Лілея долини - Сторінка 15

Кохання без надії — все одно щастя! Яка земна жінка могла б дати мені більшу радість, якої я зазнав, випивши ці сльози! Так, я приймаю ваші умови, хоча вони й заповідають мені нові страждання. Я віддаю вам усього себе, нічого не вимагаючи, і я буду для вас тим, ким ви захочете.

Вона спинила мене порухом руки і промовила задушевно:

— Я пристаю на цю угоду, тільки ви ніколи не повинні її зламати.

— Гаразд, але що менше ви обіцяєте мені, то певніше маєте виконати обіцяне.

— А для початку ви виявляєте недовіру,— обізвалася вона журливо.

— Ні, я приймаю цю угоду з почуттям найщирішої радості. Послухайте! Я хотів би називати вас іменням, яким вас ніхто не взиває, бо й почуття наше не має собі рівні.

— Це вже занадто! Та дарма, я не така скупа, як ви собі гадаєте. Пан де Морсоф зве мене Бланш. Моя улюблена тітка, найдорожча для мене на цьому світі душа, одна називала мене Анрієттою. Я знову стану Анрієттою для вас.

Я взяв її руку й поцілував. Вона руки в мене не забрала, виявивши ту довіру, завдяки якій жінка так високо стоїть над чоловіком, що аж пригнічує нас. Вона сперлася на цегляну балюстраду тераси й задивилася на Ендр.

— А ви, друже мій, недалекоглядний,— сказала вона.— Вам подавай одразу все! Адже ви одним ковтком вихилили всю чару, піднесену вам од щирого серця. А втім, кохання вільне від розрахунку, воно віддається цілком, інакше це не щире почуття.— І додала по паузі: — Пан де Морсоф насамперед людина пряма й горда. Можливо, задля любові до мене ви й ладні забути його нечемні слова. Не робіть цього. Якщо він сам їх не пам'ятає, то завтра ж про все дізнається від мене. Не показуйтеся якийсь час у Клошгурді, цим ви лише виграєте в його очах. У неділю на тому тижні він сам підійде до вас по виході з церкви; я його вдачу знаю, він спробує спокутувати свій гріх і буде вдячний вам за те, що ви поставилися до нього як до людини, відповідальної за свої вчинки і слова.

— П'ять днів не бачитися з вами і не чути вашого голосу?!

— Ніколи не відзивайтеся про мене з таким запалом!

Ми мовчки обійшли двічі терасу. Потім вона владно, аж я почув, що графиня вже взяла владу над моєю душею, промовила:

— Уже нерано, вам пора йти.

Я хотів поцілувати її в руку, але вона з ваганням забрала її, потім знову подала і сказала благальним тоном:

— Не треба брати моєї руки, чекайте, щоб я сама простягла її, інакше я стану перед вами безвільною, а цього не повинно бути.

— До побачення! — промовив я.

Я вийшов садовою хвірткою, яку вона відімкнула для мене. Але перш ніж причинити хвіртку, вона подала мені руку, кажучи:

— Далебі, ви були дуже ласкаві цього вечора, ви потішили мене, майбутнє бачиться тепер мені інакше. Ось вам моя рука, візьміть її.

Я цілував довго її долоню, а коли звів голову, то побачив у очах графині сльози. Ми розлучилися. Але вона ще раз озирнулася і подивилася мені вслід. Опинившись на шляху до Фрапеля, я знов уздрів її білу сукню, осяяну місяцем; невдовзі з вікні її спальні загорілося світло.

"О моя Анрієтто! — сказав собі я.— Тобі належить найчистіше кохання, яке розквітло колись на цьому світі!"

Дорогою додому я озирався раз у раз. Я радів усією своєю душею. Ось де нарешті можна проявити жертовність, яка властива кожному молодикові! Мене висвятили, мов того священика, який після висвячення вступає в нове життя. Я дав згоду затамувати свою непогамовну жагу, ніколи не зловживати дружбою цієї жінки, щоб непомітно привести цю жінку до любові. Всі шляхетні почуття озвалися в мені й заговорили навперебій. Перш ніж опинитися в тісній кімнатці, мені закортіло подивитися на зорі, віддатися хвильним мріям, дослухатися до скарг пораненої горлички, які ще лунали в моїх вухах, згадати кожне слово цієї щирої і простої сповіді, пройнятися звірянням душі, яка віднині жалітиметься мені. Яка велична була ця жінка, свято віддана подружньому обов'язку, покликана допомагати хворим, зболілим і кволим! Вона ніби стояла переді мною на кострищі великомучениці! Я милувався на її личко, яке спливало в пітьмі, аж це мені здалося, що я відгадав прихований сенс її слів, їхнє таємне значення, і від цього Анрієтта ще більше виросла в моїх очах. Мабуть, вона хотіла, щоб я був для неї тим самим, чим вона була для свого маленького світу; мабуть, вона хотіла черпати в мені снагу і втіху, ввести мене до свого кола, поставити поряд з собою і навіть вище за себе. Світила, як твердять автори сміливих гіпотез, передають одне одному рух і світло. Я опинився в казковому світі своїх перших марень і глянув на вбоге дитинство крізь те щастя, в якому купався зараз.

