Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 8

З дому я нічого не взяла з собою, крім того, що було мое, власне. Втекли ми не як злодії чи розбишаки, і мій коханий не заслужив на те, щоб його волочити в кайданах або ланцюгах. Князь справедливий, він не похвалить за таку окрутність. Коли ми й заслужили кари, то не такої суворої.

Старий суддя збентежився вкрай. В голові йому вже дзижчали догани найласкавішого, а вільна мова винуваченої змішала хід протоколу. Становище стало ще гірше, коли на повторні запитання вона не захотіла розводитись у зайвих поясненнях, а твердо стояла на тому, що перед тим сказала.

— Я не злодійка,— говорила вона.— Мене привезли сюди на в'язці соломи, щоб зганьбити, але є вищий суд, який нам знову поверне нашу честь.

А тим часом актуарій все записував її слова і шепнув судді, щоб він і далі провадив допит, а формальний протокол можна буде і потім скласти.

Старий знову підбадьорився і сухими словами встановлених жорстких формул почав колупатися в солодких таємницях кохання.

Вільгельмові аж кров залила обличчя, а щоки прекрасної злочинниці зашарілись ніжним рум'янцем сором'язності. Вона замовкла запнувшись, поки, нарешті, саме збентеження не надало їй мужності.

— Будьте певні,— скрикнула вона,— що в мене вистачило б мужності сказати правду, хоч би я змушена була говорити і проти себе самої! Чого мені вагатися і запинатися, коли вона робить мені честь? Так, я з першої ж хвилини, як тільки впевнилась у його прихильності та вірності, дивилась на нього, як на свого чоловіка. Я щиро віддала йому все, чого вимагає кохання і чого не може відмовити пересвідчене серце. Робіть тепер зі мною, що хочете. Коли я одну хвилину і вагалась признатися, то тільки з остраху, щоб моє признання не мало поганих скутків для мого милого, тільки в цьому причина.

Вільгельм, почувши такі її слова, став високої думки про її переконання, тоді як судці побачили в ній тільки нахабну дівку, а присутні бюргери дякували богові, що в їхніх родинах такого не сталося або не вийшло на яв.

Вільгельм цю мить уявив перед такими судцями свою Маріану, вкладав у її уста ще кращі слова, ще одвертіші і щиріші речі, а зізнання ще благородніші. Його охопило сильне бажання допомогти обом закоханим. Він цього не таїв і нишком попрохав суддю, який трохи затягував справу, скоріше кінчати діло, бо все тут ясне як день і не потребує дальшого розслідування.

Завдяки цьому дівчину вивели і звеліли привести молодика, знявши йому перед дверима кайдани. Він, здавалося, більше був заклопотаний своєю долею. Його відповіді були поважніші, хоч він і менше виявляв геройської одвер-тості, зате робив приємне враження певністю і логічністю своїх зізнань.

А коли закінчився і цей допит, що у всьому збігався з попереднім, лише молодик, жаліючи дівчину, уперто заперечував її власні зізнання, звеліли, нарешті, знову привести дівчину, і між ними сталася сцена, яка остаточно привернула до них серце нашого друга. На власні очі він побачив тут, у цій непривітній судовій кімнаті, те, що тільки може траплятися в романах і драмах, а саме: боротьбу взаємної великодушності, силу кохання в нещасті.

"Чи то ж правда,— питав він самого себе,—що сором'язлива ніжність, яка ховається від сонця і людських очей і лише в повній самоті, в глибокій таємності важиться уживати насолоди, будучи витягнута нещасливим випадком на яв, стає тоді мужніша, міцніша, хоробріша від інших палких, показних пристрастей".

На його втіху, ціла справа закінчилася досить скоро. Молодят узяли під легку охорону, і коли б тільки була можливість, то він ще цього вечора відпровадив би цю жінку до її батьків, бо твердо поклав собі стати посередником у цьому ділі і сприяти щасливому та пристойному одруженню обох закоханих.

Він попрохав у судді дозволу поговорити з Меліною наодинці, що без труднощів і було йому дозволено.

Розділ чотирнадцятий

Розмова обох нових знайомих стала дуже швидко довірлива і жвава. Бо коли Вільгельм відкрив пригніченому юнакові свої взаємовідносини з батьками дівчини, запропонував себе в посередники і навіть висловив найкращі сподівання на успіх, сумний і стурбований духом в'язень розвеселився, знову відчув себе вільним, змирився зі своїм тестем і тещею, і мова тепер зайшла про майбутній заробіток та притулок.

— Об цім ви не тужіть,— сказав Вільгельм,— бо мені здається, ви обоє від самої природи до того призначені, щоб знайти своє щастя на тім шляху, який самі вибрали. Приємна зовнішність, доброзвучний голос, чутливе серце! Чи може артист чого кращого бажати? Коли я зможу прислужитись вам рекомендаціями, то дуже радо їх дам.

— Щиро вам дякую,— відповів той,— але навряд чи з лих скористаюся, бо маю на думці, якщо буде можливо, не вертатися на сцену.

— Оце вже ви погано робите,— мовив на те Вільгельм, трохи отямившись від свого здивування, бо й не сумнівався, що Меліна з молодою дружиною, як тільки буде звільнений, знову повернеться на сцену. Йому здавалося, що театр для артиста — це те ж саме, що для жаби вода. Жодної хвилини він у цьому не сумнівався і тепер, на свій подив, мусив почути протилежне.

— Еге ж,— вів той,— я намірився не вертатися в театр, а піти на цивільну службу, яку-небудь, аби тільки її отримати.

