Лейла і Меджнун - Сторінка 4

Не кінчався шлях.

Крізь сльози, що лилися з-під повік,
Меджнун сільце побачив зоддалік.

Пустельних хащів милі пожильці,
Заплуталися лані в тім сільці,

І вже до них зближався звіролов,
Щоб кров пролити — безневинну кров.

Меджнуна охопили жаль і гнів,
Мисливця він словами зупинив:

"Згадай про давній звичай, що велить
Тобі із гостем здобич поділить!

Ти хочеш жити? Хочуть і вони!
Створінням вільним волю поверни.

Не убивай безвинного єства,—
І серце є в них, і душа жива.

О полохливі очі й ніжний стан!
"Не гнівайся на них" — велить коран.

Невже, про жаль забувши і про гріх,
Тобі дозволить серце вбити їх?

Будь вищий від нелюдяних бажань,
Найбільший гріх у світі — вбити лань!

В її очах — кохання і весна,
На милу схожа поглядом вона,

Заради днів щасливої весни
І милої очей її звільни!

Цій гордій шийці рівної нема,
Не для ножа вона й не для ярма!

Чи бачив ти таку красу раніш?
Невже ти покладеш її під ніж?

Ці чорні очі ніжністю зігрій,
Гріх їм зотліти у землі сирій.

А білі груди — о, невже їх теж
Ти на вогонь пектися покладеш?

А ніжні ноги, мов стрункий бамбук,
Повір — вони не створені для мук!

Коли ти серцем не затявсь на злі,
Не кидай лані на хребет землі!"

Від повних болю цих благальних слів
Здивований мисливець скам'янів.

"Я догодив би з радістю тобі,
Коли б не мав родини на горбі!

Сьогодні здобич є в моїм сільці,
А часом жду я цілі місяці;

Скажи, чи до краси мені тоді,
Коли живу я у тяжкій нужді?

Ти маєш жаль до ланей? То не плач —
Купи у мене їх, бо ти ж багач".

Меджнунові мисливець уклонивсь,
Безумець легко із сідла схопивсь,

Мисливцеві віддав коня ту ж мить,
Бо він не мав чим іншим заплатить,

Він з ланями зоставсь, а вдалині
Уже зникав мисливець на коні.

Не з жалості, що в серці свому мав,
Безумець ланям очі цілував,

Хоч то й не очі милої були —
Була журба в них, як в очах Лейли.

З молитвою Меджнун сільце розбив
І бідні сотворіння повільнив,

І з ними в степ подався, сам як лань,
З грудьми надірваними від ридань.

Поміж сипких блукаючи пісків,
Меджнун спалав, на пар перекипів,

Зотлів душею на палких вітрах,
Порвав одежі шовк на чагарях.

Вбиралась ніч у чорне піткання,
Приховувало сонце пряжу дня,—

Втрачав безумець лік ночей і днів,
Конав з кохання до Лейли, марнів,

Зчорнів від горя, випаливсь і схуд,
Що вже не міг його впізнати люд.

Задушливих ночей важка пітьма.
Вузька дорога — їй кінця нема.

Мов ящірка, ховався на ніч він
В якійсь норі, в печері між руїн.

Котились перли з-під його повік,
У горлі застрявав болючий крик.

Його вогонь пекельний тлив і гриз,
Немов на вогнищі зотлілий хмиз.

І сон не йшов безумцеві до віч,
І лист його життя зчорнів, як ніч.

Розмова Меджнуна з вороном

Коли благословилося на світ
І пазолоттю вкрився небозвід,

А жовтої троянди сміх розцвівсь
І в синяві з червоним пасмом зливсь,

Меджнун, мов цвіт зів'ялий на вітрах,
Слізьми кропив важкий пустельний шлях.

Він гнав свого човна в журбі й біді
По ріках сліз, як по гіркій воді.

Спалило сонце синю височінь,—
В пустелі вигорілій, мов черінь,

Під деревом, що слало тінь легку,
Меджнун спочити сів у холодку.

Подібно до прозористого скла,
У затінку дерев вода текла,

І похилялась до води трава,
Зелена й запахуща, лугова.

Меджнуна неугавний жар палив,
Він спрагу біля джерела втолив

І відпочив душею від терзань,
Від сліз гірких і марних запитань.

Поклавшись на шовки зелених трав,
Він дерево чудовне споглядав

І враз побачив — на його гілках
Сидить вогненноокий ворон-птах.

Побачивши його, помислив він,
Що з вороном у нього шлях один,

І вимовив: "Душею білий ти,
Як міг ти чорні шати одягти?

Чому твій колір — ніч? Де ж сяйво днів?
З якої ти печалі почорнів?

Адже це я самітний, а не ти,—
Чому ж вдягнув ти колір самоти?

Якщо ти серцем також спаленів,
Чому боїшся ти моїх вогнів?

