Лірика - Сторінка 2

3. 0223079
Щось надзвичайне
людям показати б,
а як усі здивуються —
тоді-то саме час
узяти й зникнути...
У серці кожної людини —
справжньої людини —
в'язень стогне.
Як думаю про це —
так гірко на душі!
Посварять дитину —
на повен голос заплаче.
Чиста дитяча душе,
як хотів би я
стати тобою!
Крадіжку навіть
не годне вже осудити
серце моє,
пойняте печаллю.
Нема йому притулку ніде.
Сьогодні зрозумів:
слабкий я духом —
дозволив, щоб було
так гірко на душі,
як у покинутої жінки.
З усього розмаху, пам'ятаю,
жбурнув годинника
на каміння подвір'я.
Любо згадати
той молодечий запал!
Нудьга пече тебе,
серце,—
тому й лютуєш ти!
Нумо, нумо, друже,
треба позіхнути трошки.
Я все турбувався:
"Навряд чи вона чинитиме опір
моїм бажанням".
33

І от — завважав свою тривогу!
Так гірко стало.
142 Душею кволих, боязких
жінок Країни
Вранішнього Сонця
лаяв я цілу ніч
під шум осінньої зливи.
143 Чоловіком я народився,
був завжди серед чоловіків —
і от зазнаю поразки.
Тому-то, напевне, осінь
пронизує душу мені.
144 Я так міркую:
всі мої думки
народжуються з того,
що в кишені — ані гроша.
Осінній вітер дме.
146 Осінній вітер!
"Від сьогодні
не розмовлятиму навіть
із тим ледащом",—
так поклав ясобі.
147 Пряма-прямісінька
дорога без кінця,
і я по ній іду,—
таке-от почуття сьогодні
на серці!
148 Я ні про що не думаю,
я просто намагаюсь
не забути дня,
коли був зайнятий
по горло.
149 "Найголовніше — гроші?" —
Я зареготав
Але через хвилину
знову гостро
потребу в них відчув.

дим
152 Неначе яка хвороба,
туга за батьківщиною
пойняла мене раптом!
На дим у синім небі
дивлюсь — і сумую.
153 Своє ім'я
ледь чутно вимовив —
і сльози потекли.
У весну ту, в п'ятнадцять років,
немає вороття.
154 У синє небо
ти злітаєш, димеї
І там самотньо
гаснеш-танеш, диме!
На мене ти подібний, правда?
155 Подорожуючи,
в провіднику
впізнав я випадково
товариша
шкільних років.
156 Любо дивитись
на струмінь води,
що б'є із шланга.
Вернулось до мене на хвильку
серце мого дитинства.
157 І друзі, і вчителі
водно мені дорікали
за моє недбальство в навчанні.
Чому не стараюсь —
ніяк не могли збагнути.
158 3 класу через вікно,
пам'ятаю, втікав
і біг на руїни замку,
щоб долежати там,
в самоті, без нікого!

Біля замку Кодзуката
кидався горілиць
на пишну траву,
і хмарки забирали з собою
п'ятнадцятилітню душу мою.
Якщо ідеться про печаль —
я можу сказати,
що це таке.
Бо смак ії спізнав
занадто рано.
Завжди, коли дивився
на чисте блакитне небо,
хотілось мені засвистіти.
І я свистів собі,
і був такий веселий!
І навіть уночі,
вже лігши спати,
я все свистів.
Свист був моєю піснею
в п'ятнадцять років!
Такий вже лайливий
був один вчи^ль у нас!
За довгу борідку
ми дражнили його цапом.
Разом зі мною
каміння по горобцях
так спритно кидав
син колишнього капітана.
І його пам'ятаю!
Мій приятель
згодом покинув мене.
А тоді —
ми разом книжки читали,
разом ганяли м'яча.
За шкільною бібліотекою
серед буйної зелені,
коли наставала осінь,
жовті квіти цвіли,
їхньої назви досі не знаю.