— Дивне рішення, якого я не можу похвалити, бо вважаю, що без особливих причин нема рації міняти вже засвоєний триб життя. Крім того, я не знаю іншого фаху, який би давав стільки втіхи, стільки перспектив, як фах артиста.

— Видно, що ви не пробували цього хліба,— докинув той.

— Мій добродію, як рідко людина буває задоволена зі свого становища! Вона завжди заздрить становищу свого ближнього, з якого той у свою чергу намагається вирватись.

— А проте єсть же різниця,— перехопив Меліна,— між поганим і гіршим. Досвід, а не брак терпіння примушують мене робити це. Хіба ж є на світі жалюгідніший, непевні-ший, важчий шматок хліба? Це сливе однаково, що й жебрати. Чого тільки не доводиться витерпіти від заздрощів своїх же колег, від несправедливості директора, від мінливого настрою публіки! Далебі, треба мати шкуру ведмедя, якого лупцюють і водять на ланцюгові з мавпами та собаками, щоб під звуки дуди вихилятися перед дітьми та простацтвом.

А Вільгельм думав різні думи, чого, однак, не хотів казати славному хлопцеві в лице. Тому він здалеку, манівцями підходив з розмовою до нього. Меліна ж зате висловлювався все одвертіше і докладніше.

— Хіба ж це від добра,— сказав він,— директор мусить кожному чиновникові до ніг падати, благаючи дати дозвіл на якихось там чотири тижні, щоб заробити зайвий гріш на ярмаркові? Тому-то я. частенько жалів нашого директора, в загальному славну людину, хоч іноді він і давав мені привід до невдоволення. Добрий артист вимагає багато, а поганого він і сам не знає, як спекатись, а коли забажає свої прибутки хоч трохи зрівняти з видатками, то публіка ремствує, бо для неї дорого, театр порожніє, і щоб зовсім не піти на дно, він мусить грати собі на клопіт і на збитки. Ні, мій добродію, коли ви, як самі кажете, можете нам допомогти чим, то я прошу вас, поговоріть найсерйозніше 'з батьками моєї коханої! Хай потурбуються про мене, хай дадуть мені посаду хоч поганенького писарчука або якого податкового збирача, і я вже буду щасливий.

Вільгельм обмінявся з ним ще кількома словами і попрощався, пообіцявши завтра вранці поговорити з їх батьками, щоб побачити, що можна тут вдіяти. Та ледве опинився на самоті, як висловив свої почуття таким покликом: "Нещасний Меліна! Не в твоїй професії, а в тобі самому лежить біда, якої ти не можеш подолати. Хіба ж б на світі людина, що, взявшись без внутрішнього покликання за те чи інше ремесло, мистецтво чи взагалі за будь-яке діло в житті, не вважала б, як і ти, свого становища нестерпним? Хто народився з талантом і для таланту, той знаходить в ньому всю красу свого існування! Нічого в житті не досягнеш без труднощів! Тільки внутрішній потяг, прагнення, любов полегшують нам перемагати труднощі, торувати шляхи, вирватися з тісного кола, в якому інші так важко метушаться. Для тебе сцена лише поміст, а ролі — що школяреві завдання. На глядачів ти дивишся так, як вони самі на себе дивляться в буденних обставинах. Отож однаковісінько тобі, що сидіти за конторкою над розлініяними книгами, чи записувати податки, чи робити підсумки. Ти не відчуваєш тої з'єднаної, злагодженої цілості, яку може віднайти, відтворити, збагнути лише дух; ти не відчуваєш, що в людині жевріє краща іскра, котра, якщо не дати їй поживи, не збуджувати, густо вкривається попелом буденних потреб і байдужості, а проте майже ніколи не згасає. Тп не почуваєш у своїй душі сили роздмухати її, в твоїм власнім серці нема багатства, щоб дати їй поживу, коли вона розжевріє. Голод гонить тебе, злидні тобі осоружні, і ти не вбачаєш, що в кожному становищі на тебе чигають такі вороги, перемогти яких зможеш тільки відвагою і терпінням. Ти маєш рацію, що прагнеш тільки до звичайної посади, бо хіба ж ти можеш посісти таку, що вимагає гострого розуму і мужності? Дай солдатові, державному діячеві, духовній особі твої погляди, і вони з таким само правом почнуть ремствувати на своє становище. Е, хіба ж нема людей геть позбавлених почуттів життя, які і саме жпття, і людське існування вважають за ніщо, проголошують його за нікчемне і жалюгідне животіння? Коли б у твоїй душі ворушились живі образи діяльних людей, коли б у твоїх грудях горів вогонь співучасті, коли б усього тебе охопив настрій, що виходить з глибини душі, коли б звуки твоєї гортані, слова твоїх уст було приємно слухати, коли б ти уповні відчув самого себе, то напевне знайшов би нагоду і місце, де зміг би відчути себе в інших людях".

З такими словами і думками роздягнувся наш друг і з почуттям найглибшого задоволення ліг у постіль. В його душі розгорнувся цілий роман, який він міг би відіграти на місці цього недостойного вже на другий день, приємні фантазії легесенько спровадили його в царство сну і передали своїм сестрам-мріям, які прийняли його з розкритими обіймами і оточили спокійну голову нашого друга небесними видивами.

Другого дня рано-вранці він прокинувся і почав обмірковувати переговори, що мають відбутися, потім вернувся в домівку покинутих батьків, де його зустріли з подивом.