Чому ти геть летиш, легкий, як пил,
Від того, хто в степу упав без сил?

Чи, може, ти хатиб — читець хутби —
І вдягся в чорне з вироку судьби?

А може, ти невольник, чорний раб,
У котрого в руці дзвінкий рубаб?

Коли я — шах, то ти — мій балдахін,
То як же може буть не чорним він?

Полинь туди, де в самоті мій друг,
Скажи, що я один, що тьма навкруг,

Що я загину на моїй путі
В оцій спустошеності й самоті!

Ти кажеш: "Я тобі допоможу!"
Але я скоро перейду межу,

І мрію запальну, й мою любов
Укриє небуття важкий покров;

Коли не бачать очі вже мети,
Як можуть ліки нам допомогти?

Коли життя ягняті вовк втина,
Чи допоможе лемент чабана?

Байдуже, з чого мур ти змурував,
Коли потік підмурок зруйнував.

Коли засіви спалено давно,
Чи піде дощ, чи ні — вже все одно!"

Так той зухвалець скаржився й ридав,
А птах на нього з гілки поглядав,

Коли ж слова завмерли на устах,
Ударив крилами похмурий птах.

Меджнун почув його захриплий крик
І вже в лихій пустелі ворон зник.

І чорні крила розпростерла ніч,
Кажан прокинувсь, і заплакав сич,

І, наче очі ворога, вгорі
Засяяли небесні ліхтарі.

Упав Меджнун в задушливу пітьму,
Мов очі ворон виклював йому,

І до світання зотлівав вночі,
Подібно до повільної свічі...

Стара жебрачка веде Меджнуна
до шатра Лейли

Коли на обрії мандрівний диск
Розлив гарячий і сліпучий блиск,

Розквітли щирі очі, наче цвіт,
Немов нічний яскравий самоцвіт.

Всі сльози серця виливши вночі,
Меджнун, немов метелик до свічі,

З лихих пісків, що душу облягли,
Подався до коханої Лейли.

Біля її шатра несамохіть
До серця руку він приклав на мить,

Відчувши в грудях болісне биття,
Як мрець, що повертає до життя.

З'явилась жінка тут, стара й страшна,
Вела безумця на цепу вона.

Безумець той кайданами гримів,
Біди своєї мов не розумів.

Побачив їх Меджнун, і заволав,
І так ту жінку богом заклинав:

"Нещасний цей, чому в кайданах він?
З яких країв прийшов незнаних він?"

Сказала жінка: "Коли хочеш знать,
Не в'язень цей безумець і не тать.

Аж ось в біді до чого я дійшла:
Безумця налигала, як вола,

І, щоб здолати злидні та біду,
Лиш засвітає — в жебри з ним іду.

Буває день, але не кожен з днів,
Ми назбираєм жменьку-дві харчів;

Від нього я нічого не втаю,
Мені — моє, йому — його даю,

Ні крихти не лишається між нас,
Отак ми і харчуємось весь час".

Меджнун старій одразу ж в ноги впав
І в розпачі страхітнім проволав:

"Від цих заліз нещасного звільни,
Мені належать, не йому, вони,

Бо збожеволів од кохання — я,
Кайданів вартий і страждання — я!

Налиганий, у скруті і ганьбі,
Слухняно я коритимусь тобі.

Народ тут добрий, щедро подає,
Що ми здобудемо — усе твоє!"

З надією на більші бариші,
Вона взяла його в товариші,

З безумця поскидала ланцюги,
Колодку, й цеп, і драні бесаги,

Усе те на Меджнуна натягла
І зразу ж за собою повела.

А він, радіючи з поно́вних мук,
Під навісний кайданів брязк і грюк,

Зближаючись щоразу до шатрів,
Немов сп'янілий, вірші говорив,

Гукав Лейлу, співав, і танцював,
І лиш нових ударів зазнавав.

По довгих днях блукань вони пройшли
У селище коханої Лейли.

Нова надія — і журба нова!
Схилився до землі, як та трава,

І заридав Меджнун,— немов потік,
Котились сльози рясно з-під повік.

Меджнун об землю головою бивсь:
"Без тебе на ніщо я перевівсь!

Так, я перед тобою завинив —
Ось на кайдани щастя я змінив.

Глянь, як терплю судьби удари я,
Але радий з твоєї кари я!

Коли за те, що я погруз у злі,
Нема мені прощення на землі,

То поклади моїм стражданням край,
Свого раба, як знаєш, покарай!

Ти виграла, а я програв свій бій,
Ти владарка — я полонений твій.

Якщо тобі я боляче зробив —
Одним ударом і себе убив.

Коли тяжкий вчинив я вчора гріх —
Сьогодні вартий я страждань тяжких.

Карай мене, але не зневажай,
Коли убити маєш — убивай!"

І він схопився, коли це сказав,
Кайдани, наче нитку, розірвав,

Страждань і мук нових злякався він,
І в гори від людей подався він.