168 Як тільки опадали
квіти сакури —
найперший, хто вдягався
в білу літню форму,—
це був я І
170 Вже й літні канікули
закінчились, а він
так і не повернувся,—
той молодий учитель,
що викладав англійську.
Ї71 Згадую, як у школі
ми страйкували,
але й від спогадів цих
кров уже яе кипить.
Тільки зігхаю нишком.
172 О, дайте мені
ще хоч однісінький раз
на балконне поруччя
обпертись
у школі моїй, з Морібка!
173 Під тим каштаном придорожнім
я, пам'ятаю,
сперечався з другом,
який все переконував мене,
що бог існує.
174 Західним вітром зірване,
падало листя з сакур
на вулиці Утімару.
Ворушити ногами його —
яка то була насолода!
175 Книжки, що їх колись
любив читати я!
Тепер вони
здебільшого
уже не популярні.
176 Наче камінь
з гори скотився —
саме так
я ввігнався
в сьогоднішній день.

177 В сумних очах хлопчини
щира заздрість горіла:
он пташка маленька
у небі летить,
летить і співає...
178 Як шкода
мені стало тепер
навіть тих черв'яків,
яким я розтин робив
там, під шкільним парканом.
179 Незмірним жаданням
все в світі пізнати
палали очі мої,
а старша сестра турбувалась:
"Ти що, закохався в когось?"
180 Твори Сохо
давав читати мені
один мій приятель.
Скоро він школу покинув.
Через бідність.
182 Один наш учитель
розповідав, пам'ятаю, нам,
що в чоловіка якогось
життя пішло шкереберть,
і все—через таланті
183 У ті часи —
найбільший в школі
ледар був.
А нині
як старанно він працює!
184 3 виду —
селянин селянином.
Тільки три дні
пробув у столиці мій друг —
і швиденько додому!
185 Колись у Барадзіма
алеєю серед сосон
гуляв я

з дівчиною одною.
Як вона вірила в свій хисті
186 Очі боліли —
і я надягав
темні окуляри...
От тоді і навчився
плакати на самоті.
187 Серце моє і сьогодні
ладне ось-ось
заплакати нишком.
Ровійшлися друзі
своїми шляхами.
188 Раніш від усіх
спізнав я солодощі
й печаль кохання.
Раніш від усіх
і постарію.
189 Один мій приятель,
коли занадто хвилювався,
руками починав махати,
щось белькотів і рюмсав,
як п'яничка...
191 Вже три роки,
як думати я почав:
"А новорічні ж вітання
я пишу лиш на те,
щоб похватилась!"
192 Прокинувся —
і раптом затужив:
адже мій сон,
як і колись,
бентежний, неспокійний!
193 Мій приятель;
Що про його талант
колись багато говорили,
тепер сидить в тюрмі.
Осінній вітер дме.

195 Серйозно займатися музикою —
давня мрія
моєї дружини.
Нині
вона не співає.
196 Всі друзі мої
одного чудового дня
роз'їхались хто куди.
Відтоді за вісім років
ніхто відомим не стаз.
197 Сьогодні згадав
ту далеку ніч,
коли я приятелю^
найпершому з усіх,
повідав про своє кохання.
198 Як повітряний змій,
коли порветься нитка,—
так швидко й легко
полетіло воно ген-ген,
серце мцєї юності!
199 О люба серцю
рідного села говірка!
В юрбу на станції
хутенько замішавсь,
аби її почути.
200 Мов хворий звір,
у мене серце.
А як про рідний край
зачує —
одразу втихомириться.
201 Чомусь подумав раптом:
а в рідному селі
щодня я слухав,
як горобці цвіркочуть.
Вже третій рік не чую їх.
202 Натрапив
на книжки з географії,
які мені колись

подарував
покійний наш учитель.
203 Що сталося, цікаво,
з тим м'ячем,
якого зашпурнув я
аж тоді ще
на дощану покрівлю школив
204 Ах, те каміння
при дорозі
в нашому селі!
Й цього, на певно, року
знов у траві втонуло.
205 Коли я розставався зі своїми,
сестричка жалісно кричала:
"Купи гета
з червоними шнурками!"
0 дитинко!
206 Два дні тому
побачив гори на малюнку.
1 от сьогодні вранці
раптом затужив
за горами рідного краю.
207 Як зачув
сопілку лоточника —
здалося, знайшов
загублене серце
дитинства.
208 Останнім часом
і мама інколи
мову заводить
про рідне село.
Надходить осінь.
209 Мимохіть, непомітно
почали розмовляти
про рідні місця...
О запах пряжених моті
осінньої ночі!

