла і, тримаючи їх перед самим його носом, примусив його бігти за цією принадою аж у володіння ландграфа Гессенського.

— Отож-то, шановний ослику, — сказав Уленшпігель дорогою, — ти біжиш за нікчемною принадою, за жмутком жалюгідних будяків, і залишаєш позад себе ціле поле квітів. Отак і люди: ті женуться за квітами слави, що їх фортуна держить у них перед носом, ті за квітами зиску, а ще інші — за квітами кохання. А в кінці шляху вони помічають, як і ти, що гналися за дурницею, залишивши позад себе дещо вартніше: здоров'я, працю, спокій, родинний добробут.

Так розмовляючи зі своїм осликом, Уленшпігель опинився перед ландграфським палацом.

Два капітани-аркебузьєри грали на ганку палацу в кості.

Один із них, рудий велетень, помітивши Уленшпігеля, що скромно сидів на своєму Єфові і шанобливо спостерігав гру, гиркнув на нього:

— Чого тобі треба, голодна прочанська пико?

— Я й справді дуже голодний, — відповів Уленшпігель, — і прочанин не зі своєї волі.

— Якщо ти голодний, — відповів капітан, — то нагодуй свою шию мотузкою, що он гойдається на шибениці, чекаючи на волоцюг.

— Мостивий пане капітан, — відповів Уленшпігель, — якби ви дали мені оту гарну золоту стрічку з вашого капелюха, то я одразу повиснув би, вчепившися зубами в жирну шинку, що висить он там у ковбасника.

— А звідки тебе принесло? — запитав капітан.

— З Фландрії, — відповів Уленшпігель.

— Чого ж ти хочеш?

— Показати його світлості вельможному ландграфові одну картину мого малювання.

— Якщо ти маляр, та ще й із Фландрії, — мовив капітан, — то заходь, я тебе відведу до нашого пана.

Прийшовши до ландграфа, Уленшпігель вклонився йому разів три, а то й більше.

— О ваша світлість, — сказав він, — пробачте мені мою зухвалість, що я посмів наблизитись до стіп ваших, щоб показати вам картину, для вас намальовану, — я мав честь зобразити на ній Пресвяту Богородицю у всій її славі. Можливо, ця картина сподобається вам, — вів далі він, — тоді я буду високої думки про свою майстерність і плекатиму надію, що зможу колись сісти в чудове, оббите червоним оксамитом крісло, де сидів за свого життя незабутній маляр вашої світлості.

Вельможний пан ландграф, розглянувши картину, визнав її дуже гарною і мовив:

— Ти будеш у нас за маляра, сідай у це крісло. — І радісно поцілував його в обидві щоки. Уленшпігель сів.

— Ти такий обшарпаний, — сказав пан ландграф, розглядаючи його.

Уленшпігель відповів:

— Таки й справді, ваша вельможність. Єф, тобто мій осел, закусив хоч будяками, а я, бідолаха, вже три дні перебуваю у великій скруті і живлюся димом надії.

— Зараз ти повечеряєш добрячим м'ясцем, — сказав ландграф. — А де ж твій осел?

Уленшпігель відповів:

— Я залишив його на майдані перед палацом вашої великодушності. Я був би вельми щасливий, коли б Єф мав на ніч притулок, підстилку й пашу.

І вельможний пан ландграф негайно наказав своєму пажеві доглянути Уленшпігелевого віслюка, як його власного.

Незабаром надійшла й вечеря, багата, як святковий бенкет. М'ясо парувало, вино річкою лилося в їхні горлянки. Уленшпігель і ландграф стали червоні, як буряки. Уленшпігель розвеселився, а ландграф про щось думав.

— Слухай, маляре, — промовив раптом ландграф. — Я хочу, щоб ти намалював мій портрет, бо це ж велика втіха для смертного володаря залишити нащадкам на спомин свій образ.

— Пане ландграф, — сказав йому Уленшпігель, — ваша воля — для мене закон, але мені, негідному, здається, що лише сам ваш портрет не засвідчить вашої величі в прийдешніх століттях. Вас треба намалювати разом з вашою вельможною дружиною, пані ландграфинею, і з усіма дамами й вельможами, найхоробрішими воєначальниками й офіцерами, посеред яких ваша вельможність з дружиною будете наче два ясних сонця між блідих ліхтарів.

— Твоя правда, маляре, — погодився ландграф. — Скільки ж буде коштувати ця велика робота?

— Сто флоринів, хоч наперед, хоч потім, — відповів Уленшпігель.

— На ось, візьми наперед, — мовив ландграф.

— Ласкавий пане, — вигукнув Уленшпігель, — ви наливаєте олії в мою лампу, і вона горітиме на вашу честь.

Другого дня він попросив пана ландграфа дати йому можливість побачити всіх, хто матиме честь бути намальованим на картині.

Найперше з'явився герцог Люнебурзький, начальник ландскнехтів на службі у ландграфа.