Його знайшли — і весь побачив рід,
Чого їм бачити було не слід.

У водоверті цих сумних подій
Не залишалось у батьків надій,

Що можна до життя вернути прах,—
Вони Меджнуна кинули в горах,

А він не виривався з кабали,
Усе забув, крім імені Лейли,

Усіх боявся, від усіх тікав
І падав там, де сон його спіткав.

Батько віддає Лейлу
Ібн-Селамові

Що Ноуфаля рать перемогла,
У той же день довідалась Лейла.

В чалмі, надітій з радості навкіс,
Вернувся батько й звістку їй приніс.

Себе він перевершив в похвальбі
І перемогу приписав собі.

"На старість я недурно в бій ходив,—
Тепер покине нас безумний див!

Зачаклував його я, назавжди
З тобою позбулися ми біди.

"Дай спокій людям, май у серці жаль",
Меджнунові порадив Ноуфаль,

І вирішив змиритись син гріха —
На тебе більше він не зазіха".

Від цих нещадних, безсердечних слів
Лейла відчула в серці горе й гнів,

Але напруженням тяжких зусиль
Гіркий від батька притаїла біль.

А як подався він з шатра, Лейла
Пекучих сліз потоки пролила,

Так скаржилась, так плакала без сил,
Що на сипких шляхах прибила пил.

Хто зрозуміє скруту й сум Лейли?
Де друг — сумних розрада дум Лейли?

В затворництві, під наглядом рідні,
Повільно для Лейли минали дні,

Тим часом прославляли навкруги
Її красу і друзі, й вороги.

Шляхетні наречені звідусіль
Шукали, не шкодуючи зусиль,

Ціною всіх скарбів, багатії,
Її краси і ніжності її.

З'явилось безліч балакучих свах,—
З медоточивим словом на устах

Вони трималися за паланкін,
Найкращу прославляючи з перлин.

Дорожчу від уславлених скарбів,
Перлину батько в схованці таїв.

На людях усміхаючись, Лейла
На самоті напій журби пила,

Удень сміялась і, як віск свічі,
Повільно тліла й танула вночі,—

Так для спокою роду і сім'ї
Вона ховала почуття свої.

Зійшлись на шлюбний торг з усіх кінців
Біля шатра Лейли сто покупців.

Коли про те довідавсь Ібн-Селам,
Він вирішив не гаятись і сам,—

Для сватання прибув, а не для гри,
За ним весільні дорогі дари

Ніс на горбах верблюдів караван:
Харвари цукру, амбри безліч ман,

В торбинках мускус, яхонт і рубін,
Небачені скарби гірських глибин,

Легкі серпанки, шалі, та хустки,
І золоту парчу, й важкі шовки.

Вів Ібн-Селам найкращих басунів
З своїх дорогоцінних табунів,

Тим золотом, за котре в битвах мруть,
Він вистилав перед собою путь,

І сила щедрості допомогла
Йому зросить пісок того житла.

З дороги відпочивши кілька днів,
Він справу починати повелів.

Був сват його балакуном таким,
Що камінь перед ним робивсь м'яким,—

Пустивши в хід дари, брехню і льсту,
Він будь-що-будь, а здобував мету.

З дарами, що постачив Рум і Чін,
Той сват меткий з'явився на поклін

До скарбника й віддав йому дари —
І це було лише початком гри,

Де правили до скарбу за ключа
І льстиве слово, й дорога парча.

"З обличчям лева славний бойовник,
Чоло арабів, війська захисник,

Владар підданців і владика цнот,
Що в величі тримає свій клейнот,

За тебе радо кров свою проллє
І золото тобі віддасть своє,—

Схились до Ібн-Селамових благань
І вільний будь від інших домагань!"

Так довго сват нанизував слова,
Що в батька закрутилась голова,—

Як він навколо справи не кружляв,
Але підлесника не подолав,

Погодився на шлюб і тим навік
Свою дочку драконові прирік.

Світання завітало — і Лейла
Джемшида чашу в руки узяла.

Підбилось сонце, ранок запалав,
Весільні килими навкруг поклав;

В оздобах шлюбні гості прибули,
Підвівся батько милої Лейли

І нареченого, що тим радів,
В шатрі на чільне місце посадив,—

Від серця дбав, щоб все було як слід,
Щоб вдовольнити і гостей, і рід.

Коли уклали шлюбний договір,
Все загуло, мов сколихнувся вир,

Свій і чужий на учті звеселивсь —
Тут дощ диргемів на юрбу проливсь.

До шлюбного покою пропливла
По стежці з цукру й крижанців Лейла,—

Ніхто не знав її гірких думок;
Немов алое запашний димок,

Її зітхання одпливали в вись,
І сльози із очей її лились.

У шлюбну ніч світильник не погас.
Минула ніч.