210 Хоч де б я був —
за селом Сібутамі
тужитиму.
Пам'ятатиму гори!
Пам'ятатиму річку!
211 Городи, поля продають,
день у день п'ють саке —
занапащають свій вік
односельці мої.
Так тягнеться серце до них сьогодні!
212 Як жаль-
ці діти,
мої недавні учні,
також покинуть
скоро батьківщину!
213 Як хлопці з нашого села
зустрінуться де разом —
то їхню радість
ніякий сум
перемогти не в силі.
214 Наче камінням
женуть мене —
з того дня, як покинув село,
печаль не погасне
ні на хвилину.
215 Ніжно-зеленії
Знову перед очима стоять
верби на березі Кітакамі,
начебто просять:
"Заплач!"
216 Навіть скромнісіньку
зачіску "кусімакі"
у дружини лікаря
в нашім селі —
любо мені згадати!
217 Згадав і того чоловіка,
котрий у сільську управу
реєструватись прийшов,—

він хворів на сухоти
і незабаром помер.
218 Зі мною в школі він змагався
за першість у навчанні,
мій приятель,
що тут, в нічліжці,
порядкує!
219 І Тійодзі, й інші друзі мої
подоросліли, покохали
і мають уже дітей.
Так само,
як я в чужині.
220 Колись на святі Бон
вона мені сказала, пам'ятаю:
"Я кімоно своє
тобі позичу —
ну-бо, станцюй"!
221 О Санта,
як шкода тебе!
Придуркуватий ж— старший брат,
каліка — батько,
а ти й вночі з книжками.
222 Зі мною разом
поганяв гнідого лошака
один хлопчина-сирота.
Він так полюбляв
украсти щось!
223 Великі
червоні квіти
на її кімоно —
і досі перед очима стоять.
Кохання в шість років.
224 Коли вже й прізвище його забули,
він повернувся знов —
ніхто не знає нащо —
в своє село.
Трусив його нещалтшй кашель.

225 І навіть сина
злюки-тесляра
так шкода!
Як на війну пішов —
живим не повернувся.
226 Старший син
жорстокого поміщика
легенями хворів.
Пригадую: у день його одруження —
весняний грім!
227 Перед своїм Содзіро
О-Кане, плачучи,
скаржиться на життя.
Цвіт редьки
біліє в сутінках.
228 Той тихий писар з управи
таки збожеволів —
про це тільки й мови було
в нашому селі
тієї осені.
229 Двоюрідний мій брат,
ловами в горах переситившись,
почав горілку пити,
продав хатину,
а потім занедужав і помер.
230 Коли я підходив до нього
і брав за руку,
він плакати починав і нишкнув —
тодішній мій приятель,
що завжди бешкетував, захмелівши.
231 Надудлившись горілки,
з ножем
за жінкою ганявся —
такий учитель був у нас.
З села його прогнали.
232 Рік у рік
сухотників
більше стає.

Запросили в село
молодого лікаряі
233 Ловити світляків
я їй пропонував
нобіля річки —
вона ж мене тягла
на горові стежки.
234 Згадалися
краплі дощу
на ясно-ліловому
цвіті картоплі.
Дощ у столиці.
235 Ах! Моя туга
за рідним селом
засяяла в серці,
як золото,
чисто і рясно.
236 3 ними ніхто
не дружив,
і вони були
завжди сумні,
діти злого жандарма.
237 Того дня вона починається, кажуть,
коли закує зозуля.
На цю хворобу
приятель мій слабував.
Що ж бо сталося з ним?
238 Як я думав,
так воно є
насправді.
Вісті з рідного краю
сьогодні вранці прийшли.
239 Сьогодні почув:
та сердешна
вдова
цілком віддалася
брудному коханню.

