Летіть, хрущі - Сторінка 2

Та найдужче боявся бабусі. Я завше думала, що дідусь одружився з бабусею тільки тому, що боявся її. Напевне вона люто глянула на нього і сказала:

— Леопольде, ти одружишся зі мною!

І дідусь, мабуть, тільки з великого страху сказав:

— Добре, Юлі, добре, добре, Юлі!

А може, було й зовсім не так і дідусь колись дуже кохав бабусю. І вона його також. Та як я була малою, цього не було помітно. Бабуся ніколи не озивалася до дідуся ласкавим словом. Завше казала:

-Леопольде, тобі треба йти! Леопольде, принеси вугілля з льоху! Леопольде, зачини вікно! Леопольде, вимкни світло! Леопольде, подай мені газету! Леопольде, послухай! Леопольде, дай мені грошей!

Дідусь на все відповідав однаково:

— Добре, добре, Юлі! Добре, добре, Юлі!

Бо дідуся було звати Леопольд, а бабусю Юлія. Дідусь мав дивний фах.

Він торгував причандаллям до годинників. То були маленькі коліщатка, гвинтики і стрілки, що їх вставляють у годинники. Проте дідусь не мав крамниці з табличкою над дверима. Все своє причандалля до годинників він тримав у двох коробках у комірчині за бабусиною кухнею. Часом до нього додому приходив якийсь годинникар і купував стрілку, чи коліщатко, чи торбинку гвинтиків.

Та здебільшого дідусь обходив зі своїм крамом годинникарські майстерні. Бабуся називала це: "Він іде з торбами!"

Щодня, крім вихідних, дідусь після сніданку пакував велику чорну торбу і йшов із дому. А як повертався ввечері, то скидав чорні черевики й чорні шкарпетки, розтирав довгі тонкі пальці на ногах і мурмотів:

— А хай йому дідько, скільки я сьогодні знов находився! І хоч би якусь дрібничку продав! У майстернях позалишалося саме старе дрантя — руки тремтять, очі підсліпуваті! А решта всі в армії!

Потім дідусь приносив із кухні білу бляшану миску, засовував її під стіл, високо закочував холоші смугастих штанів, сідав до столу, ставив ноги в миску й починав тремтіти, бо вода була холодна. Бабуся не дозволяла йому мити ноги теплою водою. Вона вважала миття ніг за пусту забаганку.

Тоді бабуся подавала вечерю. Картопля з кропом у понеділок, печена картопля у вівторок, нарізана картопля з буряками в середу, товчена картопля в четвер, картопля смажена в п'ятницю і картопляники в суботу. Бабуся суворо дотримувалася цього розпису картопляних страв. Тільки одного разу вона помилилася. Напекла у вівторок картопляників. Вона тоді була дуже схвильована, бо виграла в лотерею тридцять марок, а відразу по тому страшенно розлютилася, бо пересвідчилася, що за тих тридцять марок не можна нічого купити. Вона побігла назад до пункту, де сиділа жінка, що приймала виграшні лотерейні квитки, жбурнула на стіл ті тридцять марок і крикнула:

— Нате вам цей нікудишній папірчик і почепіть його собі на капелюшок! Чхати я хотіла на такі ваші гроші! Краще розігруйте в лотерею картки на м'ясо, за них хоч щось роздобудеш!

Я стояла біля дверей, і мені було страшенно соромно за бабусю.

Дідусь часто жалівся на свої бідні ноги й даремне ходіння з торбою. Бабусю його жалі не розчулювали — її ніщо не розчулювало,-але вона вірила йому. Та дідусь казав неправду. Він не так дуже на-ходжувався. Я добре знала це, бо часом, як кінчалися уроки, дідусь брав мене з собою.