Утоплені в сльозах генії, невизнані серця, недовідомі святі Клариси Гарлоу, знедолені діти, безгрішні вигнанці, ви всі, хто вступив у життя стежками безплідними й кам'янистими, ви, хто зустрів скрізь лише холодні обличчя, замкнені серця, заліплені воском вуха, ніколи не нарікайте на свою недолю! Ви одні здатні зазнати безмежної радості в ту хвилину, коли для вас відкриється рідне серце, коли до вас прихилиться доброзичливе вухо і рідний зір співчутливо відповість вашому. Одна така хвилина спокутує всі тяжкі роки. Звідані жалі, скорботні думи, напади розпачу й туги, проминулі, але не забуті, з'єднають вас ще міцніше із спорідненою вам душею. Звеличена вашими притлумленими бажаннями, жінка збере тоді жниво наших зітхань і марного кохання, вона поверне вам сторицею ваші ошукані почуття, потішить у минулих стражданнях, що їх доля взяла як данину за безмірне раювання, якого ви зазнаєте в хвилину духовних заручин сердець. Лише янголам відоме нове слово, яким годилося б назвати цю святу любов, і тільки ви, ви одні, мої братове страстотерпці, зрозумієте, чим стала для мене, самотнього бідолахи, пані де Морсоф!

2. Дві любові

Сцена та розігралася у вівторок; аж до неділі я навіть під час прогулянок ні разу не переходив на той берег річки. За ці п'ять днів у Клошгурді сталися важливі події. Граф дістав чин бригадного генерала, хрест Святого Людовіка і чотири тисячі франків пенсії. Герцогові де Ленонкур-Жіврі, призначеному пером Франції, було повернуто його ліси і колишня посада при дворі, а його дружина знов зробилася володаркою своїх ще не проданих маєтків, які належали імператорській короні. Отож графиня де Морсоф стала однією з найбагатших спадкоємиць у Мені. Мати сама привезла їй сто тисяч франків, заощаджених з прибутків Жіврі,— увесь посаг графині, ще не виплачений, про який граф ніколи не згадував, незважаючи на свої злидні. У всіх житейських справах його поводження свідчило про цілковиту безкорисливість. Долучивши цю суму до своїх заощаджень, граф міг купити два сусідських маєтки, що давали близько дев'яти тисяч ліврів сталого прибутку. Жак мав успадкувати перство по дідові, отож граф вирішив створити для нього майорат, об'єднавши земельні володіння обох родин. Майбутнє Мадлени теж було забезпечене, високе становище герцога де Ленонкура обіцяло їй блискучу партію. Це несподіване щастя і райдужні плани на прийдешнє пролили бальзам на рани вигнанця.

Приїзд герцогині де Ленонкур до Клошгурда став великою подією в Турені. Я з болем усвідомив, що ця дама належить до великого панства, і лише тоді зауважив у її дочки кастовий дух, пом'якшений завдяки рідкісному душевному благородству. А що значив для неї такий жебрак, як я, який тільки й мав за душею, що одвагу і здібності? Мені й на думку не спадало, що Реставрація може змінити мою долю і долю моїх близьких.

У неділю в церкві, стоячи разом з подружжям де Шессель та абатом де Келюсом у боковому приділі, я схвильовано зиркав на інший вівтар, де сиділа герцогиня з дочкою, граф і діти. Личко мого божества, солом'яним капелюшком отінене, ні разу не повернулося в мій бік, і те цілковите забуття, здавалося, ще дужче приковувало мене до графині, ніж усе, що було раніше. Родовита Анрієтта де Ленонкур, а нині моя укохана Анрієтта, життя якої мені так хотілося скрасити, ревне молилася, віра додавала її постаті щось одухотворене, самозабутнє, і ця поза уклінної святої глибоко зворушила мене.

Як повелося в сільських парафіях, вечірню служили тут години через дві після обідні. Вийшовши з церкви, пані де Шессель ласкаво запросила своїх сусідів провести цей час у Фрапелі замість двічі йти по мосту через Ендр і перетинати широку луговину у спеку. Пропозицію було прийнято. Пан де Шессель повів герцогиню, граф — пані де Шессель, я підступив до графині і, коли ми рушили, вперше відчув доторк її гарної пружної руки. Шлях з церкви до Фрапеля вів через парк Саше; проміння сонячне, пробиваючись крізь листя дерев, лягало ясними плямами на піщану алею і творило примхливий візерунок, як на мережаному шовку. Дивлячись на гру світлотіні, я замріявся, і серце моє затрепетало від гордих і зухвалих передчувань.

— Що з вами? — спитала Анрієтта, коли ми пройшли кілька кроків у мовчанці, якої я не смів порушити.— Ваше серце так б'ється...

— Я довідався про щасливі зміни в вашому житті,— відповів я.— І ось тепер я потерпаю, як і всі, хто любить беззастережно. Скажіть, ваша пишнота не пошкодить нашій дружбі?

— Як? — перепитала вона.— Отакої! Якщо вам ще спаде в голову така думка, я навіть не зневажатиму вас, я просто забуду про ваше існування.

Я подивився на графиню з таким захватом, що він не міг не передатися їй.

— Ми скористалися лише правом, даним нам законами, яких ми не вимагали і не видавали,— сказала вона,— але прошаками або жмикрутами зроду ми не були і не будемо. Зрештою,— вела вона далі,— вам відомо, що ми з паном де Морсофом не можемо покинути Клошгурда. За моєю радою пан де Морсоф відмовився від посади командира лейб-гвардії. Досить того, що мій батько дістав придворну посаду. Наша вимушена безкорисливість,— додала вона з гіркою посмішкою,— стала в пригоді Жакові. Король, при особі якого служить батько, сказав йому вельми ласкаво, що перенесе на онука відзнаку, відхилену паном де Морсофом. Виховання Жака стало нашим головним клопотом, і треба поважно подумати про нього, адже юнак представлятиме обидва доми: Ленонкурів та Морсофів. На ньому зосереджене тепер усе моє честолюбство, і клопотів у мене побільшало. Жак не тільки має жити, але й бути гідним свого імені, що накладає на мене дві суперечливі повинності.