240 "Вгамуй скорботу
у своїй душі".
Для мене
цей псалом
вона співала.
241 О, дух, в неї був,
як у мужаї
Де вона нині?
І які тепер
має думки?
242 Колись у моїм саду
ясної місячної ночі
білу квітку азалії
ти зірвала.
Не забувай тих днів!
243 У нашім селі
вона перша
учення Христа
проповідувала,
жінка та молодаї
244 Вранішні співи цикад
на туманній рівнині Кома
біля станції —
саме вони
чомусь у душу запали.
245 Щойно я вгледів
крізь шибку вагона
ген там на півночі рідне село,
сопок моїх вершини *-т
зараз уже й піджака застебнув.
246 На землю
рідного села
ступив — і раптом
легесенькими ноги стали,
а серце — таким важким.
247 Тільки в рідне село
увійшов —
одразу серце защеміло.
Яка широка вулиця стала!
І міст новий.

248 Я ніколи не бачив
цієї вчительки,
що дивиться
а вікна
колишнього класу мого!
249 У цьому будинку,
з оцього саме вікна
весняної ночі
ми разом з Хідеко
слухали жаб'ячий скрекіт.
250 Як сумно згадати:
колись мене називали
дитиною з Божим даром!
Прийшов оце в рідне село.—
і плачу...
251 Під тим надрічковим горіхом,
що по дорозі
з нашого села на станцію,—
я підібрав був
кілька камінців.
252 На рідні гори
дивлюсь —
і слів не знаходжу.
Дякую вам за красу,
рідні гори І
В РОЗКОШАХ ОСІННЬОГО ВІТРУ
253 О небо батьківщини,
яке далеке ти!
На високий будинок
піднявся я сам-рдин
і, засмучений, знову спустився.
254 Світлий, як лерлиночка,
малюк.
І навіть він.
коли .сказали "Вже осінь!" —
задумався.

255 Печаль —
це осінній вітері
Нечасто я плачу,
але зараз-от
сльози рясні.
256 Наче голову я поклав
на блакитні
перлини журби —
шум сосон
цілісіньку ніч наслухаю.
257 Врочисті криптомерії
на горі Нанаяма
мовби хто підпалив —
щойно запало сонце.
Яка ж бо тиша!
258 "Якщо її прочитаєш —
пізнаєш велику скорботу",—
і він жбурнув
у полум'я книжку.
Добре серце у цього діда!
259 Навколишні речі —
якісь невідчутні,
ще й потонули в сутінках.
Докупи зібрались
усі мої печалі.
260 Похитується
в калюжі
небо вечірнє
й пурпурові стрічки.
Пройшов осінній дощ.
261 Осені прихід —
це., як вода!
Умиєшся —
і всі твої думки
новими стануть.
262 Затуживши,
на кручу пішов.

А там
якісь невідомі пташки
дзьобали черлену шипшину.
263 На перехресті — осінь.
На три шляхи
повіяв
вітер —
і сліду вже нема!
264 Відразу ж
я вчуваю
голос осені!
Печальна
в мене звичка.
265 Звичайна собі гора.
А прийде осінь —
і дивишся святобливо:
чи не бог
там живе?
266 "Усі мої бажання й задуми
геть вичерпалися".
О Боже, цілий день
така-от гадка
мене мучить.
267 Дощик залопотів.
Дивлюсь
на мокре подвір'я —
про сльози
вже й забув.
268 Колись у нашім храмі
я наступив на гребінець.
А сьогодні
мені приснивсь метелик,
на ньому вирізьблений.
269 Спробував стати таким,
яким був у дитинстві.
Пригадую,
як же хотілося мені
з ким-небудь порозмовляти.

270 Шурх...