Ходити з дідусем і з торбами було приємно. Найперше ми заходили випити кави. Дідусь був знайомий із жінкою, що мала крихітну, оббиту рожевим плюшем кав'ярню і любила дідуся. Вона пригощала нас справжньою кавою, а часто ще й горіховим пирогом із родзинками. У кав'ярні був старий гладкий пес. Він був уже беззубий і кульгав на одну лапу.

У господині кав'ярні був чоловік, мабуть, такий самий лютий, як моя бабуся. Господиня кав'ярні часто розповідала про свого чоловіка. А тоді завше додавала:

— Воно й гріх так казати, але, як на мене, то хай би та війна тривала вічно! То мені хоча б не сидів у печінках той бузувір.

Бо господар кав'ярні був солдатом у Росії.

Із кав'ярні ми з дідусем ішли до котрогось годинникаря. Я могла вибирати, до котрого ми підемо. Найдужче мені подобався маленький пан Мауріц. Він був не більше як метр заввишки і вилазив за лядою на дерев'яну драбинку, бо тільки так міг бачити з-за неї відвідувачів.

Любила я також ходити до чоловіка, що лагодив давні годинники. Його крамниця з табличкою над дверима "Годинникове ательє" була повна курантів та маятникових годинників — підвісних і високих, що стояли на підлозі. Завжди десь бриніла якась простенька мелодія або маятниковий годинник вибивав не ту годину, що треба. Годинникареві, що лагодив давні годинники, не треба було дідусевого краму. Бо він уже давно не лагодив годинників. Він став спекулянтом. Фах спекулянта був небезпечний. Якби поліція застукала його на гарячому, то могла б заарештувати й запроторити до концентраційного табору. Той чоловік із давніми годинниками завше був дуже ласкавий до мене. Коли ми з дідусем заходили до крамниці, він найперше казав:

— Моє особливе шанування, пане Ґете! (Мій дідусь звався не тільки Леопольд, а ще й Ґет).— Тоді додавав: — Ага, ага, сьогодні й наше любе золотко знов завітало до нас!

Золотком була я. Чоловік із давніми годинниками заводив мене до темнуватої кімнати за крамницею, відчиняв шафу й діставав із неї коробку. В ній лежав великий уламок м'якого, злиплого цитринового льодяника. Я з натугою відколювала шматок тієї цитринової смакоти і силкувалася бути не надто жадібною. Інколи я відколупувала добрячу грудку, таку велику, що ледве могла її смоктати, бо її був повен рот.

Щоразу, коли ми з дідусем виходили з майстерні, я твердо покладала собі: "Сьогодні я не досмокчу всього льодяника! Сьогодні я лишу шматочок Шурлі Берґерові!"

Шурлі Берґер жив у нашому будинку, на третьому поверсі, і був моїм найкращим приятелем. Але я так ніколи й не принесла йому ані клаптика льодяника.

Моя мати не любила чоловіка з "Годинникового ательє". Бо одного дня їй дісталася купа грошей у спадщину по старій померлій тітці. І ввечері після роботи вона пішла до нього. Мати віддала йому ту купу грошей і отримала за неї три кіло підчеревини й чотири кіло цукру. Вона думала, що отримає за таку велику суму принаймні півкабана, проте годинникар висміяв її і сказав, що в такі часи, як наші, гроші взагалі нічого не варті. Якщо хтось хоче півкабана, то має віддати за нього піаніно або п'ятеро зимових пальт. П'ятьох зимових пальт ми не мали, проте мали піаніно. Ми з сестрою повинні були щодня вправлятися на ньому та раз на тиждень ходити до пані Кріґельштайн і грати їй те, чого навчилися. Пані Кріґельштайн сиділа біля нас на стільці й рахувала:

— Раз, два, три, раз, два, три, раз, два, три!

А тоді глибоко зітхала. Мабуть, вважала, що ми ні на що не здатні.

Ми з сестрою залюбки поміняли б піаніно на півкабана. Навіть на троє яєць. Та мати не хотіла й слухати про таке. Вона сердилася, коли ми заводили про це мову. Так сердилась, як звичайно сердилась тільки бабуся. Бо мати чотири роки ощадила гроші на те піаніно і її страшенно сердило, що їй довелося чотири роки ощадити гроші на троє яєць або на півкабана. Вона цього не могла зрозуміти.

з

ПОСТРІЛЯНИЙ БАТЬКО. БРЕНЕРІВСЬКИЙ СОБАКА. ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ. ХМАРА КУРЯВИ З ТИНЬКУ. ТРІЩИНА В СТЕЛІ

Тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року весна була дуже рання. Це було добре, бо вже не треба було діставати дров та вугілля на опалення. Та багато краще було те, що в березні повернувся з фронту мій батько.

Батько лежав у Відні у шпиталі. Раніше він був у шпиталі в Німеччині, а ще раніше у шпиталі в Польщі. А ще перед тим у Росії, в потязі, що стояв десь на колії, без паротяга. Лежав із трьома іншими солдатами у відкритому товарному вагоні, та ще й під російськими штурмовими літаками. У батька були прострілені ноги, а по всьому тілі гноїлися скалки з гранат. Але він міг на превелику силу дибати і, дістаючи щоранку відпустку зі шпиталю, приходити додому й до вечора бути з нами.

Те, що батько лежав у шпиталі у Відні, не було щасливим випадком. Цю справу залагодив мій дядько, материн брат. Він був есесівцем із високим званням у Берліні, у штабі Гітлера. І те, що батько щодня отримував звільнення до вечора, також не було щасливим випадком. Під дідусевим годинниковим причандаллям, аж у самому низу, в останній шухляді шафи, було ще й кілька годинників: наручних, будиків і один кухонний. Дідусь беріг їх, немов якийсь скарб. Тепер одного з них отримав унтер-офіцер зі шпитальної канцелярії. За нього він виписував батькові звільнення.

Росіяни були вже недалеко біля Відня. Де саме, ніхто до пуття не знав. Щодругого дня ми не ходили до школи. Через бомбардування вночі. Але це нічого не важило, бо ми й так не могли навчатися. До нашої школи ходили тепер учні ще двох розбомблених шкіл.

Пані Бренер і далі вітаючись казала "хай живе Гітлер"; а пані Сула, яка раз на тиждень мила вікна в пані Бренер, підгляділа, що в пані Бренер було заготовлено багато отрути. Часом би прийшли росіяни, пані Бренер мала отруїтися, а також отруїти пана Бренера, бренерівського Геді та бренерівського собаку. Мені шкода було бре-нерівського собаку.

І ось настав день, коли сирени на дахах завили о п'ятій годині ранку, даючи сигнал тривоги. О сьомій вони знов завили, а тоді ще й о восьмій. Опівдні вже вила тільки одна сирена. Решта сирен лежали потрощені на купах уламків, цегли, шматків тиньку, поламаних дверей, вибитих вікон та повалених димарів. Батько казав, що нам усе-таки пощастило, бо американці не кидали запалювальних бомб.

Ми сиділи вже десять годин у льоху. І всі були голодні. Але ніхто не зважувався принести з дому їжі. Кожен боявся вийти з льоху.

В льоху не було туалету. Люди справляли свою потребу в кутку. Шурлі Берґер співав:

— У лісі при галяві військо наше браве, хоч праворуч ні солдата, а ліворуч ні гармати, ми не кинемо стріляти!

Пані Бренер обурив його спів, і вона знов жалісливо завела своє "якби вождь почув це". Пані Берґер, мати Шурлі, глянула на неї і спроквола сказала:

— Знаєте, що я хотіла б від вашого вождя? Хай він поцілує мене в одне місце!

Усі в льоху схвально закивали головами.

Коли бомба влучила в наш дім, засвистіло, затріщало й захиталося не дужче, ніж годину тому, як розвалився сусідній будинок. Але весь льох наповнився курявою з тиньку, він почав осипатися зі стін, і навіть упало кілька цеглин.